Наступного вечора, ледь прокинувшись, ми полетіли до Шустрого.
Він зустрів нас на порозі дому, відверто не бажаючи впускати непроханих гостей. Та вибору він не мав.
Мій погляд відразу сковзнув по стіні, де побачив я вчора напис. І тут мене спіткало розчарування – ніякого напису там не було, лише брудна бурувата пляма розпливалася по стіні. Це могло означати, що вчора я з переполоху прийняв бруд за погрозливе речення, або Шустрий знищив напис.
В’юк досить виразно дивлячись на мене, ледь помітно покрутив кігтем біля скроні. Він вирішив, що я все вигадав.
Але ж я бачив! Бачив. Від безсилої люті хотілося кричати, та, навряд чи, це могло б хоч якось допомогти.
- Немає ніяких звісток про Ліму? – запитав В’юк, сумно поглянувши на, вбитого горем, Шустрого.
- Та звідки ж їм взятися, тим звісткам? – понуро пробурмотів бідолаха.
- Спробуйте згадати, в день зникнення Ліми ви нічого підозрілого не помітили? – я намагався вжитися в роль детектива, про яких читав мені друг.
- Хто ти такий, хлопче? – неприязно скривився Шустрий, - яке тобі діло до моєї доньки?!
- Я просто хочу допомогти… - знітився я.
- Але я не просив про допомогу! – відрізав старий кажан.
- Але, дядьку… - спробував заперечити В’юк.
- Я сказав - забирайтеся!
- Добре, ми йдемо… - поблід, відступаючи до дверей, В’юк.
Я теж здійнявся з місця. Було трохи страшно і неприємно. Але детективи, про яких мені читали, ніколи не здавалися просто так. Тому, я переборов відчуття морозу всередині, розправив свої опущені крила, і, зависши на виході, запитав:
- Скажіть, пане Шустрий, що то за пляма у вас на стіні?
- Геть! – позеленів від люті Шустрий, а я остаточно впевнився, що старий кажан щось приховує.
Це важко було зрозуміти. Адже Шустрий був щиро засмучений зникненням Ліми. Хоча, цілком міг і придурюватись. Я дуже мало знав про цю сім’ю. Тому вирішив розпитати про родину Шустрих у В’юка.
- Ми з Лімою з дитинства разом. Ще коли її мама була жива…
- А що сталося з її мамою? – стрепенувся я.
- Вона зникла, посварившись з ластівками. Тоді родина Шустрих тільки поселилася в ущелині. Кажанів там майже не було, проте, кілька квартир займали ластівки. Сусідами Шустрих також виявилися ці невгамовні птахи. Весь день їхні діти галасували, не даючи заснути маленькій Лімі. Це дуже дратувало її маму. Вона часто говорила про це ластівкам, та ті нічого не могли вдіяти – цілий день шукаючи їжу, вони залишали ластів’ят одних.
Голодні пташенята голосно пищали. Це тривало цілими днями і ставало дедалі нестерпнішим. Одного ранку мама Ліми таки не витримала. Вона влетіла в квартиру ластівок, щоб нагримати на жовторотих. Ластів’ята дуже злякалися. Галас став ще нестерпнішим, а двоє пташенят спробували летіти і попадали зі скелі. Ластівки звинуватили в загибелі пташенят тітку Шустру. ЇЇ посадили до в’язниці. А потім вона загадково зникла.
Дядько Шустрий довго шукав її всюди, залишаючи Ліму саму, тому моя мама опікувалася нею. Ліма виросла в моїй сім’ї.
- Шустрий не знайшов дружину?
- Ні.
- А ластівки?
- Вони переселилися на той берег.
Розповідь В’юка вразила мене. Адже в родини Шустрих, виявляється, були вороги, бо навряд чи сім’я загиблих ластів’ят забула те, що сталося.
Імовірність, що страхітливі події в підземеллі – помста ластівок, була великою. Але як перевірити таку цікаву версію? Можна було, звичайно полетіти на той берег, до ластівок, та навряд чи вони стали би з нами розмовляти.
