Жив собі в одному невеличкому містечку велетень Остап. Вирізняло його серед інших людей зріст та незвичайна сила. А ще – доброзичливість і кмітливість.
Якось після солодкого сну Остап, слухаючи спів пташок, почув шум, галас, що запанували надворі. По вулиці одна за однією промчались машини. „Що то є?” – подумав Остап. „Тривога!”. „Тривога” - сповіщала міська дзвіниця. „Небезпека!”.
-Остапе! Остапе! – це, значить, його друзі - хлопці Тарас та Юрко прийшли.
- Що трапилося?
- Ти чув?! Сьогодні вранці, на околицях нашого міста з’явилось велетенське Чудовисько-Змій дванадцятиголовий. Треба рятувати місто.
- Завтра вранці вас влаштує? Мені треба трішки приготуватися , – весело запропонував Остап.
Після того як друзі пішли геть, Остап хутко перевдягнувся, причепив до дверей масивного замка, закрив його довгим металевим ключем, вийшов на вулицю та рушив у напрямку центральної площі міста. Остап йшов до одного свого знайомого – лікаря на прізвисько Гіпоцельс. Він був таким собі домашнім лікарем для Остапа, щиро хвилювався за його здоров’я, самопочуття та душевний стан. Гіпоцельс радісно зустрів Остапа у себе на подвір’ї.
- П-п-ливіт, д-луже! Що пливело тебе до мене?Якісь п-п-лиємні речі, я сподіваюся.
Лікар не вимовляв деякі літери, але, як і раніше, Остап на це уваги не звертав. Хоча все-таки Гіпоцельс виглядав кумедним, з цією ріденькою борідкою, з лиця сухорлявий, з довгим волоссям, рухливим носом та абсолютною відсутністю літери „р” у його словниковому запасі.
- Вітаю, друже. Я потребую певної допомоги.
- Угу. Слухаю уважно.
- Ти чув про Змія?
- Пло Чудовисько. А як же! Це зараз наймодніша новина. Кажуть, що він погложує спалити все місто, якщо не будуть задоволені його вимоги. Телолист, ги-ги.
- Отож.
- Так ти підеш з ним розбишатися? То ж небезпечно, а тобі хвилюватися не можна.
- Лікарю...
- Та кажу тобі! Я лозумію, ти звичайно велетень, маєш надзвичайну силу, але є ж то Чудовисько! Його просто так не пелемошеш !!
- Я знаю як його подолати. Але мені потрібна твоя допомога.
- Ну, лозповідай.
І вони продовжили розмову. Наступного дня на околиці міста, там де знаходилося єдине міське озеро, зібралася ціла купа народу. В засідці, за пагорбом, з однієї сторони сиділи міліціонери, з іншої – армія військових. Грала приємна музика. Вболівати за Остапа прийшли і його друзі – Тарас та Юрко.
Нарешті, з зеленого лісу вийшло Чудовисько. Воно хитало своїми головами і плювалося вогнем на всі боки. Музика розчинилася у повітрі. Городяни, як неживі, мовчки дивилися на Чудовисько. Тарас та Юрко боязко визирали із-за стовбура велетенського дерева.
- У-ааа! Спалю усіх!!!!! У-ааа!!! – хором з дванадцяти голосів погрожував Змій.
- Ну! Де ж він? – задавали питання собі та один одному Тарас та Юрко. Вони чекали поки з’явиться Остап. Але його все не було. Що ж сталося?
Раптом на пагорбі з’явився вершник, в лицарських обладунках, невеличкого зросту, на конику-горбоконику.
- Давай битися, а не миритися! – писклявим голосом запросив вершник Змія до спілкування.
- Що?? – вирячив очі Змій. – Ти хто, пігмей??
- Я той, хто знищить тебе! Я той хто, нанесе тобі нищівну поразку, щоб усі могли побачити твою нікчемну загибель!!
Після таких образливих для Змія слів, вершник розвернув свою шкапу, стиснув її острогами і почав утікати від Чудовиська в сторону від міста. Тільки смуга за ним і лягла.
Змій, перевалюючись з боку на бік та матляючи покрученим хвостом, кинувся на сміливцем.
- Куди ж це вони? - турбувались городяни.
Та схоже вершник знав що робив. Стратегія була його простою, але надійною. Він зупинився біля самого озера, підняв списа і продовжив свої погрози на адресу Змія.
Чудовисько, важко дихаючи, добігло до героя, що кинув йому виклик і стрибнуло вперед, мабуть сподіваючись розчавити його своїм сіро-зеленим тілом. Теж непогана стратегія. Та вершник виявився не з простого тіста зліплений! За мить до зіткнення із Змієм, він разом зі своїм коником стрибнув в сторону, а Змій, це велетенське Чудовисько, впало прямо в каламутну воду міського озера. До неба злетіли пар, що утворився від зустрічі двох стихій - вогню та води, злетіла і сама брудна вода. Заскавчало Чудовисько, Змій дванадцятиголовий, захлинаючись темною водою озера. Отак от воно вилізло на протилежний берег і швидко зникло в далечині.
Всі присутні городяни радісно закричали, сплеснули руками, до неба злетіли їх капелюхи. А вершник...Він зник так само непомітно, як і з’явився.
Після такої показової перемоги друзі Остапа, Тарас та Юрко прийшли до нього в оселю, сподіваючись вразити велетня розповіддю про дивного вершника, рятівника міста. Як виявилось, Остап міцно спав на своєму імпровізованому ліжку, гості почули ще на вулиці перед будинком його храп.
- Теж мені, герой! – пробурмотів Тарас.
- Ага, а ще велетень!
Мовчки вони дивилися на Остапа.
- Що, сплюх, спиш!! - закричав Юрко.
- Га?- не міг зорієнтуватися Остап. Він відкрив очі і втупився у хлопців.
- Там без тебе Чудовиська вже знищили!!
- Як? - не міг зрозуміти Остап.
- А так! Спати менше треба, ледацюга, страхополох...
- Та я...
- Ти –ти..
Раптом Тарас вирячив очі, смикнув Юрка за рукав светра і прошепотів:
- Дивися...
В кутку кімнати лежали лицарські обладунки, спис, шолом, збруя, ще щось.
Хлопці зневажливо глянули на велетня, а Тарас ледь вичавив із себе
- Як ти міг, ненажера! Людина місто врятувала, а ти її того... Тобі що, снідати було нічим?
Та ми після цього з тобою..
Нарешті Остап прийшов до тями і гучно зареготав
- Ви що, з дуба звалилися? Це ж моє.
- Твоє?
- Егеж. Хлопці, ви що думаєте, я міг би впоратися із Чудовиськом без зайвої допомоги? Та немає вже тих славетних хлопців, що могли б йому гарних стусанів надавати та увігнати в землю добрячою булавою. От я пішов до свого друга, лікаря. Є в нього чудова речовина зменшувального характеру, випив скляночку – разів у три менше стаєш, дві скляночки – в шість разів. Щоправда, діє вона недовго, тож і прийшлося усе поспіхом робити. А шкапу стару зайняв у цигана, обладунки сяк-так змайстрував із шматка заліза.
- Але навіщо??
- Бо, мої друзі, Змія треба не силою брати, а розумом, не булавою, а кмітливістю! Сила – вона ж не зажди потрібна. Боїться води це Чудовисько, тож скупнувся дванадцятиголовий – довго не буде його в наших краях.
