Кохання як застуда. Якщо воно є, хрін ти його приховаєш від оточуючих. Хтось буде дивитись на тебе зі співчуттям, хтось з заздрістю, що твоє людське існування хоч трішки змінилось і ти можеш на деякий час втекти від сірої рутини буднів, а дехто обходитиме тебе мов прокаженого, так як в тобі сидить ця огидна інфекція.
Симптоми цієї хвороби жахливі: інфікована особа не спроможна раціонально мислити і здійснює безліч нелогічних вчинків, інколи навіть присутні ознаки божевілля. Хворий коханням організм втрачає здатність до самозбереження і схильний до суїциду.
Крім того твоє тіло лихоманить, коли кохана людина далеко, чи кидає в жар, коли об’єкт симпатії зовсім близько. Ти не можеш спокійно спати, їсти і навіть думати.
Починається кашель від несказаних слів, з’являються соплі та сльозоточать очі.
Але найгіршим є те, що до цієї хвороби не виробляється імунітет. Звичайно, можна підвищити опір організму за допомогою черствого серця чи цинізму та уникати збудників любовного захворювання, але ці методи не захистять навіть на 30%.
Болючим являється і той факт, що вилікуватись практично неможливо ( хоча деякі оптимістичні дурепи намагаються покінчити життя самогубством, так би мовити: нема життя – нема кохання – нема страждань).
Сотні віків люди шукають ліки від нещасливого кохання, навіть не підозрюючи, що ця недуга лікується … взаємним коханням ( як то кажуть, клин клином вибивають). Воно і являється єдиним спасінням від цієї хвороби.
І І коли я поводжу себе дивно і нелогічно з точки зору будь-якої нормальної людини, коли мої вчинки не співпадають з типовими нормами поведінки, мене запитують: « Ти що – хвора?», а я чесно відповідаю: «Так!» - і гірко зітхнувши, додаю: «Але, здається, виліковувати мене ніхто не збирається».
Відійшовши вбік , я ховаю свої мокрі від сліз очі. Важко бути приреченою. Особливо в коханні.
