Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46838
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза (три спогади параноїка)

Чотири ключі

© Олена Сверчевська, 20-11-2008
  У Тасі звичайна квартира, і там одні вхідні двері з одним замком.
  Її під’їзд не тільки не зачиняється на ключ – він узагалі рідко зачиняється, бо двері там стоять старі, вже добряче побиті життям, а точніше черевиками (коли хтось удає крутого), стегнами (коли руки зайняті двома пакетами із магазину, а зуби – дамською сумочкою), протягами (коли надворі вітер, а на третьому поверсі вибили вікно), кулаками (коли протяги у голові), котячими і собачими кігтями (коли улюблену тваринку забули впустити або випустити), запаленими сірниками (коли нічого робити, бо надворі дощ), складаним ножиком (коли Коля дуже сильно любить Машу), маминим лаком для нігтів (коли Маша замість любити Колю любить малювати сердечка), чорним жирним маркером (коли Коля любить гурт Metallica, але не знає, що у цьому слові дві літери “l”, або, як варіант, вважає, що Жора казьол), помадою (коли дівчата заклалися на двадцять наклейок і пару золотистих туфельок для барбі, хто зможе поцілувати такі бруднющі – дивись вище – двері), випадковими предметами (наприклад, негабаритною шафою, котру дядя Саша неодмінно хотів занести не розбираючи), а також природними процесами вивітрювання, впливу яких тією чи іншою мірою зазнають усі об’єкти на Земній кулі. Тож не дивно, що двері Тасиного під’їзду риплять, стукають, гойдаються на петлях, а подекуди видно, з чого вони зроблені всередині – з крупної пресованої тирси кольору замоклого зерна.
  Ключ від пошти Тасі теж не потрібен. Є лише один спосіб відчинити її скриньку – відчинити ще й третю скриньку знизу. Це не найгірший варіант. Наприклад, друга скринька зверху відчиняється щоразу, коли хтось занадто сильно грюкає вхідними дверима. Так що Тасиній сім’ї пощастило.
  У Тасі ніколи не було авто, принаймні власного, що не надто оригінально для дев’ятнадцятирічної дівчини. Її сім’я має гараж, але ключ від нього носить із собою Тасин батько.
  Вона не ходить до когось поливати вазони чи годувати кота. Ніхто не бажає ні вазонам, ні котові мученицької смерті від посухи чи голоду відповідно. Особисто я – точно ні, хоч у мене нема ні кота, ні вазонів. Є черепаха, але вона намальована (на килимку для мишки, отже, хатніх тварин у мене принаймні двоє).
  Усе це я знав, тому й не дивувався, що у Тасі в сумці завжди був один-єдиний ключ – її власний: з хрестоподібним стержнем, сріблястий з бензиновим полиском. Чудово пам’ятаю його, бо ледь пальці собі не повиламував, коли помагав відчиняти ним її підступний замок.
  Хоча ні, траплялися штуки, яких я не розумів. Наприклад, у супермаркеті Тася ніколи не клала речі до такої камери схову, що зачинялася на ключ. Її неможливо було вмовити потримати сумку, портфель чи барсетку, забрати чужу куртку з гардеробу. Проте кожній голові – свої прибабахи, тож мене це не надто займало. До сьогодні.
  Почалося все на автовокзалі, коли я на тиждень збирався до друга у Київ, а Тася мене проводжала.
  –  !!! – раптом скинулася вона (беззвучно, бо нас уже розділяла шибка у вікні маршрутки). По її губах я прочитав: – Ф-л-е-ш-к-а!
  –  Блін, точно, – запізно згадав я й демонстративно ляснув себе по лобі, щоб не повторювати це Тасі по буквах: вона чомусь ненавиділа слово “блін”, хоча цілком толерантно ставилася до всіх інших його форм.
  А флешка лишилася у мене вдома. Я чітко бачив, як вона скромненько лежить на столі, поряд із запорошеним сіренькою пилюкою безперебійником і братовими підручниками з лінійної алгебри. На флешці були Тасині файли, терміново їй потрібні й дуже цінні. У неї всі файли були дуже цінними і, головне, запароленими від мене, причому запароленими на совість, бо якось я витратив добру годину, намагаючись зламати пароль на одному із них (надто вже кортіло), проте в мене нічого не вийшло. Той файл теж був на флешці. А може, й ні. Однаково я підхопився, трохи потоптав ноги чоловіку, що сидів поряд зі мною, поквапом вибачився і кинувся до дверей, але прохід мені заступив водій. Він уже докурив свою законну передрейсову сигарету і саме викидав недопалок у вівсянкоподібну снігову кашу. Ритуал було завершено, можна їхати, а тому я почув від нього цілком логічне КУУУДА?
  –  Я швиденько, – марно намагався його посунути я. – Мені дівчині ключі віддати.
  –  Стіки стояли – і не міг віддать? – нудотно подивився на мене (чи, швидше, подивувався з мене) водій.
  –  Та я швиденько, – рвався у двері я.
  –  Ну, давай, – милостиво дозволив він.
  Я зістрибнув на мокрий від талого снігу асфальт і підбіг до Тасі.
  –  У великій кімнаті, на столі, біля компа... – затараторив, ковтаючи слова. – Малого до неділі не буде, він поїхав на екскурсію... з групою... батьки у тьоті Нюри... Чорт! Кароч, Тась, нА тобі ключі і зайди сама, один оберт, проти годинни... Ну що?!
  Тася перелякано на мене дивилася, ключі й далі лежали на моїй простягненій долоні. З вікон маршрутки, мабуть, здавалося, ніби я її на якийсь злочин підмовляю. Наприклад, пограбувати мою ж квартиру, а гроші поділити порівну.
  –  Та не треба, – зам’ялася вона. – Я в понеділок заберу.
  –  Ну ти даєш! – розсердився я. – Казала ж, що завтра треба!
  –  Я передумала.
  –  ТАААК! – грізно гукнув мені водій. – ЧИ ТИ СІДАЄШ, ЧИ Я ЇДУ!
  Взагалі, альтернатива трохи дивна: що, коли я сяду, то маршрутка нікуди не поїде? Але тоді мені було не до логічних законів, які й без того у всіх слов’янських мовах порушуються тільки стій та дивись.
  –  Все, не придумуй, – я взяв її руку й силоміць вклав у неї свої ключі.
  Вже відпускаючи, відчув, що рука тремтить.
  –  Ти чого? – витріщився на неї я, уже не знаючи, як то воно мені: смішно чи страшно.
  –  Забери, – Тася спробувала запхати ключі до моєї кишені, але я не дозволив. – Будь ласка, забери!
  Водій від душі матюкнувся і з гуркотом зачинив двері у пасажирське відділення.
  –  Все, щасливо, – я швиденько поцілував її і вже на бігу додумував, що на мій поцілунок не відповіли.
  Поки маршрутка вирулювала на трасу, Тася не зводила з мене очей і, тільки коли мікроавтобус почав повертати, вона, ніби щойно згадала, помахала рукою. Це було сьогодні вранці.