Що ж іще? Так. Потрібно було оглянути місце злочину. Але ж ми не знали, де саме викрали Ліму. Вона просто не повернулась з прогулянки. Залишався напис. Стіну із страхітливими кривавими літерами охороняли двоє великих сильних кажанів, виділених для цієї мети старійшиною. Вони чатували на злочинця, не залишаючи посту навіть вранці.
Всі, хто з’являвся поряд із стіною, потрапляли під пильний нагляд з боку охоронців. Та опинятися під підозрою мені, чужаку, зовсім не хотілося. Треба було швидко щось придумати.
Думали вдвох, тому вихід із складного становища знайшли швидко.
В’юк, витріщивши очі, полетів прямо до охоронців, лементуючи на всю горлянку.
- Чого репетуєш, малий? – невдоволено пробурмотів один із них.
- Там… там… я бачив! – закочуючи очі, репетував В’юк.
- Та що бачив, хлопче? Яка муха тебе вкусила? – спантеличено допитувалися охоронці.
- Там ще один напис… він погрожує…
- Що?!
- Де?!
- Чим погрожує?
- Та… погрожує одним словом.
- Ти можеш показати нам цей напис?
- Та-ак, так, швидше, полетіли! – хвилювався В’юк.
Охоронці, важко змахнувши крилами, покинули насиджене місце. В’юк виконав свою частину завдання. Далі мав діяти я. Висунувшись із засідки, я взявся до роботи. Спершу уважно оглянув кожну літеру на стіні. Вони потемніли, майже злившись стіною.
Ліма Шустра в полоні страху. Страх прийде до кожного. Бійтеся Страху, кажани!
Напис був дійсно моторошний. Зроблений на зрозумілій всім без винятку Лісовій Мові. Для того, щоб розуміти її – не треба ходити до школи. Достатньо просто народитися звіром, птахом, рибою або комахою. Я довго розглядав напис і навіть спробував його на зуб. Смак крові, якою його було зроблено виявився мені незнайомим.
Це трохи засмутило мене, ще й нагадало про голод, адже ми з В’юком забули поснідати. В голові паморочилося, зловісні букви на стіні стрибали в різні боки. Коли поряд зі мною з’явився Грог – старійшина кажанів, я вже не тямив, що роблю. Точніше, робив це не я, а мій клятий голод.
Грог обурено закричав, намагаючись вивільнитись від моїх пазурів. Він геть очманів від несподіванки від чого його очі стали схожими на ластівчині яйця. Ластівки… Відчуваючи, як із життєво необхідним продуктом вливається в тіло енергія, я помітив дещо важливе в бруді під стіною.
В книжках, які мені читали, це називалося речовими доказами. Коли на мене накинулися, немов шуліки на курча, розгнівані охоронці, я встиг вхопити доказ, намертво затиснувши його пазурами. Це було ластів’їне пір’я, і я ні на секунду не сумнівався, що напис зроблено за допомогою нього.
Очманілий від мого нечуваного вчинку Грог сидів на камені, просто під стіною. Він зробив слабкий помах крилом, даючи знак охоронцям. Потім мене повели до в’язниці, але мені було байдуже. Здивовані і налякані очі В’юка стояли переді мною, як мара, весь день. І навіть в камері, розміщеній в підземній частині тюрми – Старих норах, мені наснилися ці розчаровані, докірливі очі. Я знав, що друг ніколи не пробачить мені. Адже я збрехав, приховавши свої кулінарні пристрасті.
Я був настільки засмучений, що забув навіть про речовий доказ. А думати про це потрібно було першу чергу. Адже, лише знайшовши злодіїв, я зміг би повернути дружбу В’юка та його родини.
Отже, погрозливий напис було зроблено пір’їною ластівки. Це наштовхувало на думку, що птахи якось причетні до зникнення кажанів. Можливо, причиною тому була помста.
В будь-якому випадку треба було поговорити з родиною загиблих пташенят. Тільки з тюремної камери зробити це було неможливо. От якби В’юк… Та сподіватися видавалося марним.
