Владислав Івченко, ІВЧЕНКО ОБ'ЄДНУЄ УКРАЇНУ. Харків: Едена, 2008. - 463 с.
Я знав, що буду писати цей відгук на книжечку «Івченко об’єднує Україну», ледь вона потрапила мені до рук. По-перше, оповідання цього автора, щоправда під псевдонімом Владюша Бар-Кончалаба, я вже читав в Інтернеті і вони мені іноді подобалися. По-друге, я декілька раз чув Владюшу наживо на усіляких збіговиськах літераторів у Києві та Львові, і завжди це було настільки потужно, що випадкові перехожі забували, куди саме вони щойно бігли, зупинялися, зачудовано слухали його вірші у стилі «пафосного еротизму» й скажено аплодували, нахабно відштовхуючи від сцени законних клакерів з друзів-літераторів, які аплодують авторові з розрахунку на взаємність. Ти мені поаплодуєш, я – тобі. Але Владюша послуг таких клакерів, схоже, не потребує.
«Пафосний еротизм» він вигадав навмисне для таких виступів, бо прозаїк, який щось белькоче з папірця посеред виступів справжніх заклиначів слова-поетів виглядає принаймні недолугим невдахою, а Владюша – саме прозаїк. Але не невдаха - це вже точно не про нього. Людина такої ядерної енергетики лузером бути просто не може за визначенням.
Ось і до його наміру опублікувати збірку оповідань самотужки я теж відносився скептично, на власному досвіді пізнавши всі вади самвидаву, головною з яких була якість поліграфії таких книжок і велика кількість технічних накладок, про які самвидавчий автор на початку цього нелегкого шляху книжки в люди просто не здогадується. Як не крути, а у видавництвах працюють професіонали. А професіонал - це той, хто не дозволяє собі опускатися нижче певного рівня. Наприклад – плінтусу.
Але варто мені було взяти до рук грубий том щойно надрукованого в Харкові Івченка, як я вже знав, що писатиму цей відгук. З першого доторку. Хоча б тому, що той грубий том на півтисячі сторінок був невагомим, як гамериканський астронавт на Місяці, і я не розрахував свої сили й ледь не ляснув себе Владюшиною книжечкою по носі. Все просто - Владюша власноруч обирав для неї папір, обрав саме той, якого не виявилося в Україні взагалі, терпляче чекав на його розмитнення, ледь не сам носив хабарі митникам, і навіть пролетів через це повз Львівський книжковий форум, до якого планувалося видати книжечку. І все лише заради оцього мого здивування від першого доторку до книжки. Я таку принциповість у людях ціную.
Отож – про рівень плінтуса, тобто поліграфії . Ті, кому Владюшина книжка вже потрапила до рук, вже охрестили її «королевою самвидаву». Чи багато ви знаєте самвидавчих книг, для яких спеціально розроблявся б новий штрифт? (Шрифт «Єднання» розробив для цієї книги Дмитро Растворцев). Я, чесно кажучи, і «регулярних» книг таких давно вже не пригадую. А чи багато потрапляло вам до рук «регулярних», а не «партизанських» книжок, в яких… Але не буду псувати ймовірному читачеві кайфу відкриття усіх поліграфічно-оздоблювальних перлів цієї книжки. Просто порівняю її за цим параметром з альбомом Бітлз «Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера». Хто бачив цей конверт і слухав цю платівку на вінілі, той знає, про що я. Коли творчість з митця(ів) фонтанує під тиском у вісім атмосфер, як з пожежного гідранта, а не капає по краплі на добу, йому стає тісно в межах звукової доріжки, і навіть паузи між композиціями він (вони) заповнює життєстверджувальними хі-хі-хі, ги-ги-ги, га-га-га, обладі-бла-да. І навіть коли ваше вухо нічого не чує – все одно лунає собачий свист, і ваш барбос на те реагує бадьорим гавканням. Тож не псуватиму кайфу читачеві від цих мікровідкриттів на рівні оздоблення, було б що оздоблювати. Ні, все ж таки не втримаюсь. Після прізвищ трьох редакторів (хто має звичку читати вихідні дані, мабуть, в курсі, що більшість сучасних українських видавництв вимушені обходитися одним з причин економії) зазначено таке:
«Усі помилки залишені через їх непересічну художню вартість». Інше знаходьте і смійтесь самотужки. Досить про пляшку, час вже писати про її вміст, вино чи оцет – дарма.
Отож про вміст. Тут одразу доводиться про те, що зазвичай аналізується десь наприкінці рецензії. Про мову. Бо книжка, на жах пуристів з обидвох мовних таборів, - двомовна. UKR/RUS. Структура збірки неначе відтворює районну багатотиражку з рубриками «Події», «Політика», «Кримінал» тощо. І кожна рубрика складається з двох оповідань – українського та російського.
Я завжди з великою пересторогою ставлюся до двомовних експериментів, хоча і усвідомлюю, що ми живемо в країні білінгвів, і навіть ті з нас, хто обурюється українським дубляжем в кіно, насправді не знають і не відчувають російської мови, використовують у мовленні спрощені до рівня «Владимирського централу» синтаксичні конструкції й ерзац-лексику, самі того не помічаючи. І усі ілюзії щодо «російськості» цієї примітивної й спрощеної мови тануть, варто їх носієві опинитися на заробітках в Московському університеті, чи, неймовірно, але чому б і ні, - перечитати «Пушкінський дім» Андрія Бітова. Носієві «української російської» ні за що не побудувати такого речення на половину сторінки, якщо його звуть не Микола Гоголь і він не мешкає постійно в Санкт-Петербурзі. Деякі російські оповідання збірки Владюші написані наче для ілюстрації цієї моєї тези. Непомічені самим автором українізми, засилля непоширених речень, начебто з підручника англійської для учнів шостих класів. London is a capital of Great Britain. Начебто все правильно, але де тут література? Сама граматика.
Ну не вживають росіяни слово «проторить» в значенні нашого «запроторити», героя ж оповідання «Жучище» саме запроторили до Чорнобиля. Вони здебільшого якісь там шляхи торують цим словом. Ну не «ловят гав» вони. Або гавкають, або «щёлкают» ще чимось там.
Але варто зануритися в українську «пару» до оповідання, як надлишковий мовний пуризм остаточно здає свої позиції. Русизмів в українській мові автора не менше, ніж українізмів в російській. Повний паритет. Не хочеш, не їж. Але водночас розумієш, що мова в нього – жива, і саме так розмовляють в Сумах, коли думають, що говорять російською/українською. А оскільки майже усі оповідання збірки написано від першої особи, то претензії ці вже й, начебто, не до автора, а до його персонажів – прокурорів, журналістів, сільських комівояжерів, ментів, вчительок біології, місцевих бандитів, бізнесменів, міських архітекторів, ресторанних співаків, продавців цілодобових кіосків тощо - і українських мовних реалій.
Ось що пише автор в одному з двох автоінтерв’ю (для поціновувачів цього поширеного газетного жанру вигаданих бесід зі знаменитостями – Владюша Бар-Кончалаба задає питання Владиславу Івченку. Інтерв’ю, до речі теж два, українською та російською, і вони різні, бо кожна мова інакше спрямовує думки автора):
« - Вот ты начал писать в 1998 году, писал много лет по-русски, а потом вдруг, аж в 2004 году, стал писать по-украински. Прогиб под ситуацию?
- Я был вынужден.
- Кем?
- Тенями предков, землёй, даже не знаю, как это объяснить. Я вдруг почувствовал, что если не буду писать по-украински, то умру… Я купил словари, купил украинские книги, стал учить язык, я очень хотел спастись. А когда я начал писать по-украински, то вдруг почувствовал, что это мой язык. Мой родной язык… Язык ведь вкладывается в голову человека еще до рождения. Я счастливый человек, похоже, в меня вложили два языка…»
Після таких заяв автора, який однаково не боїться ні цинізму, ні пафосу, ні дідька лисого, вже якось незручно вказувати йому на те, що слово «засипати» українською мовою значить зовсім не те, що «засинати».
