Сонце вже майже зайшло за обрій, коли я збагнула, як мені його не вистачає. Не пройшло навіть сорока хвилин, а він вже далеко, а він вже не зі мною. Можливо я більше не зустріну його, не побачу, не привітаю його – такого милого серцю, коханого… Чому сумбурні пустелі розлучили нас? Хіба ми цього чекали? – Ні… Ні не цього, а чого ж тоді? Мабуть, важко сказати, але ми однозначно до цього йшли.
Чому так все трапилось? Він обернувся щоб йти, а я не затримала його. Хіба не могла хоч крикнути йому у слід – божевільна… Так, я збожеволіла від своєї ревнощі і своєї гордості, хто б її від мене забрав? Та ні вона моя… все ж таки чому він пішов? Я ж не винна… чи винна? Винна в тому, що не кохала так як слід, винна в тому, що не віддавалась йому до краплинки, до останнього подиху, до кінця усього свого світу, на повну потужністю… чому я не віддала йому себе? Можливо маминого впливу забагато? Я виросла, як чемна дитина, яка слухає маму і не має права ступити крок вліво, крок вправо, а лише пряму та й прямо…
Дивно, але свою майбутню дитину я буду вчити так само, вчити, що слід робити, а що ні, вчити праведно жити, як було заведено на Україні з прадавніх віків. Можливо я сама на цьому схибила, можливо занадто мало любила його. Але ж він мені казав: «Ти у мене молодець, я тобою пишаюся.» - а потім взяв і пішов, та ж чому? Що я не так зробила?
Ось вже і місяць видніється з-за хмаринки. Тихо так, спокійно… навкруги ані пташечки, ані живої душі, все сидить по своїх домівках. А я блукаю нічними вулицями міста наче примара по цвинтарі. Хтось подивиться – перехреститься.
Іду далі. Минають будинки, вулиці, бульвари. Сквер змінюється сквером, будинок будинком.
Все змінюється, залишаюсь тільки я на просторих вулицях нашого міста.
І ось ніби промінь сонця серед пітьми. Іде мені на зустріч давня подруга шкільних років. Підійшла. Обняла. Привітала. Перекинулися фразами і мені ніби з душі відлягло, якось на диво стало легше. Дивно… що стара подруга, наче тягар зняла, наче очистила мою душу.
Іду… все кружляє наче ходжу по-колу, але ні. Наше місто невелике, будинки подібні, я вже доходжу додому. Нарешті… рідний двір. Перший раз, що повертаюся з прогулянки одна, і без всяких пригод, слава Богу дійшла. Зупинилась, завмерла. Мене наче током вдарило, закам’яніла – він… що йому ще треба? Хотілось пройти наче не помітила його – гордість жіноча. Та ні – спинилась, не дозволили сильні почуття. Усміхнулась. Він витяг з-за спини великий букет троянд, пригорнув, поцілував. І далі я вже смутно пам’ятаю, як опинилась у його ліжку, поряд з ним. Чому? Я ж цього не хотіла? Як все так сталось? Не знаю. Знаю одне, що буду вчити своїх дітей як має бути.
Після цього ми майже більше не бачились, а я і не шкодую. Любов пройшла, минулася з осіннім листям… маю надію все налагодиться у моєму житті.