Ключ перший
-------------------------

  У кінці травня вони з сусідкою Лесею ловили перше, вже по-справжньому літнє тепло і раділи з того, що всього на рік старші п’ятикласники ще нудяться за партами, а для них уже відбамкала великим дзвоником на дерев’яній ручці, прикрашеній бантом, Альонка з “ве” класу (маленька на зріст і худенька, наче хворостинка, тому їй і доручали цю місію третій рік поспіль).
  Близилося до обіду. Сонце давно нагріло асфальт і тепер крізь темно-зелене листя бузку висловлювало свої претензії щодо лавочки, на якій вони порозкладали ляльок і букети кульбаб. Від кульбаб Тасині руки й водолазка вкрилися коричневими цяточками і пахли полем, у той час як ноги мучились у колготах і мріяли про короткі шорти і жовті шкарпетки з капітошками, але чорта з два.
  Це була єдина лавочка, що у цю годину лишалась у затінку, тож доводилося терпіти грюкіт на другому поверсі, де робили ремонт (добре, лагодили чи-то труби, чи-то колонку – хоч фарбою не тхнуло). А ще вони щохвилини усвідомлювали ризик появи баби Ади, котра, побачивши їх тут з їхніми кульбабами, влаштувала б їм таку задушевну бесіду на півгодини, коли найліпше мовчати і розглядати свої покопані бордові сандалі чи черв’ячків на землі, аби стриматися і не почати захищатися, бо тоді начувайся.
  О пів на другу Лесю покликали обідати. Дівчата згребли кульбаби з лавочки на край клумби, остаточно надавши своїм рукам ефекту автозасмаги, про яку, правда, вони тоді ще нічого не знали. Леся побігла до свого під’їзду, а Тася трохи потупцювала на місці, обіймаючи ляльку і пакет з одягом власного пошиття, й вирішила теж іти додому. Саме тоді на балкон ремонтованої квартири вийшов покурити дядя Слава.
  –  О, Таїса! – зауважив дівчинку він. – Слухай, можна тебе шось попросити?
  –  Можна, – знизала плечима Тася.
  –  Я тобі кину ключі від підвала, а ти занеси їх тьоті Оксані і скажи, шо я буду десь через час. Зможеш?
  –  Добре, – кивнула дівчинка.
  –  Ну, лови... О, яка умнічка, диви, як піймала.
  Дядя Слава знову пристрасно затягнувся цигаркою, а Тася побігла у сусідній під’їзд до тьоті Оксани. Між першим і другим поверхами зупинилася, прислухалася, чи справді нікого нема, задерла спідницю і підтягнула вредні колготи. Тоді піднялася на проліт вище і подзвонила у двері, що праворуч. Тьотя Оксана відчинила у фартуху, квітчастому халаті і пляжних шльопках на босу ногу.
  –  Добрий день, – привіталась дівчинка (кляті колготи знову поповзли донизу). – Вам дядя Слава просив...
  Раптом десь зовсім близько загриміло, під’їзд здригнувся, задвигтіли зелені стіни, загуло металеве поруччя, забриніла й тріснула шибка у вікні. Надворі закричали, тьотя Оксана зробила страшні очі і побігла вниз, лишивши нажахану Тасю перед відчиненими дверима.
  
