Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2579
Творів: 46824
Рецензій: 91211

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Мінздрав попереджує

© Галина Михайловська, 22-11-2008
  Ряботіння й мерехтіння – таким був світ для підрослих качат. Вони тільки починали ставати на крило, і трималися в заростях біля берегу, коло мами.  Тріпотіло, повертаючись за вітерцем, вузьке невагоме листя талу, розгойдувався очерет, водою йшли брижі, наче золота сітка.
Мама – стара, стріляна качка, з позначкою на лівому крилі, де колись шротом вибило кілька пір’їн, чудово орієнтувалася в цьому непевному околі, і намагалася за ті нечисленні дні, що їм ще залишилося провести разом, навчити своїх, уже великих, дітей усього, що їм знадобиться в житті.
Вони вже самостійно відшукували їжу – збирали ряску, общипували листячко з похилих гілочок, спритно хапали гладенькими розплющеними дзьобиками водяних жучків та комах. Але за першим сигналом тривоги – голосним кахканням мами – збиралися біля неї  брунатно-сірою купкою. Усі вони, і качечки, і молоді качури, поки що мали непоказне вбрання, що нагадувало мамине. От виростуть качури – тоді й вдягнуть такі ж елегантні шлюбні шати, які були у їхнього батька – темно-зелені, оливкові, каштанові, до того ж із металевим полиском.
Цього серпневого дня качка почувалася стривоженою. Здавалося, за літо можна було б призвичаїтися до людського галасу – вигуків, сміху, шубовстання у воду з високого берега неподалік. Наразі ночі стали холодними, холодною залишалася й вода в річці, незважаючи на спекотні дні. То ж купальників поменшало, навкруги потихшало, попросторішало. Проте, якесь гнітюче передчуття змушувало стару качку частіше ніж завжди збирати молодь докупи та заводити виводок подалі в комиші.

*
Лариса вийшла на балкон, загортаючись в пістрявий халат. Джип чекав біля під’їзду. Едя та Колян тупцювали поруч. Обоє в камуфляжі, і цяцьок поначіплювано, наче на тих ялинках.  Пики червоні, а ніби ж ще мають бути тверезі, принаймні, Едя. Відколи для нього роздобули свідоцтво помічника депутата, за кермом завжди він.
Дзенькнув кодовий замок на дверях, і на ранковому сонці зазеленіла схована під кашкетом лисина її благовірного. Патронташ, ягдташ, фляжка та бінокль хрест-навхрест – Ванька-кулеметник, та й годі.
Зробила крок назад – не хотіла, щоб побачив, що дивиться вслід. Та він, заклопотаний розміщенням у джипі своїх скарбів – гумових чобіт, наплічника, рушниці та величезного сталевого бундесверівського термосу, і не глипнув у її бік.
Полотном дорога!

*
- ... На бабцю ніхто зроду-звіку не поглянув скоса, бо тільки добро людям робила. А могли ж і поговір пустити, що відьма - така в неї сила була!
- Тю на тебе, Ганько! – Наталка, що біля дачного будиночку дрібно сікла за дощатим столом щойно зірвану із грядки капустину, опустила ножа. – Яка з твоєї баби Меланки відьма? У неї вся хата в іконах була... у рушники вбраних... скрізь пучечки зілля понавішані... І дух такий запашний від трав, аж млосно... такий, що ніде більш такого не було!
- А звісно не було, Тусю, - усміхнулася Ганна,  і собі припинивши обчищати від жовтої шкірки великі запізнілі огірки. – Де ж його знайдеш - те, що бува в  шістнадцять... Зіллям я тоді не дуже цікавилась, хоч бабуся й розказувала, що від чого допоміжне. А от слово щоб вона мені сказала – так уже хотілося! Випитувала її, умовляла – а вона сміється: «Нема такого слова, щоб у світі всьому раду дати. Коли край тре буде – само скажеться...»
- Та пам’ятаю, пам’ятаю, як тобі тоді треба було того слова, - зітхнула Наталка, вдивляючись в далечину, приступну тільки їм обом.
- Отож, - погодилася Ганна. – А вона мені: «Які ще тобі чари! Ви з Михайлом і без того довіку одне одним причаровані. Схожі, як одного батька діти – вам на роду написано разом бути!»
- Бач, яке бабця твоя око мала – так і вийшло, як вона казала,  - посміхнулась Наталка. – А, здавалося ж, все проти вас було.
- Еге ж, - підтакнула Ганна, беручись до пучків кропу та петрушки. – Тільки й було на нашому боці,  що бабуся й ти, моя подружко вірна.
- Ну, а слово бабине? Так ніколи й не вимовилося?
- Та ти шо, Тусько! Якщо вже тоді не довелося почарувати, то тепер й поготів! Такого екстриму, як тоді, більш, мабуть, довіку не буде.  
- Ой, не зарікайся... Тоді одне було, тепер інше... Моя бабця, хоч знахаркою й не була, а про життя теж вірно казала: «На віку як на довгій ниві – всього побачиш».  Клопоти, переживання... А в тебе, взагалі, кінець світу, коли на якогось з твоїх хлопчиків вітрець дмухне!
- Ой, чия б вже мичала... Ти над одним своїм хлопчиком більше трусишся, ніж я над трьома, - засміялася Ганна.
- Так, Ганько, хвилинку, я щось не зрозуміла – хай чоловік, хай син, а хто в тебе третій хлопчик?!
- Тю, ти шо – а кота забула? – щиро обурилася Ганна.


