Нові пропозиції від вашого рідного супермаркету, - читаю я.
Супер ціни. ПДВ. Свинні. Класичний. Штук. Охолоджений. Нова. Калорій.
І я думаю, що цей супермаркет мене любить. Звичайно любить, адже в них лосось за „дуже низькою ціною”, а я обожнюю лосось. І вони це знають. Мій любий рідний дорогий Супермаркете, ти ж знаєш, що я люблю лосось. А це означає тільки одне: ти теж мене любиш.
Що?
Складаю рекламку, розкладаю рекламку, складаю рекламку, розкладаю рекламку.
Якби був конкурс на філігранне складання непотрібних рекламок, я став би справжнім Федерером у цій справі, чи Джоковічем; коротше Сампрасом. Я вмію це робити. Шкода, що не має конкурсу на філігранне складання непотрібних рекламок.
Що?
Так, я знаю про вашу карточку. Авжеж, я в курсі про вашу карточку. Тут усі обізнані про вашу карточку; ваші знижки, ваші промо, ваші дисконти, ваші програми, вашу лояльність, вашу історію, вашу культуру, ваш розклад.
Що?!
А де мої дисконти? Де мої програми? Де вафлі за три сімдесят? Я вас питаю! Де вони? Тут сказано, що мають бути. А рекламка не бреше! Чи бреше? Чи як? Відповідайте мені, хто-небудь! Чому немає вафель за три сімдесят?
Що?
Та не в вафлях діло. Діло зовсім не у вафлях. І вафлі тут геть ні до чого. А справа от в чім: коли кажете, що ви рідний – кладіть на полиці свої промо-товари. Інакше - жодної любові.
Що?
Ну чого ти так на мене дивишся? Ти четверта до дванадцятої… каси… чого? Ти до дванадцятої, а я до дев’ятої. І це означає тільки одне. Нам – не по дорозі.
Що?
А ти чого вирячився? Я ж це не вголос? А якщо вголос? Ну а якщо вголос, то в нас проблеми. Серйозні такі проблеми.
Що?
Так, це моя курка. Не чіпайте мою курку. Відгородіть свої брудні товари від моєї курки; тримайте при собі цей порошок для дуже ніжних речей. Ним дихає моя курка. А я не люблю їсти порошок. Тому прошу, відгородіть свої товари. Бо прийде черга і прийдеться розплачуватися.
Що?
Лосось - герметично запакований. Лосось - вже давно не плаває. Лосось - пройшов усі стандарти.
Що?
Ну от. П'ятнадцять хвилин. Сервіс називається. Так, в мене є ваша карточка. Тобто, моя карточка. Так, мені треба пакет. Так, я не відмовлюсь від чеку. Так, я маю здачу. Так, я хороший клієнт. Так, я чудова людина. Так, до побачення. Так, наступний.
Що?!
Іноді мені здається, що мене з’їдять ці двері. Ці двері виходу на вулицю. На периферію. За межі. Адже ось він, мій світ. Просто трішки утрамбований. Трішки п'ятнадцять хвилин...Трішки дев’яносто дев’ять копійок.
В правій руці - величезний пакет. Ліва – шукає рекламку в кишені.
Я був би справжнім Пітом Сампрасом.
Що?!