  …За кілька днів, уже коли обох ремонтників поховали, Тася знову зайшла до тьоті Оксани і нерішуче простягнула їй ключ. Та скривилася й зібралася плакати.
  –  Та ні, – відвернулася вона. – Він переплутав. Ключ від підвалу в мене.
  –  А це ж тоді від чого? – розгубилась Тася.
  –  Не знаю, – тьотя Оксана шморгнула носом і почала зачиняти двері. – Тась, іди погуляй.
  Ключ був від ТІЄЇ квартири. Від дверей, яких більше не існувало.

Ключ другий
------------------------------

  Скрипник провчився з Тасею всього півроку. Його перевели до них у дев’ятому класі, після зимових канікул, а у десятий Скрипник не пішов. Нащо хлопця відірвали від колективу наприкінці навчання, Тася точно не знала. Казали, через бійку, і це цілком могло бути. Ще казали, що через конфлікт із класною, і це також цілком могло бути. Самого Скрипника Тася не спитала, бо майже з ним не спілкувалася. Бачилися вони, тільки коли він з’являвся у школі, отже, рідко, та й не дуже він її цікавив, той блатнуватий пацик з вічно збитими кулаками і суворим поглядом, який мав би належати не п’ятнадцятирічному хлопцю, а підтоптаному чолов’язі зі складним минулим і немальовничим майбутнім.
  Більше року потому Тася зробила кілька дурниць, проте дурниць послідовних. Спочатку вони з подругою Натою, дівчатка загалом домашні, опинилися ввечері у не добром популярній частині парку. Дорогою додому вони не повернули ні ліворуч, як було б швидше, ні праворуч, де трохи далі горіло кілька ліхтарів, а рушили прямо, повз розвалені лавки і викопне дерево гінкго зі смішним листям. Ішли швидко, дуже кваплячись, не озираючись і не прислухаючись. А проминувши арку, наполовину розібрану на цеглу, нарешті почули, за мить побачили і вже тоді зупинилися.
  На траві, що у пітьмі здавалась чорною, нерівним колом вишикувалося з дюжину зсутулених постатей – у джинсівках, у футболках, – було ж літо. Всередині кола один проти одного стояло двоє. Першого, ближчого, Тася не знала, а може, десь колись і бачила, але забула про нього, розгледівши другого. Другий був Скрипник.
  Якби дівчата не зупинилися так різко, так явно і так близько, якби Тася не втупилася у Скрипника чи якби Натка відтягла її вбік, навряд чи ними хтось зацікавився б у таку непідходящу мить. А так: ЧЁ ВЫЛУПИЛИСЬ?! ПОДИ СЮДА! СЮДА ІДИ, С*КА!... О, ЦЕ Ж ТАСЬКА! ТАСЬ, ПРИВЕТ! ДА НЕ СЦЫ! СЕКУНДУ, ПАЦАНЫ, ША! А тоді вже поряд, але чомусь усе ще голосно: НА, ПОДЕРЖИ. І він спочатку поклав у Тасині долоні ніж, а потім висипав туди ж уміст кишень: гаманець, пожмаканий обтріпаний аркуш паперу, пачку ORBITа і ключ на довгому металевому ланцюжку. Ніж забрав. Тим часом у колі давно і голосно ржали. Скрипникові маніпуляції й справді виглядали тупо. Він на секунду обернувся до своїх (чи чужих?), а потім знову глянув на Тасю і тихо сказав:
  –  Домашні списувати давала? Бачиш, – усміхнувся, ніби нянька до дитини, – я не забув. Ждете, поки відвернуться – і дуйте атсюдова!
  Вони сумлінно дочекалися і “подули” – не дякуючи, не обертаючись, захлинаючись гірким нічним повітрям і не менш гірким страхом. Лише на головній алеї зупинилися, Ната давилася істеричним гиготінням, а Тася зігнулася навпіл, гамуючи калатання серця і задушні здригання змучених легень. Тоді сягнула рукою у кишеню спортивки. Потім у другу. Потім зняла спортивку. Потім вони шукали разом – і в обох кишенях, і на землі, тобто на вимощеній потрісканою плиткою алеї, але не знайшли ні гаманця, ні аркуша паперу, ні жуйки. Тільки ключ на довгому металевому ланцюжку.
  Весь вечір Тася сушила собі голову, як повернути ключа, адже ні адреси, ні номера телефону хлопця вона не знала. А наступного дня хтось розповів, що Скрипника вбили.