Яким же було моє здивування, коли вже майже над ранок, до камери увійшов охоронець – старий, нервовий Їжак.
- До тебе відвідувач, кажане, - пробурмотів він.
В нору для зустрічей, ніяково складаючи за спиною крила, зайшов В’юк.
- Привіт…- тихо та знічено поздоровався я.
- Привіт, Чейзе…
- В’юку, я… не хотів… просто кров, єдине, що я можу їсти… пробач…
- Я розумію, - кивнув друг, ледь помітно посміхнувшись.
- Правда?
- Так. А ти знаєш, в чому тебе звинувачують?
- В зникненні Ліми? – випалив я, перше, що спало на думку, і був дуже здивований, коли В’юк ствердно кивнув головою.
- Але… це ж… це повна нісенітниця!
- Звичайно. До того ж в момент зникнення Ліми ти був зі мною, - кивнув друг.
- Алібі…- задумливо промовив я.
- Що?
- Алібі. Це називається – алібі, коли в момент злочину, тебе бачили в іншому місці.
- Ну, не знаю вже, як воно там називається, але тримати тебе тут вони не мають права!
- Ти забуваєш про напад на Грога…
- Так. Старий не в собі від люті. Але ж нічого з ним не сталося. І навіть головний біль пройшов. Він сам казав.
- Послухай, В’юку, ти повинен мені допомогти. В той момент, коли я… одним словом, коли мене схопили охоронці, я встиг підняти ось це, - я протягнув В’юкові пір’я.
- Де ти це взяв?
- Під стіною. Я гадаю, ним було зроблено напис.
- Схоже на те. Тут кров запеклася.
- Ага. От знати б чия вона. Я такої ніколи не куштував…
- Шкода.
- Слухай, а ти не міг би з ластівками поговорити? – я запитально поглянув на В’юка.
- Я? Про що?
- Ну, можливо вони пір’ячко впізнають. Покажи його їм, і за реакцією спостерігай…
- Добре, Чейзе, - кивнув В’юк.
Я віддав йому свою знахідку. Лише В’юк встиг її сховати, як в кімнаті з’явився Їжак.
- Все, побачення закінчене, - заявив він, сердито.
Я попрощався з другом і повернувся в камеру. Повиснути в низькій норі не було на чому, тому, якось витягнувшись на підлозі, і, не знаючи, куди діти крила, я заснув. Прокинувся тому, що Їжак смикав мене за крило, і щось бубонів при цьому.
- Га? Де? Що таке?! – схопився я.
- До тебе прийшли знову, - сердито гримнув він, - ти скажи своїм відвідувачам, щоб так часто не ходили. Дратують.
- Добре,- кивнув я.
В’юк був стурбований.
- Чейзе в мене приголомшливі новини!- замість того, щоб поздороватись, викрикнув він.
- Що? Ти був у ластівок? Що вони сказали?
- Так. Я був на тому березі. Але сказати ластівки нічого не встигли, тому що я зустрів там дядька Шустрого. Він забрався в гніздо однієї родини, щоб поцупити яйця.
- Але… навіщо?
- Дядько зізнався, що в нього вимагали викуп за Ліму. Сьогодні, до світанку він повинен віднести яйця на умовлене місце. Він так просив мене не видавати його. Я погодився, але ластівки про все повідомили нашому старійшині.
- Дивно це все. А хто вимагав викуп в Шустрого ти запитав?
- Він не знає. Це було написано в його квартирі на стіні. Але я дізнаюся.
- Як?
- Я прослідкую за Шустрим. Полечу за ним, і викрию негідника.
- Це дуже небезпечно, – заперечив я.
- Нічого, Чейзе, адже ми – детективи!
В піднесеному настрої В’юк полетів додому. Я в супроводі Їжака повернувся в камеру, де на мене чекав сюрприз, тобто сусід по камері і товариш по нещастю.
То був вуж. Він лежав в кутку, згорнувшись ковбасним кільцем, і тихо зашипів, побачивши мене.
- Добрий вечір, - привітався я.
