Сьогодні зустріла на базарі свого давнього знайомого. Навіть відразу не впізнала, але він мене окликнув, і пам’ять почала повертатися. Вася був на три роки старший від мене. Йому було притаманне все те, що мені не подобається: і грузинське походження, і не вимовляння літери «р», і деформований зуб, який псував його усмішку, здавалося, гірше не буває. Однак, коли він починав говорити, поступово маска підземного пацюка починала сповзати. Через хвилини три-чотири у нього вже можна було закохатися.
Так колись і сталося зі мною. То був останній дзвоник в ліцеї одного районного центру. Сама я жила в селі, але після шостого класу мої батьки відправили мене вчитися до ліцею (на той час єдиного в своєму роді на всю область). Я особливо не пручалася, оскільки завжди була предметом гордості своїх батьків. Так-так, саме предметом. А у родині вчителів не могло, певно, бути інакше. Я завжди була прикладом для інших у школі. Мною присоромлювали сусідських дітей їхні батьки, коли діти відмовлялися щось виконувати. Мовляв, подивіться, он Мар’яна завжди слухає своїх батьків, а ви… Або лякали, коли діти щось не ділили між собою, що підуть і віддадуть мені, бо я така хороша, не як вони. Скажу чесно, інколи мені це подобалося, але з часом я лишилася без друзів. І не тому, що щось робила не так. Просто тому, що все робила так… Але ніхто і ніколи не говорив зі мною «по душам». І так я стала боятися всього.
Так ось, я закінчила сьомий клас і був останній дзвоник. Всі, хто не з містечка, а з приїжджих сіл, жили в гуртожитку – так, людей з двадцять. Ми вирішили ввечері відсвяткувати. На ніч на чергування заступала якраз Марія Леонідівна. Чудова жінка, до якої ми відразу записалася в улюбленці усією нашою кімнатою дівчат і кімнатою хлопців, у якій жив Вася. Отож, нас було семеро – п’ятірко дівчат (я, дві Олі, Наталка і Марійка) і двоє хлопців – з Васею жив Санько.
Ввечері ми скинулися залишками грошей, які в кого були і відправили хлопців до універсаму, що був якраз напроти нашого гуртожитку. Хлопці швидко повернулися з необхідним – вином і хлібом, а на закуску повитягали свої домашні запаси – хто огірки, хто помідори, хто варення, а я – півлітрову банку тушонки.
Дочекавшись, коли всі полягають спати, ми, як привиди, з двох кімнат поповзли до кімнати чергової. Швиденько накрили стіл і почали те, для чого і зібралися. Почалися перші тости. Спочатку я пила вино нормально, бо пила не вперше, раніше батьки дозволяли мені трішки пригубити на сімейних святах, але тут батьків не було і не було кому казати стоп. Не скажу, що я втратила свідомість, бо усе пам’ятаю, але місцями всі були такі щасливі і мені самій було так добре, що видавалося, ніби я сплю. Десь біля години другої ми почали прибирати стола і збиратися спати. Я прихопила свою банку з-під тушонки, аби завтра помити і забрати додому. Увійшла до своєї кімнати і поставила її зверху на невисокій шафі. Розстелила ліжко і завалилася спати. Дівчата прийшли трішки пізніше. Такі ж щасливі, як і я. На якусь мить мені здалося, що з ними прийшов хтось із хлопців, але голоси були досить тихими, я дуже стомлена, що подумалося, могло і примаритися. Подекуди крізь сон до мене долітали солодкі охи-ахи з різних кутків кімнати, але я особливо на них не зважала і думала про своє. Раптом до мене хтось доторкнувся. Я сіпнулася в сторону, але голос сказав: «Не бійся.» Я чомусь заспокоїлася. Далі були легкі дотики рук голосу до обличчя, приємні дотики. А потім… Потім голос всмоктався в мої губи. Так, всмоктався. Бо я зовсім інакше уявляла свій перший поцілунок. Я вважала його священним, з коханою людиною (на той час то був сусід Федько з нашого села), ніжним і… мені мало подобатися. Натомість отримала порцію слини і викривлений зуб. То був Вася. Я відштовхнула його.
- Чого ти? – прошипів голос Васі.
- Нічого. Не подобається.
- А іншим сподобалося. Бач, мала, а сама вибаглива!
- То і йди до інших.
Вася, певно, так і зробив – пішов зворотним кругом, бо моє ліжко було останнім по відношенню до тієї сторони, де він починав до цього. Я швидко заснула і більше нічого не чула.
Вранці прокинулася від головного болю. Та то я іще не знала, що буває і гірше. Але на той момент мені було і від того погано. Почала пригадувати, що сталося. Коли дійшло до моменту з Васею, на душі стало ще огидніше. Бо як? – я зрадила Федю? Такого собі пробачити не могла. Тішило одне, що я була не п’ятикласницею, бо в той час думала, що діти народжуються через поцілунок. Ото було виховання за радянських часів! Пізніше у мами між книгами знайшла одну цікаву (бо нащо було привчати до читання?), де все було настільки доступно написано, що пелена моїх страхів про поцілунки спорожніла. І як можна було ставити в приклад відносини з індійських фільмів, де герої любили, але не цілувалися? Ото я малою дурна була, вірила в таке… Отже, Вася. Більше за все мені не хотілося з ним зустрічатися. На моє щастя, в розмові дівчат, які вже давненько прокинулися і ділилися враженнями про минулу ніч, почула, що Вася рано поїхав додому. Стало на душі легше. Я зібрала свої речі, попрощалася з дівчатами, уникнувши їхніх розпитувань, і пішла на автовокзал. Мені здавалося, що так я втікаю від вчорашньої ночі і зради Феді.
Ввечері того ж дня Федя не прийшов на побачення. Пізніше я дізналася від сусідки, що він зустрічається з моєю однокласницею Маринкою. Я не плакала. Знала, що це розплата за мою зраду. Бог все бачить. Так почалися мої канікули. Я збирала ягоди, допомагала мамі по господарству, ходила до річки купатися і все таке звичне. Лише вечорами мене мучили думки про Васю, якого я не хотіла би побачити на першому дзвонику, а ще я боялася, що мене виженуть з ліцею, бо я таки забула банку з-під тушонки на шафі, не помиту.
