Вона ледве стримала крик, враз її наче обсипало колючим зимнющим снігом. Із таких, здавалось, добре знайомих очей на неї дивився... хтось, а радше щось невідоме, нетутешнє, жахливе.
- Хто ти? – видихнула, промовила одними губами, та він почув.
Вишкірився негарно, криво і зловісно. Зовсім не та промениста і чудова усмішка, якою він поспішав осяяти при зустрічі. Темний, важкий страх холодною змією заворушився у грудях, але довкола були люди, сиділи, жували, пили пиво й коктейлі, перемовлялися за столиками; сонячний літній день шумів далеким гамом великого міста і зовсім близьким співом птахів, бо вони сиділи у кафе, що зручно розмістилося під відкритим – синім, без жодної хмаринки небом у самому серці найбільшого парку. Дерева давали різьблену тінь. Опустивши голову, він мовчав, і, не зазираючи у ці неймовірні, лякаючі до смерті очі, вона потрохи сама себе заспокоювала. Пауза затягувалась. Замислившись, він тицяв ложечкою у тануче морозиво, вона теж нараз втратила апетит – залишки у креманці поволі розтеклись невеличким круглим ставочком із острівцем посередині, котрий помалу зменшувався від гарячого подиху літа. Нарешті він підніс голову і вдарив її ще раз тим неймовірно чужим поглядом. Шуганули блискавицями, заметалися панічні думки: “Тікати... Геть звідси! Я не хочу!” Він відвів очі й вони раптом стали такими людськими, повними туги та втоми. І вона тут же пошкодувала, що так неприкрито виказала свій переляк, зовсім невмотивовано, адже він її ніколи не кривдив та й не скривдить. Звідкись вона це знала... От була впевнена на всі сто – і крапка! Густо почервонівши з досади на себе, роздратувалась, їй стало соромно за цей безпричинний напад жаху, геть дитячий, смішний, якщо подумати. Тож коли він знову зиркнув гостро і по-чужому, вона зустріла його погляд сміливо, навіть удавано весело. О диво! Її страх ослаб, заліг аж на самому денці серця, зачаєний, притлумлений, майже упокорений.
- Я – не людина. Хоча... Ні, не так, я тепер людина. Ти бачиш - ось тіло, руки, голова, обличчя. Це – я, але я – в’язень. Тут, на Землі, у цьому клятому тілі, відбуваю своє покарання.
- Ти що, прибулець, з ... – вона несміливо показала вгору, на сяючу блакить.
- Зек я, зрозуміла?! - скрикнув так, що за сусідніми столиками на них заозиралися. - Мене запроторили сюди надовго!
Раптом він знітився і приречено прошепотів:
- Може, назавжди...
Їй заманулося погладити його як дитину, заспокоїти, таким давнішнім відчаєм повіяло від останніх слів.
- Скажи, ти мене... Знаєш, ти мені дуже подобаєшся, хіба погано тут, зі мною, невже така страшна ця планета? Подивися, як гарно довкола.
- Ти не розумієш! Ти нічого не розумієш... Все довкола чуже, все не таке, - він спробував було пояснити, затнувся, шукаючи слова, і продовжив пристрасно, - я був яскравим і чистим! Такого швидкого польоту, таких чітких ліній ніхто, крім мене, не досягав. Я міг усе: розчинитись й бачити зсередини кожен атом, стиснутись і стати найкращим із існуючих сегіонів. А яким мінливим сотнями барв та відтінків, мерехтливим полум’ям я горів! Найстарші й найпрекрасніші сегіони завмирали, аби помилуватись...
Він згадав своє нинішнє становище і його запал миттєво згас:
- Я міг набувати довільної форми в будь-якому місці, тут же – всюди обмеження... Не можу літати, маю лише це одне недосконале, повільне, таке вразливе і гидке тіло. Погано, питаєш?! Не те слово. Гірше не буває...
Вона спробувала уявити таке: жити без свого тіла, горіти і літати. Не зуміла. Тож лише тихо зітхнула, а він тим часом продовжував з гіркою іронією:
- Тут чудова тюрма, найкраща. Втекти неможливо, ще нікому не вдалося... Покарання обрали найстрашніше. Тобі хоч пам’ять про минуле заблокували, а я ж знаю, ким був до цього, постійно згадую все...
До неї не відразу дійшов зміст сказаного. Коли нарешті зрозуміла, звуки зникли і все навкруги сповільнено зникло. Провалюючись у темряву, вона лише встигла схопитись за стіл, котрий чомусь завалювався вбік.
“Я вже викликала швидку”, - жіночий голос долинав, наче крізь вату. Із зусиллям розліпивши обважнілі повіки, вона побачила ліс ніг: найближча пара була у світлих лляних штанях, ще одна належала жінці у чорних модельних мештах на високих підборах, третю одразу впізнала, бо він якраз був у блакитних джинсах і білих кросівках. Думки текли плавно і сонно, її зовсім не турбувало, що вона лежить на підлозі літнього кафе, аж поки струмом прошило: “Тобі заблокували пам’ять про минуле”. Рвонулась з підлоги, хитнулась, заточуючись, та кілька пар рук схопили і підтримали, щоб не впала. Вона вчепилась у його футболку і закричала: “Що ти сказав?!” Люди довкола нажахано сахнулись від цього вереску, її безумних очей. Оскаженіла від люті, вона шарпала його і волала, гамселила щосили кулаками ненависне обличчя.
****
- Заходьте! Ось, шановні колеги, дуже цікавий випадок!
Високий, повний чоловік п’ятидесяти років у білосніжному халаті, з лисою головою і пишними вусами, провадив за собою невелику зграйку студенток-практиканток та приємний шлейф дорогого чоловічого одеколону. Притримуючи двері кімнати, він галантно пропустив усіх майбутніх лікарок у палату, а тоді зайшов сам:
- Ця пацієнтка вважає себе прибульцем з космосу – навією. Твердить, що її заслали на Землю з планети Нави відбувати покарання за злочин. Каже, що спочатку вона й не здогадувалась про таке, бо їй заблокували пам’ять, але потім все згадала. Надзвичайно цікавий випадок. Хвора дуже переконливо, з численними подробицями, я б сказав, талановито та яскраво розповіла, як вона жила на своїй планеті, поки не вбила свою співгромадянку. Її судили і прирекли відбувати покарання у найкращій в'язниці Всесвіту, якою, виявляється, є наша планета.
Студентки знуджено розглядали чергову пацієнтку, що вмостилась на широкому підвіконні, затуляючи невелике загратоване вікно, і не звертала на них анінайменшої уваги, цілковито заглиблена у свої думки. Невисокого зросту чорнява практикантка наважилась запитати:
- Пане професоре, чому вона...ну, чому в неї нема волосся?
- Бачите, ця пані настирливо просить її голити якнайчастіше, бо волосся їй видається відразливим і неприроднім. Вона пояснила, що навії не мають волосяного покриву. Оскільки процедура гоління суттєво знижує її дратівливість, то у обов’язки санітарки входить двічі на тиждень позбавляти хвору від волосся.
- Зробіть їй лазерну епіляцію, - пирхнула одна із практиканток.
Студентки захихотіли. Іронічно-поблажливо глянувши на реготух, професор з удаваною суворістю промовив:
- Шановні колеги, не забудьте після обходу взяти в мене копії карток оцих трьох пацієнтів, котрих ми сьогодні відвідали і наступного разу принести мені свої рекомендації щодо лікування. Прошу ретельно підготуватись, ми докладно розглянемо ці випадки. Від якості виконання ваших домашніх завдань буде залежати оцінка за практичні заняття.
