Початок на сторінці: http://www.gak.com.ua/creatives/1/12335
Повернувшись до санаторію далеко за північ, втомлені друзі розійшлися по своїх кімнатах. Яна відразу заснула, заблукавши в своїх снах, як у безкрайніх степах спаленого Паладо Причорномор’я. Спали Ростик і Руслан, який вдосталь набігався берегом в лагідному світлі місяця. Спала в кімнаті для відвідувачів його сестра-близнючка Руся. Лише Магдалена, так і залишившись на візку, сиділа біля відчиненого вікна в очікуванні народження зірки Амео, невидимої зірки, поява якої означала благословення для незрячої дівчинки та порятунок для всіх.
Аліна довго крутилася в ліжку не в змозі заснути після почутого і побаченого. Раптом в якомусь дивному пориві, вона піднялася і, як справжній лунатик, рушила до дверей. Вона вирішила піти в кімнату Магди. Надто багато питань в її голові вимагали негайної відповіді.
Щоб потрапити в кімнату Магдалени, яка знаходилася в іншому крилі великого корпусу санаторію, потрібно було минути адміністративні приміщення: приймальню директора, кабінети головного лікаря та Поліни.
Щоправда, вночі порушниця розпорядку не мала чого боятися. Там не було нікого. Та й не могло бути... Почувши голоси, що лунали за дверима кабінету Ігоря Степановича Аліна здивовано зупинилася, прислухаючись.
Це було неймовірно о такій порі, але головний і Поліна про щось голосно сперечалися. Зиркнувши на годинник, Аліна побачила, що ніч добігає кінця. Залишилося менше години до сходу сонця. Що ж забули головний лікар та вихователька на роботі так пізно, чи, точніше, – рано? Застигнувши, як вкопана, Аліна прислухалася до розмови за дверима.
- Ви дивуєте мене, Поліно Георгіївно, - втомлено та якось невдоволено говорив Ігор Степанович.
- Діти часто скаржаться на вас, я й сам неодноразово помічав... От і тепер – з якою метою ви мене викликали сюди серед ночі? Ви ж знаєте, що діти часто проводять вечори на пляжі. Ми закриваємо на це очі. Тільки нагляд за ними потрібний. Невже ви не розумієте, як потрібні цим хворим дітям такі моменти? Сидячи біля багаття, розповідаючи один одному чарівні історії, вони відчувають себе сильними і здоровими. А хіба не заради їхнього здоров’я ми з вами працюємо? Ви ж створили бурю у склянці води...
Ігор Степанович довго говорив. Поліна Георгіївна мовчала. Раптом протяг від відчинених вікон, промайнувши коридором, відчинив, не прикриті як слід, двері кабінету. Побачивши те, що відбувалося там, Аліна скам’яніла від жаху.
Спокійно дивлячись лікарю в очі, Поліна повільно підходила до нього. Ігор Степанович змовк на півслові і сидів нерухомо, під її пронизливим поглядом. В її очах палахкотів вогонь. Справжній вогонь, що ніс в собі давнє прокляття. Вся постать виховательки якось дивно змінилася, та налякана Аліна не бачила нічого, крім потворного кривого шраму на її шиї. Тільки тепер дівчинка зрозуміла, чому Поліна Георгіївна завжди закривала шию хусточками, комірцями, намистом, будь – чим, аби не залишати цю частину тіла відкритою. Шрам! Хто ж залишив цю жахливу мітку на шиї виховательки? Невже зуби Руса?! Неймовірне відкриття налякало Аліну ще більше, якщо таке взагалі було можливо. Ледь жива від страху вона дивилась на Поліну Георгіївну, яка наступала на бідолашного лікаря, що сидів нерухомо, немов заснув.
Врешті решт її руки зімкнулись на шиї Ігоря Степановича. Важко зітхнувши, він впав головою на стіл. Чорна тінь, що з’явилась за його плечима, росла, перетворюючись на старого з рудою бородою, волоссям і навіть очима. Аліна не встигла навіть зойкнути, як рудий дід злився з тілом Ігоря Степановича.
- От ми і зустрілися, красуне! – підвівшись промовив лікар чужим моторошним голосом.
- Рада тебе бачити, старий стерв’ятнику!
- Коли ти називаєш мене так, я ладен вбити тебе! – загарчав він і очі його спалахнули недобрим, сизим полум’ям.
