Він гнав пероном. Скільки їх таких, поспішаючих, бачив вокзал? Пасажири, що запізнюються, летять до свого потяга, червоні, захекані, з напруженими обличчями, жбурляють валізи всередину вагона, з останніх сил судомно хапаються за вилискуючу металом ручку, втягуючи спітнілі тіла в жадану діру тамбуру. Інші, що мусять пересісти хто на літак, хто на автобус, гарячково вивалюються сходинками, біжать, білі од злості, знервовані, бо їхній поїзд запізнився, затримався в дорозі, прийшов не за розкладом, а треба встигнути у аеропорт чи на автовокзал. “Таксі!” – розпачливо волають. Хто зна’, який відсоток встигає?
І цей ось, квапиться, он, мало не перекинувся, налетівши на статечного дядечка із чималими торбами. Той невдоволено шипить: “От, гад! Дивись, куди сунеш!” Він не чує... Лише бачить потяг, що набирає швидкість. Тяжко стугонять рейки, ще кілька секунд шаленої гонитви – тільки хвіст показав і нема. Співчутливий погляд бабці: “Запізнився... Ех, що поробиш...” Решта не реагує, байдуже їм, вони заклопотані своїми справами.
Сидить собі дівчина, замріяно дивиться у вікно. Нема там на що дивитись. Мелькають із нудною регулярністю стовпи, сірі стовбури, блякла стерня полів. Пізня осінь, сутінки, що там можна побачити?
Вона дуже гарна, Ярема Йосипович оком досвідченого чоловіка, котрий знається на жінках, вже оцінив, і поставив найвищий бал, що трапляється рідко. Йому, сорокадворічному ловеласу із доброю посадою та імпозантною, привабливою зовнішністю, нечастно траплялись такі жінки. Ця дівчинка, скільки їй? Двадцять три-двадцять п’ять? Десь так. Врода не мальована, не голівудська, а яка?.. Він силкується пригадати, де якусь схожу бачив. У голову лізуть дурниці: “Дона Бейжа”. Але не те, не те... Чомусь Козирю Яремі Йосиповичу не хочеться її “клеїти”. Чи то старість тихо підкочується на котячих м’якеньких лапках? Ні, тут щось інше, та думка про свій вік хутко підштовхує його у звичному керунку. В купе їх двоє, це поки що, згодом підсядуть інші пасажири. А зараз він починає знайомитись, сипле добірними, наче витриманий коньяк, жартами, галантно поводиться, зрештою, такий він завжди і з усіма жінками, не лише з красивими. Вона надто спокійно реагує на загравання Яреми Йосиповича, можна сказати, байдуже, не підкреслено, а справді відчувається, що їй геть нецікаво. Отаке не на жарт зачіпає чоловіка, та виду не подав, хоч роззлостився і вирішив дещо модифікувати залицяння. Остаточно прокинувся азарт мисливця: він неодмінно вполює цю пташечку.
Те, що сталося потім, Козир не второпав. Обличчя навпроти зблідло, величезні очі застигли у німому переляку, ніби вона побачила щось жаскне, страшну примару. Раптом дівчина почала розчинятись, танути, зробилась напівпрозорою, мале приміщення враз занурилось у імлу, густу, мов молоко... Ярема весь час залишався притомним, був абсолютно тверезим і добре відчував жорсткувату полицю під собою, легкий перетяг з не дуже щільного вікна, остогидлу від частих відряджень вібрацію підлоги під ногами, тому ніяк не міг собі витлумачити, мовляв, то якась галюцінація несподівано затьмарила йому розум. Ні, він пам’ятав кожну мить і знав, що все навколо реальне. Туман зник так швидко, як і з’явився, місце з протилежного боку виявилось порожнім. Чоловік глянув на двері, потягнувся до ручки, смикнув. Полотно з помітним шумом від’їхало. “Вона не могла вийти, я б чув...” Ярема з острахом та надією озирнувся, сподіваючись, що за спиною в нього стоїть його випадкова супутниця, яку він незбагненим чином не помітив, ну, десь вона в куточку причаїлась, а зараз сміється з нього. Нікого... Козир підняв нижню полицю, потім другу і з полегшенням видихнув повітря. Він не збожеволів, ось, ось її багаж! Він же сам заштовхав невелику, але важкеньку, валізку, радо допоміг цій кралечці. Його речі лежали під правою, а її він поставив під ліву полицю.
Він відрухово опустив свою на місце, сів, тупо споглядаючи синій вершечок чужої валізки, що виднівся з-під крокодилом роззявленої, обтягнутої дермантином, дошки. Потім схопився і швиденько прикрив її, а ну ж зайде власниця, буде ніяково, що він лазив до її багажу. Однак, минула година, ніхто до купе не потикався. Козир рішуче витяг зграбну, гарно зроблену торбу незвичайної подорожньої, котру йому підкинула жартівниця-доля, та спробував її відкрити. Де там, дивний витвір невідомого майстра не піддався, вже через десять хвилин захеканий Ярема знову впав на своє місце, отетеріло вирячившись на зненавиджену вже річ. Ані складений швейцарський ніж, дорогий, міцний, з високоякісної сталі, презентований добрим друзякою на день народження, ані кілька підходів з шилом, виделкою, що чоловік видобув з того ж подарунка, не зрушили справи. Ярема з досади хотів загатити лезо у бік валізи, але воно лише безпорадно відскочило від непошкодженої сумки...
