Тихо. Приємно. Гарно. Але чомусь не спокійно. Відсутність важливого. А я ж тільки приїхала.
Море…
Ранок наповнений солодкувато-солоним повітрям і легкими прозорими шарами сонячного тепла. Небо спочатку розбавляється з темно синього і переходить в палітру фіолетових відтінків, потім доповнюється ще більше гарячих відтінків і виринає воно, те чого всі так хочуть побачити розплющеними очима. Це наше життя і наша смерть в одній формі. Зійшло Сонце. Воно побачило море і подумало: «Я можу вбити це море єдиним подихом, а мій дотик зітре на попіл все що воно містить. Так, я можу це зробити за якусь там мить. То чому ж не роблю, що зупиняє? Все те ж. Я бачу щодня сотні морів, океанів що станеться, якщо залишиться 99 морів? То що ж мене зупиняє? Я єдине і неповторне. Я не зупинюсь ні перед чим, але… Ця його гіпнозуюча здатність заспокоювати і відвертати дурні думки, які зараз здаються просто нікчемними. Тихий шелест його хвиль… А як воно сердиться! Я кожного дня повертаюсь сюди з єдиною думкою – знищити, спалити – один погляд в його надра і – я просто тану і піднімаюся якнайвище, щоб не зашкодити і не убити».
Мене ніколи не уб’є тепло…
…Перша думка – це відчуття своєї мізерності перед пучинами безкраїх хвиль і незліченною гладдю піску. А потім прийшов апетит. До нового, незбагненого і забороненого.
Єдине і головне правило хорошого відпочинку – мале скупчення виду homo sapiens, але не повна його відсутність. Роль відлюдника хороша штука, але не треба нею зловживати. Найкраще місце – це передмістя, а якщо до моря якихось 300 м., то це просто казка. Моїм дахом на наступні два тижні став одноповерховий сарайчик-дача моїх знайомих. Кімнатка служила мені кухнею, їдальнею, вітальнею, спальнею… Як це все вміщалося в 12 м2 я простою не уявляю, але місця вистачало на все, нічого зайвого не було. І це все потопало в саду з яблунь, груш, персиків, який був переплетений виноградною лозою. Ідилія куди не подивись.
Але ніщо не вічне і не далеке. Український народ – унікальний народ. Звісно не хочеться дискримінувати інші національності чи звинувачувати себе в крайньому націоналізмі, але де ще знайдуться такі люди які свідомо підставляють свій хребет для ярма, де кожен в душі радіє коли сусід зламав ногу, коли в нього згоріла хата, померла корова, а діти ну просто унікальні екземпляри даунізму. Ну, а коли на дачі в твого шефа поселяється молода, приваблива (ну правда яка вже є), персона, тим більше, що вона зовсім одна ( як же ж така молода та ще й сама?) відразу насторожує. Потім звісно ж, як доброчесні сусіди треба повідомити хазяїнам (особливо хазяйці).
В перший же вечір виявляється я була «злодюжкою», потім до обіду наступного дня особою сумнівної зовнішності – бродягою, бурлакою, боржом… Через два дні я піднялася за посадою до коханки того ж шефа, яка хоче зайняти місце доброчесної Єлєни Нікалаєвни, загребти все їхнє майно, а потім отруїти Алєксандра Пєтровіча і зажити з коханцем, який і склав весь цей хитромудрий план. Коли ж та сама Єлєна Нікалаєвна пояснила відданим співпрацівникам і сусідам, що насправді-то її двоюрідна племінниця, але як виявилося Маргаріта Вєніаміновна (та ж добросовісна сусідка) не з тих, хто любить програвати і, стишивши голос зловіще проголосила: «Нє нада бить такіми наівнимі, радасть мая, молодьож уж савершенна нє та, какімі билі ми. Вот кагда ми билі маладимі!.. но не пєрєживай, галубушка мая, я то глаз с нєйо нє спущу! Вот тагда сполніш маі слава!» Браво!!! Аплодисменти. Завіса опускається. Хоча ні, чекайте. Як же ж і не згадати докладніше про таких хороших сусідів! Ну от, по обидва боки від мого дикого острівка розмістилися два зами мого ж директора, зі своїми дружиноньками і їхніми ж наслідничками. По праву руку жила та ж Маргаріта Вєніаміновна зі своїм замом. Зама на дачі я бачила всього два рази і то одним оком. Напевно Маргаріта Вєніаміновна боялася, щоб я не отруїла ще й її чоловіченька. А віддихала вона на дачі зі своїм синочком. Такий собі чотирнадцятилітній пухкенький хлопчик Валік, в якого встає на кожне голе тіло. Я це зрозуміла в перший же день, коли перевдягалася перед незачиненим вікно (духота все-таки). Він мене замітив напевно коли я виходила з душу ( душ до речі був за 20 метрів від мого сарайчика і звісно ж я «мусила» пройти їх в завернувшись в коротенький (який вже знайшла) рушник. Ну а потім та ж духота. Мене насторожило навіть не ті дивні шорохи в кущах під вікном і дикий вереск кота як у травневу ніч. Просто несподівано закінчилася пісня і в ті нещасні 20-30 секунд тиші до мого і так кастрованого гучною музикою, вуха донеслися невнятні, але по інтонації задоволені стони. Як не диво, вони неслися не з кімнати, а навпаки знадвору і доволі близько біля вікна, раз я почула його своїми вухами. Звісно як жителька міста, та й не маленького, я звикла до різного роду шуму, але тут, майже на краю землі під самим вікном… Чесно, злякалася не на жарт, хоча цікавість в результаті перевершила все. Начитавшись колись купи книг по психології і почерпнувши звідти багато цікавого, я почала повільно підходити до вікна. Спиною. На ходу спускаючи з початку одну бретельку, що супроводжувалося новою порцією постогнувань і самовільних скавулінь. Потім настала черга за другою бретелькою. (Ну давай ще трішки, в тебе вийде! Давай! Давай! Давай…). Я так же повільно розвертаюся до вікна ( як раз починається пісенька Supermassive black hole Muse ). Через відсутність бретельок, нічна сорочка несподівано сковзає до низу(несподівано?), скавучання посилюється і пришвидшує ритм, я підходжу впритул до вікна злегка перехиляюся і… З всієї дурі кричу: «Попався!!». Кущі враз ожили з нечуваною швидкістю, почали розсуватися, тільки не в мою сторону, а навпаки. Потім нещасний перечепився, коли перелазив паркан. Вочевидь заважали спущені штани. Ну що ж на добраніч. На сьогодні виставу кінчено. Всі задоволені. Овацій не треба.
Далі буде…