*
...Ні, повні гальма під ним у шістках ходять, факт... Здавалося б, намет поставити – скільки того діла? Колян по життю шафа шафою, скажеш: «Неси!» - несе, скажеш: «Тримай!» - тримає,  а самому щось допетрати - де там! Сіра речовина однією щілиною проорана... не звивиною, а під лінієчку...  А Едька, блін, так і дивиться, як би сачконути... ще й до зеленої ракети справа не дійде, як нанюхається, стопудово, і тре буде дивитися, щоб воно зі свого ІЖу тебе не поцілило... Звісно, можна було б із рівнею на полювання виїжджати, а не з дурбилами цими... Та щоб боком не вийшло... Скількох уже зарили із цим діагнозом - нещасний випадок на полюванні? Цим нулям поки що до нього зась... у рота дивляться... з рук їдять... то хай і черевики лижуть! З ними хоч розслабитися можна, а не потилицею на кулю чекати.  Можна зосередитися на рушниці... на пострілі... Відчути цей солоний  і водночас солодкий присмак крові... присмак убивства.

... Нуда тут зелена... І так кожного разу – машина носом мало в багно не впирається, комарі лавою пруть, ні чистої  водички, щоб пірнути, ні пісочку, щоб полежати. Плях повний багажник, так  Папу чорти мордують -: «Тільки після вечірнього льоту!». Та до вечора ж того грьобаного ще дожити треба... Едька точно вже вмазаний... йому простіше - на своєму пальному. Он, фари блищать, носяра тіпається,  йому все пофіг, а ти терпи, як верблюд ... І чого б до сауни не піти, як люди? Чим тобі не спорт – якщо тьолок нормальних прихопити? Ні, Папа в нас – мисливець, блін! Його це пре! Ще й нам у вину засандалить, як тих драних вуток хоч мішок не набереться... А кого там в темряві вцілиш? Піти ото зараз по заростях пошугати...

... Звісно, доріжка була фігова... Папа ж зирить усю дорогу: «Едю, ти куди? Едю, ти чого?» І Колян, колгосп, за ним слід у слід... Ну, нічого, поштовх мозкам є. А там скоро й до кіру справа дійде – перекантуюсь до завтра. От зараз картинка прорізалася як по ящику,  рушницею можна  хоч куди дотягтися ... агов, де ви, зайчики-пташки-білочки - я іду!.. нащо на ту ракету чекати... на льот той прибацаний... он, у лісі на гілці щось велике присіло... чи бабахнути?...

