…Він стояв біля зупинки і палив сигарету, хапливо затягуючись. Було чотири години пополудні, все небо затягнуте хмарами, мжичив дощик. У багатьох вікнах уже горіло світло. Він озирнувся. На четвертому поверсі стандартної багатоповерхівки також світилося вікно. Не просто світилося – сяяло, манило, кликало. Кілька хвилин тому він був у кімнаті за цим вікном. Але бурхливий сплеск підхопив його, виніс із тієї кімнати і на гребені заніс сюди, до тролейбусної зупинки. Це вікно, цей дім були зовсім поруч. Він міг би за хвилину вже повернутися до кімнати за сяйливим вікном, посміхнутися, сказати веселій компанії, що нічого не сталося, це просто чогось раптом нерви наструнчились, і взагалі пробачте, друзі… Всього хвилина – і він знову там, поруч із нею… Але він не міг повернутися.
І от він (його, до речі, звали Вітя) стояв і мокнув біля зупинки, навіть не здогадуючись стати під тент. Тліла сигарета, здавлена зубами. Випадкова дощинка погасила її, та Вітя не зважав на це. Підійшов тролейбус, із нього почала спроквола виходити якась бабуся у шерстяній хустині. Вітя кинувся, допоміг їй зійти. Тут тільки помітив, що сигарета згасла. Він кинув недопалок в урну (далося взнаки виховання – навіть у такому стані не міг кинути сміття на землю) і потягнувся до кишені за пачкою. У Віті були слабкі легені, тому він палив дамські легкі сигаретки. Такі ж, здається, палила і вона. Вітя з дитинства не терпів куріння, але останнім часом він нервував надто часто, і тому намагався пригасити сигаретами свої запалені до червоності нервування.
Ох ті нерви… Вітя озирнувся знову. Вікно сяяло. Нерви були натягнуті, як струни на скрипці, і Віті здавалося, що оте вікно видовжується і перетворюється на світляний смичок, який пиляє по натягнутих нервах так різко, що ось-ось вони мають урватися…
Але сигарета трохи послабила натягнутість нервів. Вікно пригасло на мить і розплилося. Вітя оглянувся довкола. Він не так давно жив тут, але вже добре знав своє нове пристанище. І розкидисті клени, і яскраві, веселі дитячі майданчики, і паралелепіпед районного кінотеатру – все було йому вже знайоме. Але сьогодні все було іншим. Навіть будинки, які ще вчора були йому товаришами, посміхалися і підморгували вікнами, сьогодні очужіли. Довкола нікого не було, лише по шосе зі свистом проносилися авта. «Скільки людей проминає повз мене, - міркував Вітя – І нікого не цікавить, що в душі тієї людини, яка самотньо мокне коло зупинки». Але зараз же цю думку перебила інша: «А хіба ти думаєш про когось, хто летить зараз по трасі? Може, в того, хто сидить зараз за кермом, так само похмуро на душі, і він, тиснучи на газ, жене, жене, жене, тікаючи від отієї похмурості… Куди?».
Вітя знову поглянув на те вікно. Воно світилося. Він уявив, як за тим вікном зараз тепло і весело. І вона там. Можливо, танцює повільний з кимось, а він злегка цілує в танці її оголені плечі… Густий морок знову почав наповзати на душу. Вітя зробив крок до обітованого будинку. І ще, іще… Але на четвертому кроці круто звернув і почовгав до дитячого майданчику. Біля пісочниці червоніло симпатичне відеречко, і Вітя вже приміривсь футбольнути його, але нараз стримався. «Що я роблю? Ще вранці я був людиною, усміхався і радів дощику, а тепер готовий копати чиюсь іграшку, чиюсь забавку, чиюсь радість…». Він знову глянув на вікно. Вікно сіяло, і те сяйво пропікало Вітю наскрізь. Він різко повернувся спиною до вікна і став дивитися на дорогу. Враз згадав те, чого ніколи не забував. Через дорогу жила дівчина, з якою він дружив у школі. Чорнота покинула душу, але лишилася сіризна.
Вітя не знав, як він ставиться до неї. Іра – так звали подругу – любила його, але не кохала. Вони сиділи за однією партою і часто трималися за руки. Вітя добре знав її ніжні, тендітні долоні. Іра завжди була рада його дзвінку, завжди рада була побачити його, він часто бував у неї вдома. Вона завжди цілувала його при зустрічі, любила обніматися з ним, танцювати. Вона була завжди щира нічого не приховувала. І все-таки це була не любов, а швидше дружба, щоправда, дуже тепла і ніжна. Чи кохав він Іру хоч мить у житті? Вітя не знав, що відповісти. Він любив її, любив так само сильно, як і вона його. І все ж то було не кохання. Щира Іра розповідала і про свого коханого, навіть якось познайомила з ним. Стрункий, гарно вдягнений, ввічливий – він був ніби еталоном чоловічої краси і шляхетності, але Вітя не відчував у ньому душі живої. Елегантність, прилизана зачіска, шляхетність у словах здавалися акторськими атрибутами. Вітя якось одразу про себе охрестив його Актором. Справжнього імені Актора він не пам’ятав.
Вітя дивився на будинок Іри і думав, що вона, мабуть, зараз вдома, і їй, мабуть, зараз нудно, і вона, мабуть, та ні, точно буде рада його побачити, бо він давно не був у неї. У Іри був затишний дім, гарні батьки, які теж подобались Віті – мама називала його лагідно «Вітюша», тато завжди вітався за руку. Вітя теж подобалися ці двоє людей, які міцно любили одне одного, а ще міцніше – свою доню. Мама завжди прагнула його чимсь пригостити, тато любив із ним побалакати про все на світі. «Я в сім’ї єдиний мужчина, - всміхався він. – Жіноцтво моє дуже симпатичне, от тільки поговорити з ними про щось серйозне не можна, все щебечуть, щебечуть про якісь дріб’язки…». Війнуло теплом спогадів. Широкими кроками, боячись озирнутися на сяйливе вікно, Вітя попростував до таксофону. Мобільників він не визнавав, тому в кишені завжди була телефонна картка.