- Який ще, «добрий вечір»? – огризнувся плазун.
Я спантеличено замовк. Та вуж, якому хтось серйозно попсував настрій, не вгавав.
- А хто тобі, юначе сказав, що він добрий? А чи знаєш ти, взагалі, що таке Добрий Вечір?
- Ну…
- Добрий Вечір, шановний, це коли прокидаєшся, вдома, в своїй норі, коли ніхто тобі не докучає і в животі не бурчить від голоду. Ну? І що доброго в сьогоднішньому вечорі, я тебе питаю? Замість дому – в’язниця, ти ще тут, на мою голову, нутрощі від голоду в подвійний вузол зав’язалися… Що доброго я питаю?!
- Я просто поздоровався! – скрикнув я, не в змозі вислуховувати далі скарги старого зануди.
- Просто? А чи знаєш ти, що просто так нічого в житті не буває?
- Так, здогадуюсь, що просто так ти не замовкнеш… - задумливо промовив я, дивлячись на ковбасоподіного бурчуна.
Його стогони відносно голоду, на диво співзвучно перегукувались із моїми власними кишками. І, так як іншого джерела харчів в камері годі було й шукати, я, блискавично зметнувшись до плазуна, прокусив тверду шкіру на шиї. Вуж звивався і сичав, як гусак. Тривало це кілька секунд, після чого ковбаска витягнулася, блаженно заплющивши очі.
- Що це було? – коли я, ситий і задоволений, завис на гілці, запитав присмирілий плазун.
- Та… так, дещо з нетрадиційної медицини, - збрехав я, досить нахабно.
- Ти справжній чарівник! - захоплено бурмотів вуж, - хвіст не крутить, спину не ломить, в голові прояснилося… от тільки… поїсти би, - жалісно поглянув він на мене.
Довелося віддати йому свою вчорашню вечерю – кілька засушених жуків та якихось соковитих синіх ягід. Мені воно все ні до чого, а вуж, здавалося, був радий.
- Ох, все віддав би за смачне яєчко, - розправившись з вечерею, мрійливо примружився вуж.
- Ти любиш їсти яйця? – здивовано запитав я.
- Звичайно. А що такого? Принаймні, це звичний продукт національної кухні. Не те, що кулінарні смаки деяких…
- А де ти береш цей звичний продукт? - проковтнувши натяк, поцікавився я.
- Що, і в тебе слинки потекли? – змовницьки підморгнув вуж.
- Ну-у… так, звичайно, - збрехав я.
- Так от, друже. Мені ними оплачують роботу.
- Яку роботу?
- Охоронця. Я працюю охоронцем секретних об’єктів.
- А що це за об’єкти?
Вуж лише розкрив рота, щоб пояснити, як знадвору почувся гнівний голос Їжака, який вимагав тиші.
- Як хоч тебе звати? – знову звернувшись в клубок, просичав вуж ледь чутно.
- Чейз.
- Чейз? Дивно. А я - Вася… - засинаючи, прошамкав мій новий приятель.
Від нічого робити я заснув також. Сон був неглибоким і поверхневим. Так, що чути було найтихші звуки, які долітали до камери. Звуки ставали все гучнішими, нагадували шелест листя, що тріпоче на вітрі, або шум води, в квартирі Шустрого…
Розплющивши очі, я кілька секунд тупо дивився перед собою. Це було якось дивно, але, не бачачи в камері Васю, я ясно чув його голос.
- Васько, ти де?! – скрикнув я.
Голоси раптово стигли. Чути було лише шарудіння наче хтось вовтузився в мене під ногами. Нарешті, з невеличкого, майже не помітного отвору, з’явилася перемазана брудом голова вужа.
- Ну? І чого ми репетуємо? Хочемо все життя тут, у в’язниці, сохнути? – примруживши і без того маленькі оченята, запитав він.
- Що ти там робиш?
- З другом розмовляю.
- Ти хочеш втекти? – я зрозумів, нарешті, наміри однокамерника.