*
- Максюню, чого ти такий червоний? Тобі погано?! – упадала коло чоловіка Наталка. Він і справді виглядав не дуже, коли разом із Михайлом спустився з горища – той покликав друга на толоку, квацювати крокви, які вподобав жук-короїд. Зашмаровані та спітнілі обоє, але Михайло як завжди сяє своєю фірмовою посмішкою, а в Максима обличчя аж побуряковіло, і бухнувся на лаву важкенько.
- Це в тебе тиск, точно! А пігулки, мабуть, удома залишились – мало не плачучи, поралася в пакетах та сумках Наталка. – Михасю, у тебе ж має бути аптечка в машині... бігом неси... може там хоч щось є!
- Та пусте... трохи голова розболілася, - спробував посміхнутися Максим.
- Так, Наталю, зачекай панікувати, - підійшла до Максима Ганна, обтираючи руки фартухом. – Які там ще пігулки... Тут у нас повітря таке – само лікує... Чайочку зараз поп’ємо ... з м’ятою, мелісою. Звісно, сиділи там, скоцюрблені, шию вивертали... у слона голова заболить...
Примовляючи отак, вона наблизила трохи зігнуту, наче човником складену долоню до Максимового чола, затримала на якусь мить, а тоді різким рухом відвела руку, немов щось відриваючи, і струснула те невидиме щось із руки.
Підійшов Михайло з аптечкою, заляпаною зеленкою.  – Та тут, мабуть, усі ліки трохи той... прострочені, - із сумнівом сказав він, дивлячись на дику мішанину пожовклих пакетиків та облізлих конвалюток.
- Забери це з-перед очей, зроби ласку.  Боронь Боже, ще отруїться хто, - махнула на нього рукою Ганна. – Ось чайочку – це справа інша.
- Ні, я краще пивка,  - відказав Михайло, прямуючи  ховати непотрібну аптечку,  – як встигло охолодитися.
- І мені пива, - гукнув йому навздогін Максим, значно бадьоріше. – Голова не болить – як рукою відняло!
Коли трохи потому сиділи при столі, Наталка потихеньку присунулася до Ганни: - Ану колись, як ти це зробила?
- Ти про що, Тусько? – не зрозуміла Ганна.
- Не прикидайся! «Як рукою відняло!» Це ж ти рукою і відняла... я бачила!
- Не верзи дурниць! Що там я відняла? Голова у твого Максика на місці... чого тобі ще треба?
- У мене не тільки голова, у мене все на місці! – відгукнувся Максим, уже вмитий, звеселілий, чи то від того, що нічого не болить, чи від пива, чи від днини, прегарної, мов намальованої, чи від сердечної компанії, де всі - не розлий вода.
І раптом до цієї пасторалі ввірвався далекий постріл. Він розкотився заплавними луками, що розляглися майже від огорожі саду аж до річки внизу – звідси вона здавалася блискучим шнурком, звивистою оторочкою на широкій зеленій скатертині -, луною відбився від темної стіни сосняку на тому березі. Бабахнуло – і стихло. Але безхмарний настрій золотого передосіннього денька розлетівся на друзки.

*
Сполохані гучним звуком, якого вони ніколи не чули у своєму коротюсінькому житті, молоді качки й качури рвонули з-під кущів шелюги на чисту воду, щоб знятися вгору й покинути небезпечне місце. Так наказував їм інстинкт. А досвід, який мав би підказати, що зараз, серед ясного дня, саме цього робити не слід, мовчав. Мовчав, бо його ще не було. Як не було й розуміння того, що вони ще літають невпевнено, і це на тлі синього безхмарного неба зробить їх легкою здобиччю для безжальних двоногих хижаків.
Стара качка вложила в своє кахикання усю тривогу, що стиснула її серце, усю переконливість, на яку була здатна. Цього разу подіяло... Помалу, наче знехотя, її діти послухалися мами, вернули до неї,  і вона притисла свою родину в саму гущавину, у затінок високого берега. Тепер вона вже точно знала – поруч вороги. Але чи зможе вона стримати каченят на зорі, коли, підкоряючись закладеній в них природою тязі, вони спробують піднятися в небо на своїх ще неслухняних крильцях?

