***
– Забери гроші. Я ж не Микола-чудотворець... Вона помирає, розумієш? У даному випадку взяти від тебе оцей конверт, а до того ж наобіцяти щось може лише остання скотина. А я – не скотина. Так, я люблю бабки. У мене троє дітей, їм усім треба допомагати. Але ж не такою ціною, дівчино. Це тільки Христос міг воскресити Лазаря, а нам, грішним ескулапам, цього не дано... Ось, візьми й заховай. Вони тепер тобі самій будуть потрібні. До кого я це все говорю?
Гайк Ованесович, невисокий та кремезний, як старий карагач, встав із-за столу, підійшов і кинув конверт мені на коліна. Потім перевів свій антрацитовий погляд на банку з морквяним соком, яку я поставила у прозорому пакеті поряд зі своїм стільцем.
– Метастази з легень пішли на хребет. Вона страшенно мучилась, і я прописав їй морфій. Це поки допомагає. Іди, вона тебе чекає. А морквяний сік пий тепер сама, сили знадобляться.
За розчахнутим вікном шуміли дерева, виспівувало на різні лади безтурботне птаство – довкола лікарні був старий парк. Зі стіни, з облупленої, успадкованої після Ілліча рамки фотогенічно посміхався лискучий та кольоровий, як фантик, Горбачов. Гайк Ованесович запалив сигарету. Сонячний промінь щедро золотив його спітнілу лисину.
Я вийшла з кабінету завідуючого онкологічним відділенням, добрела пустим довгим коридором до палати. Та увійти туди не змогла. Сіла на широкому підвіконні навпроти дверей, поставила так недоречну тепер банку поруч. Важкий конверт зрадницьки відтягував кишеню білого халату, позиченого у санітарки за п’ять ре, та мені це було байдуже. Бо тепер вже я поволі ставала суцільною зболілою раною. І тільки вуста мої шептали, як у маячні: « Господи-и-и, дай мені сили... Господи-и-и, зроби щось... Господи... Гос-по-ди...»
Раптом голова у мене сильно закрутилась. Пам’ять моя дивно вигострилась і почала у пришвидшеному темпі прокручувати призабуті сюжети. А я намагалась судомно хапатись за спогади – як за єдиний свій можливий порятунок. А вони напливали звідусіль, наче повінь, все більше і більше. Аж поки не накрили мене з головою.
І тоді мене просто не стало...
***
Мені йшов шостий рік, коли моя мати з вітчимом уже вкотре розходились і сходились. Це повторювалось з інтервалом у два-три місяці й відбувалось у найгірших традиціях жанру. Сцени ревнощів, які влаштовувала мати вітчимові, зрештою, небезпідставно, його наскрізь ганебна поведінка слизняка і пристосуванця... Все це було найпотворнішою стороною мого дитинства...
Мати, з почервонілим від люті обличчям, широко відчиняла вхідні двері й жбурляла через поріг валізу з його речами та потертий футляр із саксофоном:
– А тепер забирайся звідси під три чорти, щоб я тебе більше ніколи не бачила, падло ти останнє!
Вітчим спочатку пробував вдавати ображену невинність, що готова принести себе у жертву родинному щастю:
– Кицю, ти неправильно зрозуміла ситуацію... Послухай, хоч ти і не маєш рації...
Оте його “не маєш рації” доводило мати до шалу.
– Що?! Це я не маю рації? Я його особисто накриваю без порток з бабою під кущем, а воно мене в очі дурною робить! Геть мені з хати, падлюко! Вали тепер до тієї курви, яку там на природі обробляв! Хоча б іще мав чим... Геть звідси! Мені зарази у домі не треба!
Тут уже вітчим ставав у іншу позу.
– Як це ти бачиш собі оте “геть”? Я тобі хто – пес? Га? Я, взагалі-то, тут прописаний вже третій рік, якщо забула, отже нікуди звідси не піду! То й що з того, що це твоя квартира? Була твоя, а тепер ще й моя стала. Законодавство радянське знаєш? Що – баби? Так, у мене є свої чо-ло-ві-чі потреби, зрозуміло тобі? Глянь на себе у дзеркало... Забігана, кажеш? Роз’їлась, мов ота свиня, махнула на себе рукою. То й що з того, що ти працюєш? Я – артист, мені необхідне натхнення (артист був музикантом-самоуком і працював лабухом у модному тоді підміському ресторані). Так, у мене є прихильниці мого таланту...
І тут його промову перебивав солідний материн копняк, що силою удару нагадував катапульту. Вітчим, майже повторюючи траекторію польоту валізи, відчайдушно хапався за одвірки і гальмував на порозі. Його обличчя раптом втрачало свій звичний солодкаво-єлейний вираз, жили на шиї надималися, а сам він починав тоді сичати, як розтривожена гадюка:
– Чекай-но, Людко, я тобі зараз покажу... Зараз ти у мене скуштуєш ласки та уваги, суко ти скажена... Я тобі не твій покійний, не дам себе звести зі світу, як ото, мабуть, ти його звела, відьмо облізла. Зараз я тебе навчу, как родіну любіть, корово ти...
