“Носферату – Привид Ночі” / Nosferatu: Phantom der Nacht
1979
режисер – Вернер Герцоґ
у головних ролях: Клаус Кінскі, Бруно Ґанц, Ізабель Аджані
екранізація книги “Dracula” Брема Стокера,
рімейк “Nosferatu, eine Symphonie des Grauens” Фрідріха Мурнау
“Коли посли султана відмовилися зняти чалми перед “Дракулом” (тобто Владом Цепешем), він з ущипливою чемністю зауважив, що назавжди позбавить їх цієї надто неприємної для них вимоги ввічливості, і наказав, щоби кожному послові прибили чалму до голови трьома великими цвяхами”
Агатангел Кримський, “Історія Турції”
“Дракулу” Стокера трактували як “ґотичний роман вікторіанської доби” (класично і банально), препарували психоаналізом, вишукуючи у кровососі всі види сексуальних збочень (бідолашний граф перевертається у труні), а ще зробили чимало екранізацій, кожна з яких, незалежно від мистецької якості, містить ключ до повнішого розуміння цієї історії.
Час і простір – ніж і виделка, якими ми споживаємо реальність.
Час – головний герой фільму Френсіса Кополи (див. кінорецензію О. Костенка: http://gak.com.ua/creatives/1/11790). Граф-уламок Середньовіччя не вписується в добу парових двигунів та кінематографа. Він прибирає вигляд сучасного безтурботного денді, але в його очах – жахи битв з турками та кров замучених жертв. Нове не може постати без знищення віджилого. І не Харкер вбиває Дракулу, а молодість розставляє всі крапки над і, забиваючи старості осиновий кіл у серце.
Простір – головний герой фільму Вернера Герцоґа. Дракула – це символ Сходу з його старовинною та моторошною історією Трансильванії, з його дикими Карпатами, полонинами, водограями та дітьми природи – румунами та циганами. Адвокат Харкер потрапляє у напівзруйнований замок. Безкровне деґенеративне обличчя графа дивне, але, хтозна, може вони т а м всі такі? Захід своїми же руками готує собі жахливе випробування – зустріч зі Сходом на власній території. There can be only one.
Навряд чи це було випадково, що Стокер обрав собі за вампіра саме “східняка” Дракулу. Важко повірити у брак своїх, питомих леґендарних лицарів-князів темряви. Або оспівав би якусь банші. Так ні! Воно рідне, а це означає, що існує певна ймовірність, що навіть Синя Борода викликатиме ірраціональну (національну?) симпатію, що стосовно далекого трансильванського людожера – річ неможлива. Тільки до Іншого можна відчувати таку сильну ненависть, зумовлену, в першу чергу, нерозумінням і небажанням його розуміти.
Герцоґ пішов далі за Стокера – він витягує з архивів стару, запилену справу: Захід позиває Схід щодо поширення чуми. Разом з Дракулою в чистенький европейський Вісмар приходить чума.
Одне з головних тверджень фільму – це крихкість цивілізації: варто було з’явитися середньовічній хворобі, і цивілізований Вісмар сам перетворюється на середньовічне місто, на вулицях якого серед щурів та трун влаштовують пишні учти та несамовито відплясують dance macabre.
Хто ж у цьому винний? Схід. Але може я вигадую те, чого і не мав наміру вкладати у свій фільм режисер? Та й формально прискіпнутися нема до чого – фільм знімався наприкінці 70-х років: Східна Европа надійно огороджена своїми хазяєвами Залізною Завісою. Про те, що за десять років на Европу хлине навала остарбайтерів ніхто й гадки не мав, не виключаючи й Герцоґа. Але це і вирізняє генія від решти. Геній – це дух, який не слід ототожнювати з його носієм. Те чого не мала наміру знімати людина Герцоґ, зняв її геній.
Подивімося ж “Носферату: Привид Ночі” – так нас бачить Захід. Не складаючи перед собою звіту в цьому, підсвідомо. Це погляд Місцевого на Прибульця. Прибулець – підступний і кровожерливий, він намагається викликати співчуття до себе оповіддю про свої страждання, завойовуючи собі чужий простір. Він не віддзеркалюється у люстрі, бо там може відбитися справжнє його рум’яне, з широкими вилицями обличчя, а це означає, що Захід збагне кого він, насправді, боїться і тим рішучіше заб’є йому осиновий кіл у серце.