*
- Едьку,  чого ти на хрін шмаляєш?! Ти що, повний недоумок?! Ось зараз лісник припреться – готуй ксиву свою йому під ніс тицяти!  Бач, лісник йому по фігу! Забуріло воно! А вуткам ти теж аусвайс будеш показувати? Я ж, блін, пояснював вам, тупарям, - ставимо намет з ранку, поводимося тихіше води, нижче трави, щоб дичина до нас придивилася, виходимо на постріл скрито... А тепер що? Ти ж усіх тварюк, куди оком доглянути, нажахав! Вони ж тепер так заб’ються у той гадючий очерет, що їх і не видряпаєш  звідти!  
- Ван-Санич, а, може зараз по кущам пошурувати трохи? Поки ще день? Спугнути, значить? – вліз з пропозицією Колян. – Зараз чоботи натягну і зроблю проходочку... Ті довгоносики й випливуть на середину – а ми їх уже той, раз-два, і готово! Не перший раз...
- «Раз-два», - перекривив його хазяїн. – Скільки вам, бовдурам, казати, що бити качок на воді западло! Вліт качку б’ють, вліт, мисливці ви недороблені!
Але, звично влаштовуючи роздачу, він прикидав: коли вже наробили кіпешу,  то, може, хрін з тими настановами – відкриття сезону, шість тридцять, бити вліт,  п’ять вуток на рило? А скільки кровних зелених за корочки помічника депутата забашляти довелося? То, мабуть, піти зараз, настріляти тих вуток по саме нікуди...та й заразом усіх, хто під кулю навернеться, а коли що - хай Едька відпрацьовує!

*
Щось било по кущах шелюги, по очерету, раз у раз, ближче й ближче. Шурхіт, тріскотня, плюскіт, гострі леза сонячного проміння крізь проріхи в живому даху.  Голоси, грубі й гучні. Не розуміючи слів, не розбираючи вигуків, і стара качка й молодь відчули – це йде смерть. Мати не роздумувала ані миті. «Зачаїтися і чекати на мене!» - подала вона сигнал. Тепер усе залежало від того, чи встигне вона, доки каченята зможуть опиратися паніці.
Вона випурхнула із заростів, зі свистом розрізаючи повітря могутніми крилами, і низько, над самою водою, полетіла просто на тих, хто з гупанням і гиканням наближався, щоб убити її дітей.
Заскочені зненацька, очікуючи на геть інший напрямок польоту, убивці почали стріляти не відразу. Качка летіла, то майже чиркаючи крилами по воді, то підіймалася вгору. Три постріли пішли в молоко, перший із наступної серії був близьким, дуже близьким – бічні шротинки з віяла пройшли поруч, вона відчула тугий поштовх повітря, а ще два пролунали вже тоді, коли вона зробила крутий віраж і стрілою врізалась в комиші біля протилежного берегу.
Мала дещицю часу перевести дух. Але довго перебувати в безпеці вона не могла – хижаки знову сунуться до її дітей, а без маминої команди ті не зможуть усидіти в схованці. Через мить чи дві вона мала повторити свій трюк, який, вона знала, цього разу буде останнім.