Ключ третій
---------------------------
  
  Тася прокинулась пізно: сонце вже піднялося досить високо, щоб забивати їй у вічі через завішене якимсь рядном узголів’я старого ліжка на металевих стовпцях. Колись давно каркас пофарбували у білий колір, а тепер емаль, чи що то воно було, пожовкла, облупилась і надавала ліжку трохи лікарняного вигляду.
  А світло тим часом уже безперешкодно лилося крізь широке, нічим не запнуте (чорт!) вікно та крізь численні щілини між розсохлою дерев’яною рамою і цегляною стіною. У щілинах мешкали павуки і спочивали ще не доїдені ними мухи. Кутаючись у плед, заправлений до вилинялої підковдри у квітковий візерунок, Тася сіла. Підковдра пахла травою і старими речами.
  Просто під самим вікном росла розлога яблуня. Тьху ти, от хто вночі шкрібся у шибку! Тася забила на плед, злізла на підлогу і поляпала босоніж по дерев’яній підлозі, застеленій якимись шматами, за своїми речами. Знайшла швидко, бо знала, де шукати. Одначе коли заходила до кімнати (єдиної, інша насправді була верандою), то очікувала побачити свій одяг безладно розкиданим десь у районі благенького скрипучого дивана. Ну, стосовно дивана вона не помилилася, але її манатки лежали на ньому досить охайною купкою: зверху майка, далі джинси, а білизна взагалі знизу, під джинсами, так, що й не видно. Ну Мирон! Тася вдягнулася.
  Насправді господаря садиби (чи то пак, сина господарів садиби) звали не Мирон. Але його прізвище було Миронов, тож кличка міцно закріпилася за своїм власником і стала не другим, а першим іменем. Тасі подобалася Миронова іронічна посмішка, розсічена шрамом ліва брова і те, що він не випендрювався. Оце й усе. Спати з ним, а тим паче, вперше у своєму житті переспати саме з ним вона тоді не збиралася. Однак що зроблено – то вже зроблено, і було це не протестом, не криком душі, не даниною моді, не виявом любові, а швидше відповіддю на власне “а слабО?”.
  Тася повернулася на веранду, відчинила вхідні двері й трохи постояла на порозі. Порослі травою доріжки, здичавілий сад, перекошена дерев’яна лавочка. Покинуте, але не спаплюжене. Ще. Колись це вважали лише початком. Думали, либонь, звести великий будинок – дво-, а то й триповерховий, ще, може, альтанку, столик під яблунями, хотіли замостити доріжки плиткою, пустити понад ґанком кислий дачний виноград. А потім ми ненадовго стали країною тимчасових мільйонерів і мільярдерів.
  Тася зітхнула. Де ж Мирон? Взулася й пройшлася подвір’ям, потім доріжкою через сад і повернулася. Нікого.
  –  Мирон!
  Вона мимоволі втягнула голову у плечі: власний голос серед цієї тиші видався їй занадто гучним. Як волання мобільного над вухом о третій ночі.
  Оглянула веранду вдруге і тільки тоді помітила на низенькому стільчику біля ліжка поплямовану паперову серветку і ключ. На серветці неохайним почерком (а спробуйте охайно, коли у вашому розпорядженні абияка ручка і чимось заляпана серветка) було написано: “Доброе утро! Оказалось, здесь нечего есть. Я сгоняю в магазин, через полчаса буду. Если что – я оставил ключ. Не скучай!”. Тася не скучала. Спочатку вона причмелено дивилася на ключ, опираючись нехорошим думкам, потім сама на себе розсердилася, потрусила головою і стала переривати підвіконня, намагаючись знайти заварку, бо вчора десь бачила електричний чайник.
  Із заваркою не пощастило, зате надибала трохи прострочену розчинну каву і поліетиленову торбинку підмоклого коричнюватого цукру. Залила окропом у великій надщербленій чашці і випила, обпікши язика. За сорок хвилин подзвонила Мирону на мобільний, та ніхто не відповідав. І за п’ятдесят хвилин. І за годину. Стало страшно. Тася замкнула хлипкуваті двері і пішла шукати.
  Того ранку поблизу дачного масиву автобус збив хлопця. Він помер не одразу, але до приїзду швидкої не дотягнув, як і до приходу Тасі.

