– Дорогий, то, куди ти так зараз добірно стряхнув попіл, вообще-то є склянкою з соком, моїм соком, між іншим, – висока блондинка в ніжно-блакитній блузці, що вигідно пілкреслювала її високи груди, невдоволено прищурила очі.
Її співразмовник, високий, щільний чоловік у білій шведці із широко розстебнутим коміром, підняв на дівчину очі, потім перевів їх на свою руку з затиснутої в ній сигаретою. Короткі, сильні пальці ришуче, але в той же час спокійно вдавили обуглені останки «Marlboro» у дно попільниці.
– Вибач, замислився.
– Взагалі ж, чоловік на побаченні повиний розважати дівчину, – з обличчя блондинки не сходило незадоволене вираження. А ми от уже півгодини, як сидимо у цьому ресторані, а ти і двох слов мені ще не сказав. Говорю одна я. А в результаті – „вибач, замислився”. І про що ж ти замислився?
– Про Джордано Бруно.
– Про кого?
– Про Джордано Бруно. Був такий філософ в Італіїї у середні століття. Я пишу про нього статтю в журнал. За свої ідеї пішов на багаття. У школі про нього вчили, – додав чоловік спокійним, повсякденним тоном.
– Спасибі за натяк! – дівчина різко відставила від себе морозницю. – Так, я не знаю хто такий твій Бруно, але я тримаю в голові десятки дат, прізвищ, фактів і постійно нагадую тобі про них. І я б хотіла подивитися, як би ти керував своїми супермаркетами та ще умудрявся випускати свій журнал без цього. І коли після нескінченних твоїх наряд і переговорів, ти кличеш мене у свій кабінет, щоб зайнятися оральним сексом для розрядки, ти чомусь перед цим не запитуєш мене, знаю я Бруно, чи ні!
Ще один різкий рух рукою і шоколадне морозиво упереміж з полуничним сиропом безславно закінчує своє існування на цементному полі кафе.
„Жінка як морозиво. Спочатку холодна, потім тане, а наприкінці липне”, – тридцяти двух річний бізнесмен Ігор Галась меланхолійно спостерігав, як хлопчисько-офіціант квапливо єлозе ганчіркою по полу.
– Пробач, дорога, я був неправий.
Дівчина нічого не відповів, квапливо витягла із своєї сумочки пачку «Vogue» і закурила. Протягненний через стіл золотий „Zippo” сиротливо даремно кілька секунд створював блакитний стовпчик полум'я.
– Добре, проїхали, – зробивши кілька затягувань, блондинка трохи заспокоїлася. – І чим же тебе привабив цей Бруно?
– Він затверджував, що крім Землі існує нескінчена безліч світів, і там також є люди. У середні століття це була величезна крамола.
– І от за це він пішов на багаття?
– Так.
– Божевільний. Він що не міг сказати, що його не правильно зрозуміли, відмовитися від своїх слов? Та чи мало що ще можна було придумати!
– Мог. Але істина для нього була важливіша за життя. І це те, що нам так не вистачає сьогодні. Наш світ коли-небудь звалиться від ліцемірства і неправди, звалиться від того, що собі на п'єдестал ми поставили свій комфорт, а не істину.
– Ви обоє божевільні.
– Нічого іншого от тебе я і не збирався почути.
– Джордано, прошу тебе, виїдемо із Італії.
– Ні! І непроси. Я розіб'ю ці птолемеївські купола небесних сфер з навічно закріпленними на них зірками. Я доведу цим тупим ослам, що Всесвіт нескінченний!
– Джордано, заради нащої майбутньої дитини! Виїдемо, благаю!
– Ні!
– Ти божевільний!
Мотор білосніжного „Вольво” м'яко гурчачи, легко ковтав своїм ста п'ятюдесятью головим табуном кінських сил сірий асфальт дороги.
– До речі, коли ти виконаєш свою обіцянку і помістиш мою фотографію на обкладинку свого журнала?
– Света, я сказав поміщу, значить поміщу.
– А ти хам, Ігорьок. Мій батько дав тобі дуже і дуже пільговий кредіт, щоб ти зміг отгрохати черговий собі супермаркет. А ти не тільки тягнеш з нашим весіллям, а навіть таку дрібницю, як фотографія його доньки на обкладинці твого журнала, і то не можеш виконати! Ну що заважає тобі це зробити у серпневому номері?
– У серпні чергова річниця загибелі „Курска”. І я хочу присвятити загиблим хлопцям статтю. Ти же знаєш, я служив у підвідному флоті і для мене це дорого.
– Ради бога! Але чим це заважає моїй фотографії?
– Я хотів помістити на обкладинці фото хлопців, де вони стоять на підводному човні перед своїм останнім зануренням. А на їх фоні розташувати обличчя дівчини. Знаєш таке одухотворене, спокійне обличчя, які раніш малювали художники, як Сікстінська Мадонна Рафаеля. Начебто це дружина одного із загиблих підводників. А нижче слова на всю ширину обкладинки: „Кохайти своїх чоловіків. Кохайти, пока вони живи”.
– А моє обличчя для ціх слов не підходе? Я не можу сказати: „Кохайти”?
– Я такого не говорив! Просто твоє обличчя, як би тобі це сказати... занадто сучасне. В тебе обличчя амазонки, а не мадонни. Дівчина з таким обличчям вже з молоком матері всмоктала основний принцип фемінізму: „В першу чергу кохай себе, коханую”.
