Ти прийшов так раптово, наче смерть...так само неочікувано і водночас ейфорично. Смертельна агонія, суцільні аневризми...ти боїшся їх, ти від неї тікаєш...але не я. Будь-який страх породжується через бажання...таке інтимне та тривке. То таке дивне почуття, в якому хочеш згоріти до тла. Зайнятись, і розвіятись попелом. Але ж ти боїшся болю. Отак немає інших перспектив, - або помираєш, або вічність відчуваєш нестерпні опіки...на губах, руках, обличчі, на тілі, а найгірше - то серце. Цей внутрішній орган болить найдужче, десь там, в середині. Його не видно. І слабкість її в тому, що приховує...серце, скалічене, обпалене, почорніле...але вона ніколи не зізнається ні тобі, ні комусь іншому про цю страшну рану. А ти цілком можеш її спопелити, щоб вона так довго не мучилась, або ж вкотре принести новий, ще такий свіжий біль...
У цьому посланні так багато крапок... навіть занадто, трьох крапок у безкінечність...ти незнаєш що далі писати, бо це так безглуздо коли йдеться про речі, які приносять і біль, і насолоду водночас. Їх потрібно просто відчувати, а не писати про них...і ці безкраї крапки здаються нам настільки змістовними. Виглядає, що ними можна заповнити все. Весь вільний простір наших думок, усі крики, зриви, кривди...Ну ось, знову! Та ними найкраще, мабуть, можна затулити мовчанку, нестачу слів, небажання шукати продовження речення, і просто небажання писати далі ніпрощо. Тобто про нас... Весь простір: уявний і реальний, усі щілини між крапками!
Ти не зважай, я така, не постійна. Мені (не)необхідно просто залишитись, тобто померти у тебе в обіймах, в цій агонічний насолоді, яку ти можеш мені подарувати, або ж...
Навіщо все це? Це гра? Тоді вводь правила, можливо я постараюсь чесно зіграти. Це ж моєю уявою все придумано, і намальовані ці бутафорні декорації. Ще трішки і я також у все це повірю.
Часточки реального заполонили сцену, актори більше не читають сценаріїв, а я звільнилась від режисури, і стала звичайним глядачем соєї вистави... і світу...і життя. Водночас, я перетворююсь, навіть зараз, на критика, хоч і необ"єктивного. Бо яка може бути об"єктивність в тобі, чи в мені, чи загалом в нас? Між нами лише знаки запитання і щось третє, скоріше невідоме, аніж навпаки...
Але, знаєш, мій біль буде лиш моїм, тобі не віддам ні краплини, не хочу ділитись! Знаю, ця осінь довго не триватиме...