* * *
Вони сиділи, обнявшись, на канапі і мовчали. Дощик гуляв по карнизу, в унісон йому стукав годинник, в кімнаті згустилися затишні сутінки. На столику холонув недопитий чай. Віті було і приємно відчувати Ірину теплоту, і невимовно важко. Він скоса зиркнув у вікно. Добре, що вікна у двір. Того світлого вікна не видно, його можна побачити лише з балкону. Але це вікно переслідувало Вітю. Заплющуючи очі, він бачив його сяйво, а розплющуючи, знову поринав у приємну напівтемряву. Іра ні про що не питала. Вона відчувала, що з її другом щось трапилося, і тепер чекала від нього… Чого?
- Іро, - прошелестів Вітя у саме вушко, - ти спиш?
- Ні, - тихо відгукнулася дівчина, хоча в її голосі проскочила сонна нотка.
- Ти така тепла…
- Ммм…
- Мені так добре з тобою…
- Мені теж, - вона злегка погладила його по щоці.
Вітя замовк. Йому справді було добре, але він хотів їй сказати багато, і не знав, що саме. І ще боявся, що якщо скаже – ця затишність лусне. Він мовчав. Йому здавалося, що він іде по дошці із зав’язаними очима, як пірат, засуджений за зраду…
«Ось так. Вона є. Вона поруч, близько, наскільки можна. І водночас далеко. У неї є Актор, а в мене самота. Як же все непросто у світі, хоча ще зранку він здавався таким ясним, умитий дощиком!»
- Іро, - Вітя на хвильку запнувся, але рішуче докінчив, - а ти б стала моєю дівчиною?
- Так, якби в наступному житті ми народилися поруч, то…
- Я про це життя питаю, - він злегка стиснув її тонкі пальці.
- Вітюнчику, ти ж знаєш, як я тебе люблю, - вона довірливо притулилася своєю щокою до його.
- Але якби я сказав тобі, що…
- Вітю, я так рада, що ти прийшов! – вона потягнулась і поцілувала його у губи. Випробуваний спосіб – Вітя одразу замовк. Все було ясно і не потребувало слів. Її губи були теплі.
…Стоячи біля світлофора, він востаннє зиркнув на її дім. Якийсь силует промайнув за склом її балкону. Ілюзія, звісно. Поцілунок підпалив нерви, як бікфордів шнур. В душі було порожньо – гаряча, розпечена порожнеча.
Швидко перейшовши дорогу. Вітя зиркнув на її дім. Прокляття! Вікно світиться! Світиться! Від цього світла стало погано, голова налилася розплавленим свинцем, і він з усіх сил здавив скроні. Добре, що живе зовсім поруч.
…Відчинив балкон. Вікна горіли у багатьох будинках, і всі зливалися у одне вікно – страшний привид німого кохання. Вітя упав у крісло і з силою здавив зубами фільтр сигарети. Посипався попіл.
Вітя хотів чогось, прагнув, жити відмовлявся, і водночас не знав, чого саме. Мабуть, це називалося самовираженням. Дим ментолової сигаретки трохи заспокоїв. Ще б міцного чаю, але ліньки було поворухнутися. Тісно. Вітя підсунув до себе аркушик, що сиротливо лежав на краю стола, викопав із шухляди олівець і почав гарячково писати. Олівець ковзав по паперу, вимальовуючи якісь несусвітні кривулі. І коли виринули перші чотири рядки – олівець прокреслив довгу риску і покотився вбік. Вітя вдивлявся у зигзагоподібні рядки і не міг зрозуміти – кому це написане. Він явно думав про неї, коли починав писати. Але тепер він уже забув, яка вона, вона розчинилася у світлі вікна і сама стала ним, тим світлом, що не освітлювало, а лише сліпило, примушувало відводити очі.
Вітя важко піднявся і обперся об стіл. В душі було темно до чорноти. Але на споді чорноти вирували язики полум’я. Хотілося бігти на вулицю і зробити те, чого ніколи не робив – випити цілу пляшку з горла або схопити перехожу дівчину за плечі і грубо цілувати… Полум’я бухало все сильніше, і Вітя прийняв єдино правильне рішення – ліг спати.
Прокинувся пізно. За вікном знову мжичив дощик, день обіцяв бути сірим. Сіро було і в душі. Вітя знехотя встав, одягся і вийшов на вулицю. Він не знав, куди й навіщо іде, але знав, що іти треба. От і зупинка тут він стояв, тут мокнув… А там… Він озирнувся і завмер, як укопаний – вікно не світилося! Не світилося! Воно погасло і не муляло душу! Одразу стало легко. Та що там легко – шалена радість заполонила його душу! Він засміявся – дзвінко, несамовито, як хлопчисько, що втік з уроків. ВІКНО НЕ СВІТИЛОСЯ!!! З тріском розірвалася сіра завіса невідомості, і Вітя зрозумів кого він кохав насправді. Лише її, одну єдину за все життя! Так – через дорогу на балконі він побачив той же силует, що й учора. Вона чекала. І Вітя кинувся навпростець на червоне світло. Певне, його захоплення передалося всьому довкіллю, бо самотнє авто завбачливо загальмувало, даючи йому дорогу.