  ...Цього я не бачив. Фізично не міг. Неподалік залишеного мною автовокзалу пахло гарячими біляшами та засмальцьованим одягом. Там штовхалися старі й не дуже бабці з традиційними клейончастими торбами у клітинку. Там діти з почервонілими на холоді носиками вимагали чіпсів і коміксів. Там мерзли і сердились, на когось чекаючи. Там намагалися дізнатися час відправлення чи час прибуття. Там грілися чаєм чи не чаєм з термосів, їли чи просто жували, курили і вдихали чужий дим. Там кричали, дрімали, слухали плеєри, з одного навушника чи з обох. Там боялися чи хотіли спізнитися. Там щиро і не дуже плакали, цілувалися у щоку, у губи чи просто у повітря поблизу вилиці, витирали зі щоки помаду, блиск чи мазь “Календула”. Там махали руками, піднімали чи опускали сумки й рюкзаки, хукали на долоні, – отже, серед моря різноманітних життєво важливих справ навряд чи хтось зауважив, як дівчина у смішній шапці-вушанці зупинилася біля металевої огорожі і, злодійкувато озирнувшись, швидко нахилилася, щось поклала у підталий замет, глибоко вдавила і нагорнула наверх трохи снігу. Потім вона знову покрутила головою навсібіч та пішла далі, нервово стискаючи побілілі губи.
  Ну, хіба що саме тієї миті опинився неподалік якийсь дід з вудкою і рюкзаком, у потертій кепці, первинно чорному, а нині сірому пальті й у картатому шарфі а-ля плед. Був неодмінно з обвітреними губами і потрісканими пальцями, з добрими очима і застудженим носом. У кишені мав хустинку (ймовірно, також картату), сірники з трояндою на коробці, можливо, ще одну коробочку – з риболовецькою наживкою або вже без наживки – й сигарети “Бєломор”, що одну з них він і збирався прикурити біля огорожі. Заважав вітер, дід прикривав цигарку долонею і сердито чиркав третім або й четвертим поспіль сірником, викинувши за огорожу всі попередні, нині скорчені й почорнілі. На дівчину дивився кілька секунд: не звик пхати носа до чужого проса. “Штірліци заморочені,” – незлостиво буркнув собі під ніс і пожбурив у сніг останнього сірника. Нарешті вдалося як слід підкурити.

  Десь за чверть години молодий червонощокий хлопець у зимовій спецівці схилився наді мною, затуливши від холодного вітру. Від хлопця пахло якимись медикаментами.
  –  Нормально, пацан! – бадьоро всміхнувся він. – Жити будеш!
  Мене саме діставали з понівеченої маршрутки, коли у кишені загорлав мобільний. Рука боліла і погано слухалася, тож я його мало не впустив. Хлопець прийняв виклик та підніс телефон мені до вуха.
  –  Ало, – глухо пробубнів я.
  З динаміка пролунав осиплий тремтячий голос:
  –  Ти живий?

P.S. Прошу пробачення в Н.З. за маленький збіг. Я не знала, чесно.

Січень-лютий 2008 року

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 01-12-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 22-11-2008

Читається на одному диханні

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юлія-Ванда Мусаковська, 21-11-2008

Переконливо, аж моторошно.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка, 21-11-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65754795074463 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …