- нє, ну це вже гет..
- ну чо це гет.. ади того разу нормально було..
чоловік критично оглянув ще не всохлу штукатурку, заперечно помахав головою:
- хоч би лінійку взяв яку чи збоку ади подивився..
- а шо?
- криво! от шо..
- та хто тут видіти буде!
чоловік обернувся і пішов - мабуть, обідати. сумно якось, понуро пішов.. “зберу усю бригаду після обіду”, - твердо вирішив собі. але веселіше від того чомусь не ставало.
стара-добра сільська їдальня ще якимось чином збереглася. колгосп, ніби, розвалився - якісь паї тоді організували, спілку непонятну якусь куди приписали залишки техніки, насіння, напіврозвалену ферму та приміщення тракторної бригади.
а то ще володя культіватором як заїхав то плуги погнув, диски.. спілка - штука цікава: з одного боку, усі як нічого не мали так і не замали, в той час як “прєдсєдатєль” (по інерції так називався) вже другу волжану придбав, приймав у лазні депутатів обласної ради і вже подумував чи не відкрити свій невеличкий молокозавод.
але життя йшло своїм чередом - люди народжувалися, пасли корови, навіть деколи ходили до школи, і мріяли стати якшо не завфермою то принаймні комбайнерами точно.
а чоловік ішов до “колгоспної” їдальні до своєї порції ріденького супчику, якоїсь каші з підливою, незмінним компотом із сухофруктів і з нетерпінням ждав вже вечора.
коли можна прийти додому, розкласти… нє, не зараз - хороші думки під час робочого дня ні до чого доброго, як правило, не призводять(
минулого разу задумався, замріявся - так геть усі розпустилися: митро, як завжди, напився - лиш цього разу не після робочого дня, а ще під час обіду (і потім в процесі роботи час від часу прикладався); а валєра шару таку загнав - шо навіть для нього стало явним особистим досягненням..
і це ще добре шо не скалічили одне одного чи хтось з драбини не навернувся чи абощо..
їдальня була виконана в найкращих традиціях радянського декору, і все тут було знайоме:) от плитка відвалилася (володя ставив..), от стяжка потріскалася, от вікно зі шпариною в палець - все своє, рідне, так би мовити.
- вєрочка, шо у нас сьогодні вкуснєнького?
- вкуснєнького дома собі звариш, - як завжди озивалася “вєрочка”. - а тут казьонінького похлєбать лиш можу насипать:)
- ну насипь, насипь..
“казьоніньке” зовсім не було таким вже поганим - йому навіть подобалося: просто, натурально, досить смачно і не вимагає ніяких зусиль (дома варити шось, мудрувати..); ще й до об’єкту близенько (додому йшов би добрих двадцять п’ять хвилин).
“ще якихось кілька годин, - думав він, - а там, дивишся, раніше на годинку скінчимо.. і вже о шостій буду вдома..”
- ну шо, по пійсять? - як завжди перед закінченням робочого дня ця кодова фраза налаштовувала колектив на “післяробочий” лад і одночасно давала додаткової енергії для “фінального ривка” під час якого часто-густо вдавалося зробити більше, ніж за цілий робочий день.
бригадира ця фраза також завжди радувала - хоч він ніколи “по пійсять” не пив. радувала в плані “ну ось, вже скоро:)”; крім того - він умів ловити цей настрій і спрямувати його в потрібне русло: отам, мовляв, ще трошки докласти - і розходимось; чи ось тут доробимо - і всьо.
і таки доробляли!:) докладали, домішували, доліплювали і все таке)
потім - щоденна процедура складання інструменту, інвентаря.. треба ж бо і від розчину бляху помити, і поскладати все, і перекурити наостанок.. мало того, хлопці навіть якось намагалися розтягнути оцей “перехідний” емоційний стан - вже й не робота, вже “майже після роботи”, але ще й не “після роботи”: приємно, знаєте, посидіти задумливо, подумати як же воно таке буде прекрасне коли ця “клята” робота скінчиться, відтягнути момент, насолодитися очікуванням… бо сама “післяробота”, знаєте, завжди така.. одноманітна:) горілка, нехитра закуска, довга дорога додому (від слупа до дерева, від дерева до слупа.. та попри парканчик..) - а назавтра знов Ця Клята Робота.
а тут - благодать!:)
додому бригадирові йти двадцять п’ять хвилин. попри сад, цвинтар, хвилин десять лісом, і - рідний дім:) порожній, холодний (хто ж затопить пічку доки він на роботі?..) - але справді рідний.
спочатку - перевдягтися, нанести дров, розкласти ватру.. потім - по господарству походити туди-сюди.. чаю заварити (а чи навіть кави!) із запашних сушених рослин.
і вже аж ПОТІМ - піти до великої хати, взяти до рук старенького пензля, довго-предовго крутити його задумливо в руках роздивляючись полотно, і, врешті-решт, поставити ним Сьогоднішнього Рядка в цій нескінченній поезії живопису.
потім чоловік ще дооовго роздивлявся з різних боків результати своєї нинішньої творчої наснаги, задоволено мугикав собі під ніс, як завжди, помічав шо вже давно пора лягати спати і шо він сьогодні захопився як ніколи та затримався іще довше..
і йшов геть, бережливо замикаючи велику хату на ключа шо завжди носив при собі.