- Взаємно. Та на зізнання в коханні у нас часу немає.
- Чого кликала мене?
- Ти знаєш, що відбудеться завтра опівночі?
- Звичайно. Я вже відчуваю це на своїй шкурі. Давно мої старі кістки так не ламало...
- Так. Дві тисячі років ти мав спокій поряд із своїми смердючими підопічними. Ала за все треба платити...
- Чого ти хочеш?
- Вбий Амео! – страшно скрикнула Поліна.
Відповіддю послужив зловісний сміх, що, бумерангом відбившись від стін кабінету, пекучою стрілою вразив серце Аліни.
- Вбий її! Ти ж знаєш, завтра її вже ніщо не зупинить...
- Не хотів би я псувати стосунки із старим добрим „Рибтрестом”.
- Невже ти не розумієш, тупоголовий?! Вона знищить мене. Зітре з лиця землі. Ала й тобі не жити... Амео не простить тобі того, що ти зробив з Роксом та Язигою...
- Добре, давай, домовимось про оплату, - гаркнув Ігор Степанович, звівшись на ноги.
- Немає часу торгуватись. Обіцяні тобі землі стануть нарешті твоїми.
- Одного разу я вже чув щось подібне.
- Досить, старий дурню! Ця сутичка буде останньою. Вбий Амео! – страшно скрикнула Поліна.
На хвилину Аліні здалося, що вона спалахнула, наче смолоскип...
- Та в тебе жар, красуне! Давно тебе не лихоманило, правда?
- Прошу тебе, вбий Амео, поки вона не набрала сили, - благальним голосом скиглила Поліна, - залишилось півгодини! Півгодини до сходу сонця. Ти знаєш, що відбудеться потім... О, якби я тільки могла... Якби мої сили... та до часу я не можу торкатись її. Це боляче, дуже боляче, розумієш? Клятий Зевс, просто потішається наді мною, створюючи всі ці правила та заборони. Повір. Після смерті Амео, всі інші не становитимуть для нас жодної загрози. Я вже подбала про це. Вбий її, молю тебе, і покінчимо з усім цим.
- Гаразд, де вона?
Ігор Степанович повільно рушив до дверей. Перелякана Аліна кинулася бігти до кімнати Магди. Раптовий напад задухи перехоплював подих, та на рятівний балончик не вистачало часу.
Помітивши втікачку, Поліна кинулася за нею. Здавалося, ось-ось пальці з фіолетовими пазурами схоплять Аліну...
Порятунок прийшов несподівано, у вигляді охоронців, що, піднімаючись сходами, здивовано дивились на розтріпану, перекошену від люті, виховательку.
- Поліно Георгіївно? Ви тут? – здивовано пробурмотів один з них.
- А ми якесь дивне світло в кабінеті головного побачили. Вирішили перевірити...
Переводячи подих, Поліна провела рукою по чолі та враз відсмикнула її – рука раптово спалахнула, перетворившись на факел, і вмить згасла.
- З вами все в порядку? Поліно Георгіївно? – злякано прошепотіли охоронці.
- Та все нормально, придурки! – закричала Поліна, кинувшись навздогін за Аліною, але за дівчинкою вже зачинилися двері Магдиної спальні.
Рука майнула в кишеню за балончиком, та замість інгалятора наткнулась на підвіску. В той же момент двері кімнати відчинились. На порозі стояв Ігор Степанович. Такий, як завжди – спокійний та усміхнений. Ненадовго Аліні здалося, що все почуте в кабінеті було лише нічним кошмаром.
- Чого не спимо, дівчата? – спитав головний.
Голос був зовсім як у Ігоря Степановича і Аліна подумала, що сходить з розуму.
- Ти що тут робиш, Аліно? – з притиском спитав лікар, тамуючи раптовий напад люті.
- Що це у вас, Ігорю Степановичу? – спокійно спитала Магдалена, легко підвівшись з візка.
Аліна зачудовано дивилася на неї, забувши про напад астми, ніби від переляку навіть хвороба залишила її.
- Що? Що ти сказала, Магдалено? – пробурмотів головний.
- Що це у вас на шиї? – зробивши крок йому на зустріч повторила Магда.
