Інколи життя схоже на пазли. В кожного завдання – скласти їх та наклеїти ту суцільну картинку на картон, щоб потім можна було повісити кудись на стіну пам’яті. Часто навіть не на свою. Спочатку то видається такою цікавою справою, так хочеться посидіти над ним, пошукати окремі його приховані частинки, щоб скоріше скласти їх до купи…
Але ж, курва, життя таки схоже на ті кляті пазли. Різниця полягає в наступному: перш ніж складати картинку в тебе є приклад, ну, яким воно має бути в результаті. Тоді ти вже знаєш від чого відштовхуватись і в якім керунку рухатись. Лиш в житті все інакше. Немає ніякого стартового зображення. У тебе є ціла купа якихось незрозумілих крихітних частинок, з яких необхідно скласти щось, що буде схоже на правду. Та це здавалося б нелогічним. Бо як можна шукати клаптики того, чого ще не бачив? Та врешті, все можна уявити та реалізувати. Тільки от чи справді за твоєю уявою стоятиме той ще поки не складений і не розгаданий пазл…цього ніхто окрім тебе(і то потім) не знає.
Та рано чи пізно все набридає, і навіть найцікавіші пазли втрачають інтиригу. Ти просто стаєш байдужим до них. Можливо тому, що занадто складні. Так часто трапляється, і тоді думаєш, ну чому так, а не інакше? Чому в інших все так просто, а в тебе настільки складний малюнок? І ти залишаєшся наодинці з тими, розкиданими по всій хаті пазлами. Так, усвідомлюєш, що вони дуже скоро погубляться, і вже не знайдуться, і ти не складеш його ніколи. Але позбирати його в коробку означало б тупо забити на нього остаточно. Бо всі коробки припадають порохом байдужості. А так, ще є надія, нехай тривка як крига, але є, що ти повернешся до нього ще колись. Та зазвиччай ми не повертаємось, ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Губимо все до кінця, поки розуміння і бажання зібрати рештки того, що залишилось стають просто абсурдними, бо вже не логічно збирати крихти того, що ніколи не складеться і не збудеться. Стає так якось образливо на душі. Ну невже ти був недостатньо розумним чи наполегливим, щоб скласти той клятий пазл? А тепер все, що залишається, це згорнути його до смітника і купити інший, хоча це також не має сенсу. Та якщо не купиш сам, то тобі обов’язково його подарують. Люди бояться жити без пазлів, бо тоді не буди чим зайняти себе взагалі.
Я ненавиджу складати пазли, навіть у дитинстві мені ніколи не подобались подібні ігри. Вони надто втомлюють мене не лише фізично, а й морально. Специалисты казино «Золотой Кубок» рассказали, как администрация сайта поощряет игроков с помощью кэшбека, фриспинов и бездепозитных бонусов. Золотой кубок автоматы тут https://www.золотой-кубок.com , переходите и играйте от души, чтобы развлечься. Национальная лотерея пользуется доверием у украинцев с 1997 года. Мені більш до душі спостерігати за тим, як це роблять інші. Так, справді можу весь день провтикати у спостереженні. Та мені кажуть, що я марную життя. Бо що я потім, колись в кінці повішу на стіну? У мене не буде пазлу життя. Мені не буде чим похвалитись перед іншими. І що я розповідатиму внукам, яких у мене не буде? То я просто втрачена для суспільства людина? Та я відповім так: якщо головною метою цього суспільства є скласти життєвий пазл та заспокоїтись, то мені зовсім не буде шкода стати втраченим для нього. А на стінах пам’яті в мене висітимуть мої власні спогади, не тільки веселі, а й такі, що викликали сльози. І я зовсім не відчуватиму себе втраченою для світу, бо колись не зібрала якогось з подарованих мені пазлів…