Він, не поспішаючи, виймав зі своїх “вранґлєрів” ремінь з широкою бляхою на пряжці і так само неспішно починав накручувати його на руку. Було то справжнє щастя, коли матері моїй вдавалося вивернутись і втекти до сусідів... Тоді, показившись з півгодини і покопавши табуретки у кухні, вітчим знову привдягав свою маску і йшов по сусідах, де своїм нудотно-липким, смиренним голосом жебонів щось на зразок: “Ну чого це ти, перед людьми ж незручно...Знаєте, у кожній сім’ї буває, хата – не церква...Ходи вже, кицю, додому... Не ганьби мене перед людьми, чуєш, Люсю...”
І мати йшла за ним, наче лунатик, безсило, з отією своєю безглуздою приреченістю, як у кролика перед удавом. Ніхто б не признав у ній оту рішучу жінку, котра ще годину тому тигрицею боролася за свою зранену гідність.
І ніхто не зважав на маленьку дівчинку, що ховалася під столом, міцно охопивши його масивну точену ногу. Маленьке, майже до смерті перелякане звірятко, яке боялося навіть писнути, чи заплакати і лише дрижало, наче листочок на вітрі.
Після отих баталій, щоб відмітити перемир’я і трохи розрядити атмосферу, до нашого дому запрошувались численні гості. Мати бігала по “знайомих” магазинах, щоб з-під ляди купити салямі, шпроти, ікру та оливки. Вона майже всю ніч стояла біля плити, готувала холодець, фарширувала карпів і щупаків, запікала м’ясо та нарізала салати. Часу на перукарню вже не вистачало, ба, навіть волосся на бігуді було ніколи накрутити – виручав одвічний вузол важкого волосся на потилиці. Зате вже тільки на сам вигляд накритого столу всі захоплено прицмокували і прихвалювали господиню. Вітчим почувався, наче риба у воді: доливав усім горілки та вина, весело сипав анекдотами і тостами “з бородою”, масно шепотів жінкам на вухо дурниці й підмацував їх при кожній оказії. Мати вдавала, що нічого не помічає, втопивши погляд у келишку і болісно закусивши свої гарні вуста. Вітчим не помічав її нову сукню, не запрошував танцювати, як інших. У ті моменти я по-дитячому щиро ненавиділа їх обох: його – за мерзенну суть, її – за оту безвольну капітуляцію.
Одного разу, коли матері знову вдалося вискочити до сусідів, а вітчим, показившись належний час, з прокльонами подався на її розшуки, вхідні двері відчинилися. Чиїсь ноги у капронових панчохах і елегантних туфлях-човниках твердим кроком підійшли до столу. Власниця міцних, зграбних ніг, відкинула край скатертини і нахилилась, зазираючи під стіл. Від незнайомки гарно пахло, у неї були красиві руки і темні блискучі очі під високими бровами.
Вона промовила особливим, глибоким голосом:
– От я тебе й знайшла... Привіт. Виходь зі свого прихистку.
І простягнула мені руку, допомагаючи вилізти з-під столу.
Я з цікавістю розглядала цю незнайому, добре вбрану жінку. Вона ж дивно усміхалася до мене – самими очима. Важко було сказати якого вона віку. Підтягнута, доглянута... От тільки пасмо сивого волосся у темному волоссі зрадливо кидалося у вічі.
Її пахуча долоня лягла на мою голову, і я відчула, як вона злегка тремтить.
– Ви до мами прийшли?
Незнайомка ствердно кивнула, та раптом сильно пригорнула мене до себе, і я відчула, що тремтить не тільки її рука, але й вона вся. Мені стало ніяково. Я спробувала звільнитись з її обіймів:
– Давайте я маму покличу. Вона у сусідів, почекайте трошки...
Та мама вже стояла на порозі. Вітчим, що стовбичив у неї за плечима, зблід, пролепетав щось про роботу і моментально зник, неначе випарував. Нарешті мама віднайшла мову:
– От кого б менше всього сподівалася зараз, так це тебе. Сідай, я тільки... Не звертай уваги на оцей гармидер... Почекай, я зараз...
Вона метнулась у кухню, на льоту поправляючи розкошлане волосся. Ошатна незнайомка несподівано вийняла зі своєї сумки смішного плюшевого зайця з рожевим носом і простягнула мені:
– Ось, це для тебе, Алька. Візьми...
– То ви мене знаєте?
І тут я побачила, що обличчя у неї залите слізьми, а простягнута до мене рука злегка дрижить.