Ігор Степанович невільно торкнувся рукою шиї... Аліна побачила багрові сліди та жахливі подряпини, які залишили пальці з гострими загнутими нігтями. Все, щойно побачене дівчинкою, було страшною правдою.
- Магдо, не підходь! Це не лікар, це...
- Аїд, - спокійно промовила Магда, - ми з ним давні і добрі знайомі, правда?
У відповідь пролунав той самий жахливий сміх, який почувся Аліні в кабінеті лікаря. Тіло Ігоря Степановича текло рікою, змінюючи форму, мить – і перед дівчатами стояв рудий від голови до п’ят дід з палаючими сизим вогнем очима. В руці його зблиснув ніж із людським черепом, вигравіруваним на бронзовій рукоятці.
- Обережно! – з жахом скрикнула Аліна.
- Так, це ти, старий Стерв’ятнику, - без тіні страху промовила Магда.
- Ніколи не називай мене так, маленька гадино!
- Я бачу, ти повернув собі Кинджал Небуття?
- Так. І ти маєш нагоду відчути на собі його руйнівний смак!
- Алано, швидше, надінь підвіску! – скрикнула Магдалена, вхопивши Аліну за руку.
- Ти все бачиш, Магдалено? – зачаровано прошепотіла вона, рвучким рухом начепивши підвіску на чоло.
Раптом перед очима застрибали жовті іскри, закрутилася голова, надзвичайно легким і слухняним стало тіло, а між дівчатами та Аїдом виросла непробивна прозора стіна. Крізь неї вони дивилися на незграбні спроби повелителя мертвих пробити чарівну броню, створену підвіскою. Тим часом, на порозі кімнати з’явилася розтріпана та засапана Поліна. Задихаючись від люті, вона намагалась сказати щось Аїду, та раптом змовкла, зметнувшись під стелю вогняним стовпом.
Все, що відбувалось потім: вереск протипожежної сигналізації, крики і метушню людей, які втікали від вогню, мигалки пожежних машин дівчата бачили зі спини величезного орла, що влетівши в вікно, підхопив обох на свої сильні крила.
Кілька разів змахнувши ними, чудовий птах опинився на березі моря. Знизившись, він опустив Аліну та Магду на пісок і швидко зник.
- Нарешті ви тут! – почувся голос Яни.
- Яно? Ростик? Як ви сюди потрапили? – зраділа Аліна, побачивши друзів, що уникли страшної небезпеки.
- На спині сірого вовка, - усміхнулася Руся. Через декілька хвилин із-за старих сосен з’явився Руслан. Він стурбовано вдивлявся в бік санаторію, звідки насувалося на пляж палаюче лихо.
- Що будемо робити? – з тривогою в голосі промовив він.
- Що ж? Доведеться вам побувати у мене вдома, - стенула плечима Магдалена, на своїх твердих струнких та засмаглих ногах увійшовши по коліна в смарагдову воду, що переливалася різними відтінками в промінні ранішнього сонця.
Вона дивовижно змінилася, з тендітної гілочки перетворившись на впевнену та здорову красуню.
Щось шепочучи самими губами, вона підіймала догори праву руку, а в метрах десяти від її ніг ріс водяний вир, загрожуючи поглинути все, що опиниться надто близько до нього. Вода кипіла, вона здіймалася догори величезним стовпом і разом з цим вогненний стовп зі сходу з шаленою швидкістю наближався до стривожених друзів.
А вода насувалася. Вона наблизилась майже впритул до Магди.
- Ну, давайте, швидше, чого чекаєте? – махнула вона рукою.
- Ти впевнена? – ледве ворушачи ватяним язиком прошепотіла Аліна.
- Та що з тобою, Алано? – нахмурила брови Магда, - ти хіба не бачиш, що там – смерть! – вона вказала рукою в бік берега.
- Вперед! – скрикнув Руслан, і, підхопивши Яну, що невпевнено стояла на хворих ногах, кинувся у водяний вир. За ним, відчайдушно скрикнувши, відправились і Руся з Ростиком.
- Ну, давай, Алано! – крикнула Магда, і Аліна, заплющивши очі, кинулася в воду, яка закрутила їх в своїх сильних прохолодних обіймах.
Мить – і пустим пляжем пронісся смертоносний вогненний смерч, перетворивши на палаючі факели вікові сосни обабіч дороги.