*
- Що це? – запитала Ганна, відчуваючи, як сіпається серце.
- А, сьогодні ж відкриття осіннього полювання, - пригадав Максим. – У нас на роботі є мисливці. Вони вже місяць сплять і бачать виїхати на природу...
- Так, я не розумію – на яку природу? – аж підскочила Наталка. – Село поруч, до міста рукою подати... Яке тут у біса полювання може бути? На кого вони тут полюють – на дачників чи на грибників?
- Не кажи, Натусько,  - вступився за свою дачу Михайло. – Хоч і поруч із містом, а такої природи ще пошукати! Он річка, там ліс сосновий, а піднятися цим схилом, що за нами – там листвяний ліс чималий. А луки ж ці заплавні, там і озерця, і болітця... А в лісі – ставки. Навесні тут кого тільки не побачиш, під час перельоту! І для гніздування тут чистий рай.  
Ганна чула й не чула. Голоси звучали наче через вату. Бачила й чоловіка, і друзів, і далину, звідки пролунав постріл... Але на це напливала інша картина, розверталася перед очима, яскрава, наче це було вчора – вони із чоловіком ідуть від річки, навпростець, оцими луками, укритими ще свіжою травою, коли їм назустріч, тільки трохи осторонь, прямує качка з виводком крихітних каченят.  Усі однаковісінькі, пухнасті, яскраво-жовті, поважно крокують вервечкою, слід у слід за мамою. Вони з Михайлом завмерли на місці, щоб не завадити цій урочистій ході – нова генерація крижнів прямувала, щоб з’єднатися зі  своєю стихією.  Качка подивилися на них уважно, але без остраху,  оцінила, мабуть, як таких, що не становлять загрози, і повела далі свій невеличкий хоробрий загін.
Тоді Ганна побачила картину в цілому, без подробиць, а зараз одне каченятко наче наблизилось до неї, і вона чітко побачила його велику голівку, заважку для тоненької шийки, як завжди буває у всіх малюків, його круте, ясне чоло, його дзьобик із рисочками по кутках, наче з посмішкою. Він був абсолютно безневинною істотою, як усі звірята, пташенята, людські діти, і неймовірно дорогоцінною – як дорогоцінне кожне Боже створіння.
Цієї миті від річки долинула справжня канонада. – Це ж убивають те каченя! – аж ударило їй у голову. Якби в цю мить могла полетіти туди, урятувати, закрити собою, вирвати тим нелюдам рушниці з рук, поскручувати вузлами цівки. Розпач, біль і безсила лють накрили її темною габою. Вона як збоку почула власний голос: - А, щоб ви яйця одне одному повідстрілювали, кляті вилупки!
...Навдивовижу глибоко забринів її голос.
І луною її скрику пролунав постріл, усе такий же далекий, але незвично гучний, наче не окремий, а цілий залп...
Наталка гостро поглянула на подругу - та аж тягнулася до ріки, вдивлялася в невидиму звідси трагедію. Її вразили ці нотки в Ганьчинім голосі, яких вона не чула раніш.
Михайло теж дивився на жінку з подивом. Її обурення він розумів і поділяв – але він міг би присягнутися, що от тільки-но, на якусь коротку мить, її очі, зазвичай незворушно зелені, як вода в лісовому ставку,  пронизливо зблиснули смарагдовими променями, як буває,  коли на тебе десь із напівтемного кутка уставиться кішка...
Але ця мить була - і минула. Хтозна, може то повітря передвечірнє так відбило голос, може, то сльози безсило закипіли на очах...
А далі запала цілковита тиша.

*
- Що ви ще хочете від мене почути? З ними працює психіатр, вам краще до нього. Я  - хірург, можу вам тільки надати діагноз. Ось, записуйте: «Проникне вогнепальне поранення мошонки з ушкодженням ...» - та, власне, нащо диктувати? - можна зробити копію, і все.
- Це діагноз кого з потерпілих? – перепитав слідчий, черкаючи щось у нотатнику.
- Та будь-кого, - знизав плечима лікар. – Діагноз абсолютно ідентичний для всіх трьох пацієнтів. Абсолютно ідентичні поранення. Зроблено три ідентичні операції. Прогноз теж ідентичний – жити будуть, але для генофонду, як-то кажуть, загублені - теж усі троє. І знаєте – але це вже не для протоколу – для генофонду, із глобального, так би мовити, погляду – це, може, і на краще...
- А данні обстеження? Вміст алкоголю, наркотичні речовини, галюциногени?
- Там усе є в паперах, - втомлено махнув рукою лікар. – Один – наркоман зі стажем,  алкогольна залежність в усіх.  Проте вміст алкоголю в крові не дуже високий, на час поранення тільки одну пляшку встигли розпити... Під дією наркотику був тільки один. Але всі вони несуть таке, що... Ні, насправді, вам краще із психіатром поспілкуватися. Перепрошую, обмаль часу - наступна операція.
Коли за слідчим зачинилися двері ординаторської,  з диванчика в кутку озвався  молодий лікар:
- Слідаку не позаздриш... Ні, схемку він намалює: «А поранив Б, Б влучив в Це...» чи як там вони примудрилися... Але як пояснити синхронність пострілів і таку влучність – усі вцілили одне одному в яйця, ніхто  не схибив!
- Ото ж я його до психіатра й відправив. Той йому зараз переповість їхню маячню – і про вутку, що точно між ними взялася, як із повітря матеріалізувалася, і про те, що рушниці наче хтось за них наводив, і як вутка зеленим полум’ям спалахнула... а один ще й слова розчув, які ця вутка вигукнула: «Усім яйця повідриваю!» ... і зникла, як не було.
- Може, горілка палена? – реготнувши, припустив молодший.
- Та перевірили, аналіз зробили – усе нормально. Головне, що прикро: такий унікальний випадок, а до «Медичного віснику» статтю не напишеш. Бо з погляду хірургії це лише три однакові, тривіальні операції. Може, психіатр щось тисне...
- А можна репортерам інформацію злити, - запропонував молодший. – Може, там якась аномалія в цьому місті... трикутник чи що. Мовляв, Мінздрав попереджує.
- Напиши, коли є бажання, - погодився старший. – Із цієї трійці вже точно ніхто на гачок не натисне, хоч їм і не пальці відірвало. Може, хтось ще прочитає й собі порозумнішає...
- Ігорю Олеговичу, - зазирнула сестричка, - там жінка прийшла одного з  підстрелених... На вас чекає.