Люди то густим, то зненацька зрідлим потоком оминають двох на пероні, що стоять, тримаючи в обіймах одне одного. Хіба ж це дивина для тимчасового пристановища потягів? Хтось зустрічається, інші розлучаються, прощаються на тиждень, місяць чи назавжди.
Вона нині залишила йому аркуш, де вбивчі слова кричали: “Більше ніколи!” Він добре розумів, що це означає, заплакав, а потім зірвався вихором і біг, біг, біг. Не вірив, що втратив, усвідомлював гірку правду, але не хотів її приймати.
“Ми дуже різні”, - сказала вночі і по хвилі розповіла все: не старіється зовсім, вже пережила одне кохання. У буквальному сенсі пережила... Спочатку було добре, а потім... Доглядала за помалу слабнучим чоловіком, далі немічним дідом, з нетриманням сечі, страшним болем від пухлини, котра невідворотно замордовувала. Тримала на руках, коли вмирав...
Благала Його допомогти, молила, щоб зупинив цей жах. Натомість отримала: “Ти ж казала, що то тільки люди. Чому з ними треба панькатись, для чого вам, ангелам, вовтузитись з такими нікчемними створіннями?”
Там, у незатишному купе поруч з недолугим залицяльником, ще кілька хвилин тому, вкотре уже, просила: “Забери мене до Себе, Тату!” А зараз, у цих відчайдушних обіймах здатна була лише на тиху вдячність за те, що встигла, що Він дозволив їй стрибнути через простір і опинитися поряд з ним, коли залишався лиш один крок до страхітливої невідворотності потяга. Готової розчавити живе й рідне своєю мертвою потворною тушею.
Всього пару миттєвостей тому він вмер, прийняв свою смерть зі спокоєм, бачив, як відплата приїхала до нього... Знав, за що. Не опирався. Скількох образив, з легким серцем крутив їм голови, сміючись, пурхав від однієї квіточки до іншої, не переймаючись, що далі стається з ними. “Оля викинулась з вікна”, - ховаючи очі, сказав тоді Сашко, підійшовши перед парою. “Вона в лікарні”, - додав пожмаканим голосом. “Яка Оля?” – перепитав. Хіба він запам’ятовував тих Оль. Спотворене ненавистю обличчя і темні до чорноти очі товариша на мить постали у пам'яті. Сашко не удостоїв його відповіддю, більше взагалі не з’явився в інституті.
Так має бути, справедлива помста. Саме так. Він оцінив витонченість удару долі. Звісно, спочатку треба подарувати кохання, а потім відібрати. Ще всміхнувся на завершальному кроці від останньої думки: “Анна Карєніна в штанях.” І несподівано наштовхнувся на неї, опинився у колі її рук... Спливали години, для них неіснуючі. Щасливі не відають, що то таке - час.
Нарешті Він їх узяв:
- Ох, діти, діти... Йди, забери валізку, а то в нього дах поїде! Але обережно, без витівок.
Вона зникла, радісно помчала виконувати доручення, її душа співала урочисто, з такою любов’ю, що Він усміхнувся. Все подробности про эскорт на местном портале sexkl где собраны все девушки.
- А з тобою поспілкуємось трохи, поки вона залагоджує справу. Підеш до неї на навчання? Бачу, що згоден.
Ярема Йосипович Козир прокинувся від голосного стуку в двері, провідниця будила пасажирів за годину до Києва. Трійко інших мешканців тісної дорожньої кімнатки зарухались, вагон теж поволі прокидався. Загуркотіли дверцята, повновида молодичка з п’ятирічною донечкою Настунею, жвавою, як ртуть, торохкотухою, почалапали вмиватись. Ґєник, з яким вчора трохи випили за вечерею, вийшов покурити. Ярема хутко підвівся, перебрався зі спортивного у робочий сірий костюм, краватку ще не натягував. Нехай, згодом, перед виходом.
- Він забув, справді, - вона пишалась добре виконаним завданням, але затамувала подих, чекаючи Його вердикту.
- Так, бачу. Ти - молодчина. Добре, що без вибриків обійшлась.
Вона справді пошкодувала Ярему і втрималась від пустощів, зайшла спокійно через двері, миттю глянула у сполохані очі, навіюючи забуття, легенькими доторками стираючи спогади про себе та свій багаж. Взяла валізку і тихенько, щоб не розбурхати дрімаючого Козиря, вислизнула з купе, повернулась до своїх.
- Є робота для тебе. Маєш першого учня. Виникатимуть труднощі, допоможу.
- Дякую, - одночасно промовили обоє услід Йому.