- А ти не хочеш? Друг і тобі допоможе. За втечу він бере недорого. Двадцять зернин з пшеничного поля…
- Звідки нам взяти зернини? Ми у в’язниці. Тут немає ніякого зерна. І що це, взагалі, за друг такий?! – нерозсудлива поведінка Васі мене здорово дістала.
- Ну я, друг, - із отвору показалася ще одна, оксамитово-чорна голова.
- Ти хто?
- Кріт. Кріт Давид, вірний друг всіх ув’язнених та поневолених. І плата, яку я вимагаю, цілком символічна. Тобто після звільнення ви можете мені віддячити… А можете і ні. Я не ображусь. Я достатньо забезпечений кріт.
- Але… для чого ти це робиш… тобто чому ти допомагаєш в’язням?
- Я кріт - анархіст. Дуже свободолюбний кріт. Поневолення не терплю. Так, що? Будемо вибиратись на свободу?
- Звичайно! Ти йдеш, Чейзе? – підморгнув мені вуж.
- Ні. Я не можу. Тобто не зараз…
- Що?! – вирячив свої сліпі оченята кріт.
- Я мушу дочекатись звістки від друга. А тоді, обов’язково скористаюсь твоїми послугами.
- Звістки від друга ти можеш дочекатись і на свободі. Ну, давай же, нічого думати! Кріт Давид ніколи не з’являється в одній і тій же камері двічі.
Солодкий шепіт Давида був надто переконливим,щоб встояти… Він наче паралізував всю мою волю. Не довго думаючи, я озирнувся, і кинувся вперед, тобто вниз, туди де вилискував чорний кінчик вужевого хвоста.
Нарешті, ми опинились у більш-менш просторому приміщенні. Очевидно, це було помешкання крота. Кімната – низька та широка, виглядала затишно, завдяки оригінальному освітленню – по кутках стояли високі підпори-гілки на яких дрімали, розсіюючи м’яке тьмяне світло, звичайні лісові світлячки. Я ще здивувався, навіщо освітлення сліпій, від народження, тварині, але в цю хвилину в приміщенні з’явилася служниця Давида, побачивши яку я просто оторопів. Це була кажаниха. Надто худа і бліда, вона, побачивши нас, боязко опустила очі.
- Улісо, принеси нам з друзями чогось поїсти, - ласкаво попросив кріт.
Служниця кивнула, швидко залишивши кімнату.
- Давиде, звідки в тебе ця Уліса? – запитав я.
- Я звільнив її. Визволив з неволі. Улісі не було куди йти. Довелося їй залишитись тут. Але я не жалію. Вона дуже добра господиня.
- Коли ти звільнив її?
- Давно. Я був ще зовсім молодим кротом…
В мою голову раптом потрапила дивна думка. Адже ця кажаниха цілком могла виявитись мамою Ліми… Я не міг дочекатись, коли зможу поговорити з Улісою сам на сам.
Кажаниха принесла їжу – відбірне пшеничне зерно для крота, кілька округлих, вкритих дрібними темними цятками яєць для вужа, і хрустких засушених жуків для мене. Не бажаючи видатись нечемним, я зробив вигляд, що жую запропоновану страву, раз у раз поглядаючи на Васю. Та, опинившись на свободі, старий змій зовсім забув про проблеми із здоров’ям. Мені ж, як не смішно це звучить, знову хотілося їсти.
Давид, дуже задоволений собою, швидко проковтнув свою порцію і поринув у спогади про звитяжну молодість. Звільнення Уліси, він вважав особливим подвигом. Адже бідолашна зовсім не бажала рятуватись. Вона висіла донизу головою і постійно плакала.
Коли Давид прорив хід в її камеру, кажаниха попросила допомогти їй вибратись на свободу. З того часу, вона живе у крота, як служниця, назавжди забувши про наземний світ. Лише світлячки, дбайливо добуті Давидом, нагадують Улісі м’яке світло Місяця.
- А в чому її звинувачували? – запитав я, хоча і так знав якою буде відповідь.
- У ненавмисному вбивстві. Казали, що через неї загинуло двоє ластів’ят, хоча все було трохи не так. Нажаль, Уліса не змогла це довести.
- Не було алібі?
- Авжеж. Ластів’я, що вижило не могло свідчити. Воно було надто малим…
- А що розповідала про це сама Уліса?
- Та запитай в неї. Це раніше вона не любила розповідати свою історію. А тепер, коли минуло стільки часу, спогади не спричиняють стільки болю. Принаймні, вона вже не плаче…
Мої здогади виявились цілком вірними. Отже мама Ліми жива. Це ж треба так – шукаючи доньку, абсолютно випадково наткнутися на матір, яку вже ніхто не сподівався знайти. Так, я обов’язково повинен поговорити з Улісою… от тільки… чого би поїсти…
Я дивися на мирно дрімаючого, ситого Васька, на його задоволену примружену фізіономію, і розумів, що вуж для мене єдине джерело поповнення калорій. Та вдаватися до брутального нападу, як вчинив був вчора у камері, я не збирався. Тут треба було діяти інакше. Для душевного спокою – свого і вужевого не завадила б маленька хитрість.
Тому, надавши стурбованого вигляду власному обличчю, я підлетів до Васі. Вуж ледь помітно посміхнувся.
- Як ти себе почуваєш, Василю? – серйозно поглянув на нього я.
- Чудово.
- А як хвіст? Не ломить?
- Ні.
- Це добре. Звичайно, для досягнення такого ефекту потрібно три-чотири сеанси. Та я радий, що тобі так швидко допомогло. Адже зараз ми вийдемо із кротового дому і кожен піде своєю дорогою. Може ми вже і не побачимось…
Моя невеличка промова мала успіх. Вася скрутився клубком і витріщив на мене очі.
- Ти хочеш сказати, що потрібен ще один сеанс твоєї… е… терапії?
- Ну, думаю, він не завадив би…
- Гаразд, тільки швидше. Вранці я повинен бути на роботі.
- Ти працюєш вдень? – здивувався я.
- І вдень і вночі. Цілодобово. А хочеш, я за тебе словечко замовлю перед роботодавцем? Робота не важка і досить прибуткова. Принаймні, не голодуватимеш точно.
- А що треба робити?
- Охороняти.
- Що?
- От що накажуть, те й охоронятимеш. А наразі, це комерційна таємниця. Зрозуміло?
- Звичайно. То що, лікуватися будем?
- Валяй!
Я сів поряд з вужем, і приступив до трапези. В момент, коли я вже майже закінчив, в кімнаті з’явилися Давид і Уліса. Вони довго дивилися на нас із застиглим подивом на обличчях.
- А що тут відбувається? – нарешті, порушив тишу Давид.
- Сеанс нетрадиційної медицини, - із вченим виглядом заявив вуж, - це мені зараз Чейз подагру лікує…
- Подагру? А ревматизм він лікує? – заметушився раптом Давид, а то на зиму так кісточки ломить…
Довелося мені, хоч не хоч, «полікувати», ще й Давида. Одним словом наївся я так, що живіт став схожий на округле яйце. Я ледве здатен був ворушити крилами. Язиком же ворушити і зовсім не хотілося. Проте робити це було необхідно, тому що я хотів поговорити з мамою Ліми.
Уліса висіла виз головою, вчепившись у кам’яний виступ біля виходу із Давидової нори. Я, важко піднявшись, завис поряд з нею. Їжа перекотилася із шлунка в горло і заважала говорити. Проте, висів я тут саме заради розмови.
- Улісо… - пробелькотів я, та кажаниха, задавалося, не чула мене.
- Улісо, я розумію, що вам важко згадувати минуле, проте я повинен запитати: Ліма - ваша дочка?
Кажаниха стрепенулася, і, не втримавшись на слизькому виступі, впала додолу. Я спустився вниз.
- Що ти знаєш про Ліму?
- Не дуже багато. Я – друг В’юка Вуханя, якщо ви пам’ятаєте цю родину…
- Так. Я пам’ятаю. Ми товаришували, давно… То як Ліма? Вона напевно вже зовсім доросла дівчинка?
- Вона е… так, В’юк казав, що вона красива і дуже хороша.
- В’юк казав… але ти сам її не бачив? – здивувалася Уліса.
- Справа в тому, тільки не хвилюйтесь, що Ліма потрапила в якусь дивну історію.
- Що за історія?!
- Ну… коли я з’явився в поселенні кажанів, це вже тривало якийсь час. Хтось викрадав кажанів, залишаючи на стінах погрозливі написи. В той день, коли я познайомився з В’юком, викрали Ліму.
- Дівчинка моя… - прошепотіла одними губами Уліса.
- Ми з В’юком розпочали розслідування. І дійшли до думки, що викрадення може бути помстою ластівок…
- Помстою?
- Так, за те, що ви… тобто… вибачте, - зніяковів я, побачивши як округлились очі Уліси.
- Я розумію, ти маєш на увазі загибель пташенят, але я не винна в тому, що сталося… Я… та власне, ти можеш мені не вірити.
- Розкажіть, що відбулося насправді?
- Навіщо? Це нічого не змінить.
- Я спробую вам допомогти.
Кажаниха подивилася на мене трохи здивовано, але все ж, тихо заговорила:
- То був ранок. Ліма тільки-но заснула, і я вирішила подрімати також. Коли пташенята почали галасувати, мала прокинулась. Вона також заплакала. Галас стояв неймовірний, сильніший ніж будь-коли, тому я кинулась в помешкання сусідів. Зрозуміло, що бачила досить погано. Проте, здоровенний сірий хвіст, який стирчав з помешкання ластівок не помітити було важко. Я була немов не я, ніби в мені поселилась якась інша, невідома душа, розумієш?
Я влетіла в нору, ледь протиснувшись у вузьку щілину, залишену хвостом. Вся нора була заповнена холодним, лискучим тілом, що завершувалось пласкою рухливою головою. Голова нависла над кублом, де верещали пташенята. Одне із них вже було в пащеці гадюки. Видно було лише пушок на хвостику та задні ніжки, які з усіх сил відштовхувались від невблаганної горлянки. Я кинулась до пташеняти, вхопивши його ротом. Гадюка звивалася і сичала, двоє інших пташенят рвонули геть з нори. Зміїне тіло судомило. Вона намагалася проковтнути мене разом з пташеням… Потім в мене в очах потемніло. Разом з ластів’ям, я опинилася в теплій, м’якій утробі змії. Звичайно, помирати мені не хотілося, тому я відчайдушно впивалася в слизьку оболонку нутрощів кігтями. Це гадюці не подобалося. Настільки, що вона почала робити поштовхи в зворотному напрямку. Скоро я опинилася на поверхні. Зверху на мене впало непритомне пташеня.
Гадюка, якій я, очевидно, попсувала апетит, невдоволено звиваючись, поповзла геть. Я схилилася над пташеням. Воно ледь дихало, проте було живе і неушкоджене. Тільки на правій нозі – глибока подряпина. Напевно бідолашне поранилося об зуби гадюки.
Переконавшись що з малою ластівкою все добре, я кинулась за тими, що вилетіли з нори. На виході зіткнулася з матір’ю пташенят. Вона голосно кричала і була не в собі. Так я дізналася, що двоє інших її дітей впали з кручі і розбилися.
Потім мене забрали до в’язниці.
Уліса замовкла, піднявши на мене очі. Я мовчав, не знаючи, що казати. Це ж треба було так вляпатись… Хоча… життя врятованого пташеняти, напевно цього вартувало.
Справа Уліси справді, була складною і заплутаною. Єдина її надія вціліле пташеня. Якщо воно щось запам’ятало про той жахливий ранок, то його свідчення могли б врятувати кажаниху. Крім того, на нозі ластівки повинен був залишитись шрам.
- Ви, знаєте, Улісо, коли ми відшукаємо вашу доньку, я обов’язково займуся цією справою…
- Ти знайди мою дівчинку. Прошу тебе… - благально поглянула вона на мене.