*
Лариса зайшла до прихожої. Механічним рухом витягла з кишені й кинула на полицю ключі від вхідних дверей і машини, розстібуючи куртку, підійшла до шафи. Із дзеркальних дверцят на неї дивилася жінка без віку – підтягнута фігура, стильна зачіска, фірмовий одяг; без емоцій – доглянуте обличчя було немов фарфорова маска.
Пішла помешканням, заходячи в усі кімнати – слідом автоматично вмикалося світло, яскраве, неживе. Неживе світло, неживі кімнати... У цьому домі немає життя, уже давно.
Перед дверима чоловікового кабінету на мить затрималася. Тоді штовхнула двері й зайшла. Попрямувала до великого шкіряного крісла перед каміном. Опустилася на нього, усе з тим же відсутнім обличчям. З підсвіченого скляного бару поруч взяла келих, тоді, не дивлячись, першу-ліпшу пляшку. Це виявилась майже повна пляшка «Хенессі». Хотіла було плеснути в келих, тоді передумала, зробила декілька великих ковтків просто із пляшки. Закинула затягнуті у високі блискучі чобітки ноги на столик перед собою.
Як там сказав лікар: «Загрози життю вашого чоловіка наразі немає. Можна сподіватися на повне поновлення всіх функцій організму... за винятком ерекції. Із цим можуть бути певні проблеми, серйозні... навіть, боюся,  дуже серйозні».
Зі стін на неї дивилися голови тварин – кабанів, оленів. Мисливські трофеї її чоловіка. Ці голови були ще однією причиною, чому вона не любила заходити сюди. Вона боялася їхніх оскалів, їхніх скляних очей, у яких, здавалося, навічно застигли біль та прокляття.
Але зараз вони не здавалися їй ворожими – ні, вони наче посміхалися, привітно.
- А це не до мене, докторе! – сказала вона голосом, захриплим від довго стримуваних почуттів. – Цією новиною вам краще поділитися із секретаркою мого чоловіка... та ще багато з ким! Боюся, бідолашні будуть прикро вражені... Але – не я... Не я!
Вона розреготалася й підняла до голів на стінах пляшку, наче запрошуючи відсвяткувати разом.

*
Було вже зовсім темно. Качка, що знову приєдналася до свого виводку, як завжди спала й не спала, прислухаючись до ночі, що промовляла до неї тисяччю голосів. Зараз – вона була впевнена – серед них не було жодного, який би загрожував її дітям. До шелестіння листя й плюскоту річкових хвиль додавалася пісня, далека, ледь чутна. Співали в чотири голоси, може, не дуже зграйно, але з почуттям. Цей спів анітрохи не бентежив качку, він дивним чином підсилював її відчуття, що тепер усе буде добре – завтра, під час вранішнього льоту, і під час вечірнього, і до самого відльоту у вирій. Не знати, як судив їй її Пташиний Бог, а хтось з її дітей напевне повернеться наступної весни сюди, до свого рідного дому.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Карина Лукашенко, 24-11-2009

Діагноз поставлений, прогноз - не дуже втішний, а приємно.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 20-05-2009

А злість буває прекрасною

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 28-11-2008

Назва

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Наталка, 28-11-2008

Не нове

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов, 26-11-2008

Приєднуюся

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Чаварга, 25-11-2008

Качині яйця?

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 25-11-2008

Яйця

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Залєвський Петро, 25-11-2008

Якби я був мисливцем,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Тарас В'єнц, 25-11-2008

Рекомендую!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 24-11-2008

Особливості полюваня харківських депутатів

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 24-11-2008

і я рекомендую.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Колнюк, 23-11-2008

Жорстко, але не брутально

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 23-11-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0862720012665 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …