05.04(вечір)
Мій щоденник брудний від крові та чорнил. Я голодний. Дивлюсь на Бочу як на ходячий шматок м’яса.
Голод робить з людським мозком неймовірні речі. Всі моральні принципи відходять на задній план. Мені стає смішно, коли голодні вегетаріанці облизують пальці, змочені тваринним жиром та повільно запихують останній шматочок курочки до рота зі словами: « Як мені тебе жалко, пташечко». Довбані Брехуни!!!! Ненавиджу!
В голові повно бруду, навколо купа смердючих пейзажів, у пам’яті по колу крутяться потворні портрети людей, яких ніколи не побачу, принаймні на це надіюсь.
Хочеться назавжди втекти на безлюдні острови де навколо жодного створіння яке може балакати. Тільки я, мій будинок, пальми, море та тепле екваторіальне сонце, що своїми променями зігріває тіло. І ще саме головне – на острові має бути моя молодша сестричка.
А чи погодиться вона втекти зі мною? Звичайно погодиться, я ж її брат. Ми рідні по крові.
Ми одне ціле, що було з примусу розірване, з відчаю розбите колись... давно.
Я йду по грунтовій дорозі. Поряд чвалає Боча. Цікаво, що він зараз думає, чого прагне, що відчуває окрім фізичного болю? Мені постійно здається, що Бочу нічого ніщо не хвилює, що йому глибоко насрати на всіх. Його відсторонене обличчя викликає в мене одночасно відразу і захоплення. Та що я собі думаю – я такий як і він. І якщо світ перетвориться на справжнє пекло... якби ж тільки цей світ став пеклом.
Ми йшли подалі від населених пунктів: щоб нас не запасли лягаві, щоб не бачили нас люди.
Боже, як хочеться їсти. З вчорашнього вечора ні крихти в роті. Треба ризикувати – виходити на шоссе та шукати заправки з магазинами чи дешеві забігайлівки. У нас були гроші слуг Божих, тому буде чим поживитись. Врешті, ми відійшли вже далеченько від обителі зла, а поки здогадаються що підпал церкви – не випадковість ми вже будемо не досяжні.
Пройшли декілька АЗС – скрізь магазини зачинені. Ось таке западло трапляється завжди: коли грошей немає жратви повно, коли гроші є – пусто.
Нарешті через, біс його знає скільки часу трапився цілодобовий міні-маркет. Я залишив Бочу на вулиці(з його розбитою мордою страшно йти поряд, не те що заходити до магазину), а сам зайшов у середину. За прилавком сиділа гарнюня білява блядь- мені відразу захотілось затягти її в парашу та поставити раком, вглибині маркета стояв, судячи з усього, охоронник. І чому в придорожніх магазинчиках завжди стоять такі дохлі охоронці?
Його раз стукти і він зламається. Не розумію.
І білявка і «здихля» охоронець почали мене пасти. Я згадав часи коли побирався на вулицях, нізащо не забуду ці сучі погляди недовіри. Та на чорта вони мені здались ці недоумки, мені потрібне хавло, а не їхні думки про мене. Зараз візьму хліба, ковбаси, молока та й звалю звідси. Ось такий от у мене план дій і крапка.
Поки я телився, яку ковбасу вибрати, в маркет залетіли три придурки в шапках та окулярах для гірськолижніких на пів рила, в руках вони тримали пістолети... Сууууккккаааа!!!!! тільки цього мені не вистачало. Чому саме зараз??? НЕ могли почекати поки я вийду?! Ні, ну що за безлад в країні коїться? Чомусь в голові промайнула параноїдальна думка, що вони захочуть забрати мою з Бочею їжу. Тільки нехай спробують я за себе не відповідаю. Буду битись до останнього, поки вистачить сил.
Пролунав постріл - дурень охоронець увімкнув "Рембо", мабуть, думав що впорається з трьома грабіжниками. Не знаю, що собі думав хлопчина та той постіл був останнім, що він зробив у своєму житті. Я тоді подумав, а чи не останній раз в житті я тримаю в руках батон, палку сойового сервілату та літрову пачку молока?! Не знаєш де знайдеш, не знаєш де загубиш. Треба тікати. Зараз або ніколи. Не буду чекати на ласку долі.
