Чи не найцікавішим об’єктом моїх дитячих досліджень була скриня баби Липи. Вона займала добру третину спальні і вабила своїм розписаним квітковим орнаментом потемнілим від часу віком. Найголовніше ─ дочекатися, поки баба Липа піде з хати, і тоді починалися пошуки скарбів. Що тільки не ховалося у скрині ─ і дивовижні вишивані рушники, і барвисті шматки тканини, і пишні бабині спідниці й сорочки, і всілякі різнокольорові брязкальця. А поки баба поралася надворі, всю цю красу можна було витягувати і чіпляти на себе: тоді я перетворювалася на прекрасну принцесу, а скриня ─ на карету.
Якось, порпаючись у надрах скрині, я намацала на дні щось незрозуміле. Витягнувши знахідку, я з’ясувала, що це венеційська маска ─ на срібному тлі виблискувало золотаве мереживо, подекуди пересипане ясно-синіми намистинками-вкрапленнями.
Захопивши цінну знахідку із собою на піч, я довго вивчала казковий візерунок, то віддаляючи, то наближуючи маску до очей. За цим заняттям мене й застала баба Липа.
─ Ага!!! Ну ви тільки подивіться, що за дитина! Тільки я з хати ─ і вже суне голову, куди вона не влазить! Осьо я тобі дам!
Але я добре знала, що ніякого “осьо” баба мені не дасть, і, перечекавши, доки вона пересердиться, спустила ноги з печі.
─ Ба!
─ Га?!
─ А де ти взяла венеційську маску?
─ Де-де, мені її прислав Борхес разом із запрошенням на венеційський карнавал.
─ Ти була у Венеції?
─ Аякже, ─ і баба Липа насипала в миски борщ, ─ злазь обідати. ─ До того ж у мене було найкраще на карнавалі вбрання, принаймні, так сказав дід Хтодось…
─ А дід Хтодось теж там був?
─ Був-був… Думав, що я його не впізнаю… Зачепилася я на вулиці за якогось камінця і була би впала, якби не з’явився зненацька як із-під землі чолов’яга в довжелезному чорному плащі, чорному трикутному капелюсі й масці, що виблискувала золотом. Ну, думаю, все, це нечистий прийшов по мою душу… Але нечистий озвався людським і доволі приємним голосом: “Дозвольте вам допомогти, чарівна незнайомко…” Я не мала часу роздумувати, і тому дозволила…
…Потім ми вешталися нічною Венецією, рахували її мости й вежі, відтінки відблисків на воді. А чорний чолов’яга все торочив мені про зорі, долю й любов. І мені все видавалося, що його голос я вже десь чула.
Я слухала його у піввуха і думала про те, що завтра варити на обід, і про те, що в льоху лежить неперебрана картопля. Аж тут я звернула увагу на чоботи незнайомця. Чорні юхтові чоботи, наваксовані до блиску. Такі були тільки в нашого землеміра. “Ну, ─ думаю, ─ отепер усе ясно!” “Хтодосю! А перестань-но валяти дурня і знімай із себе оцю всю машкару!” Тоді дід Хтодось зняв із себе золоту маску, а з мене мою срібну, і поцілував мене…
─ Ба! А куди він тебе поцілував? ─ хитрую я.
─ Куди-куди, от підростеш, тоді скажу. Ану бігом їж борщ, а то захолоне!..
…Забравшись знову на піч, я думала про те, що дід Хтодось був справжнім лицарем, бо це тільки лицар може попхатися за тридев’ять земель, аби запропонувати руку й серце чарівній незнайомці, тобто бабі Липі. Хоча жили вони поряд ─ у сусідніх ярах.
Нишком, щоб не побачила баба Липа, я одягнула на себе срібну маску. Цікаво, чи стану й я колись прекрасною незнайомкою?..