– Дякую! Значит, як трахати мене, тобі моє обличчя, чи ледве не з клеймом фемінізма на чолі, не заважає, а для проголошення красивих, одухотворених слів про кохання, воно не сподобилося. Ще раз дякую! Я тобі от що скажу, мой дорогий. Раз для високого кохання я не підходжу, то дуй зараз за презервативами. Буду робити, як мені, феміністкі, і треба робити, по сучасному. Я охоронялася, тепер твоя черга. Вистачить мені заради твого задоволення всяку гормональну гидоту ковтати, щоб не залітіти.
– Света...
– Я сказала, дуй!
– О'кей! – чоловіча нога легко натягнула вожжі многоголовому кінському табунові.
– Іди тоді геть! Ти через свої маревні ідеї погубиш не тільки себе, а й мене.
– Нічого! Смерть в одному сторіччі дарує життя в усіх прийдешніх століттях!
– А поки тебе виставили геть в ніч після твого диспуту з вченими в Оксфорді, і навіть не дали супроводжуючого з смолоскипом! А поки тебе побили студенти в Тулузі і вигнали з Парижу за наказом короля за твою крамольну п'єсу! Йди геть і вед мене!
Аптека зустріла Ігоря приємною прохолодою й спокієм. Вітрини і стелажи з тисячами разнокольорових коробочьок, баночьок і флакончиків витягнулися уздовж стін – людина створила собі безліч соломінок, щоб як можно довше удержуватися на плаву.
Чоловік підійшов к віконцю видачи лік. По другий його бік спиною до нього стояла дівчина і щось там виглядала на полці, заставленої ліками. Чорні густі волосся позаду були схоплені гумкою. Ігор обережно постукав по склу:
– Вибачте...
– Да, – дівчина обернулася.
Ледь витягнуте овальне обличчя, високе випукле чоло, м'яко обкреслене підборіддя, широко розставлені замислені очи... Усе це якось невловимо сполучалось у те, що язик, неспроможний адекватно описати цю досконалість, скупо обмежувався короткою фразою – кожна риса сповнена вираження грації.
Чоловік завмерши, дивився на це чудо, що начебто зринуло з глибини століть, коли ще фемінізм і технічний прогрес не залишали своїх міток на ликах жінок.
„От з якого обличчя Рафаель писав свою Мадонну”.
– Я вас слухаю, – донеслося до нього.
– Ммм... дайте мені, будь ласка... що-небудь від голови. Тільки слабке щось.
– Якщо слабке... спробуйте звичайний аспірін. Може допоможе, – і співчутлива посмішка, начебто промінячко сонця в похмурий день.
– Давайте!
„Попросити у такой дівчини презерватив, усе рівно, що вилаятися у церкві”, – чоловік лекго спустився по сходинках аптеки.
– Напевно купив надтонкі – для свого задоволення. Нет, щоб купити з вусиками, для...
– Не було в аптеці презервативів.
– Що? Ти що, знущаєшся? – по обличчю блондинки пошлі червоні плями. – Я не жартую. Я не буду з тобою займатися любов'ю без них! Досить!
– Досить значить досить. Та у мене і голова болить. Навіть ліки купив, – Ігор кинув на задне сидіння баночку з аспіріном.
– Відвези мене додому, – перервавши повислу в салоні тишу, тихим голосом попросила дівчина.
Біля свого будинку, уже вийшовши з машини, Світлана невимушено кинула:
– Ти сильно пошкодуєшь, Ігорьок, про сьогоднішній день, я тобі це обіцяю, – автомобільні двері з силою захлопнулися.
„А я хотів попросити відстрочки по кредиту у її папашки... Ех, Мадонна, Мадонна”.
Сонце досхочу награвшись за день, доводячи до несамовитості тисячі кондиціонерів, розтоплюючи асфальт і плавлячи мозки, повільно, відпочиваючи, скачувалося за обрій.
Білосніжний „Вольво” причаївся у аптеки. Зелені цифри його електронного годинника незворушно продовжували свої нескінченні догонялки друг за другом.
Ровно у восьмій Мадонна легко збігла з гаку аптеки. Чоловік, секунду забарившись, вийшов з машини.
– Ну, що, Клава, в кіношку? – фраза, що донеслася до Ігоря, немов прихлопнула двері його машини.
Хлопець, що вийшов з аптеки слідом за дівчиною, упевненим жестом обхопив її за стегна і пригорнув до себе.
– Пішли. Слухай, Коль, тут такий прикол був. Прїхав до нас ранком хозяїн. А ми ще не відкрились. Ну і пішла жара... – мигтюючи задники пляжних тапок, одягненних на хлопця, немов показували Ігорю язики, – ... а хозяїну це по барабану... – хлопець і дівчина сховалися за поворотом.
„Мадонна, Мадонна... під ангольским видом ховалася жінка...ех”.
Полум'я боляче лизнули тіло. Язик, затиснутий у спеціальних тисках, натянувся, завібрував, видаючи мукання. Сотні пар очей з жадібністю дивилися на чорну фігурку людини, прив'язану к стовпу, поки полум'я і дим не сховали її. Над площею Квітів у Римі висів хмурий світанок...
«Треба виручати кредіт”, – радіолуч миттєво розсік місто на дві половинки:
– Света, я купив презервативи. З вусиками!