Але оце протиставлення згодованого нам політтехнологами «або-або» вистражданому особисто «і-й» щодо мов - для Владюші принципове. В нього мови зійшлися не навкулачки на ринзі, а на корті чи на біговій доріжці. Вони не антагоністи, а протагоністи. Змагаються, а не нищать одне одного. Отож, ледь я вирішив, що писатиму цю рецензію, я вже знав, що вестиму рахунок по партіях. Чи сетах. Нехай це вже буде теніс, бо там нічиїх не буває. Івченко подає, Ивченко відбиває, і хтось з них на кожній подачі заробляє очко.
Отож в мене вийшло 10 подач і несподіваний для такої системи оцінювання рахунок 7:5 на користь української. У двох випадках я так і не зміг встановити переможця, чи то м’ячик в повітрі завис, чи то хабарі судді обидві сторони запропонували однакові. Таки складно обирати між романтичним «укрстерном» «Дика Ганна» з часів Громадянської війни і безілюзорним реалізмом «Не люблю предателей» з життя сучасного працівника прокуратури.
Отож про героїв Владюшиних оповідань. Це справді бунт провінції проти зарозумілого в своїй гламурності мегаполіса, бунт районної багатотиражки проти глянцевого журналу зі співочими трусами, бунт забігайлівки обабіч траси проти кнайпи «Купідон» на Пушкінській і містечкового кіоску з жовтою пресою проти книгарні «Смолоскип». Більшість його героїв навіть не мешканці обласних Сум, а жителі районних центрів та спустілих сіл, в яких віднаходяться чудовиська з міфічної цитованої книжки «Сто чудовиськ України».
Як ось герой чорно-гуморески «Рука з борщу» - журналіст відділу кримінальної хроніки районної газети, що дозволяє йому дивитися на життя з професійним цинізмом медика чи міліціонера. Цей цинічний професійний погляд журналіста взагалі притаманний і деяким іншим оповідкам. І часом вигадані чудовиська, які населяють Україну, настільки програють побутовим жахам, на які люди в селах та містечках вже просто не звертають уваги, що плеканий деякими вітчизняними авторами хорор перестає існувати як жанр. Ну хіба може налякати мешканця містечка, в якому остання карета швидкої допомоги зламалася десять років тому і лікарі їздять на виклик на велосипедах по багну, якась там вигадана Владюшею кукурудзяна людина? Чи зрівняються побутові реалії подружнього життя всіма забутого чорнобильського імпотента, з якимось вигаданим «Жучищем»? Чи майже хроніка «виборів» у провінції з …підставте назву будь-якої відомої Вам книги жахів укрсучписа.
Не буду навіть натякати на зміст інших оповідань, щоб не нав’язувати ймовірним читачам своєї думки. Зауважу тільки, що вистачає там і ненормативної лексики, і навіть, НМД, несмаку (таки спілкування з літредакторами не завадило б), але і реготу, й суму та смутку, й обурення зажерливими хазяями життя, й вершин трагізму й пафосу, вартих сучасного прочитання «Собору Паризької богоматері» Віктора Гюго. Бо я вже писав, що пафосу Івченко теж не боїться, як більшість іронічних його колег-літераторів.
Я, наприклад, досі не можу оговтатись від «Співочого Василька» - історії підібраного в Голодомор хлопця, який втратив людську мову й може лише мугикати, але, при цьому, чудово співає зі сцени українських народних пісень. Чи це не про нас з вами, шановний читачу, дарма, столичний Ви житель, чи принциповий мешканець провінції, як ось Владислав Івченко?
Схоже, вміст цієї пляшечки таки вино, а не оцет. Можливо – молоде, можливо – йому б ще вигратися якийсь час. Але це вже на любителя. Мені особисто завжди подобалося свято молодого вина, коли кожен має змогу скуштувати й розпробувати сам, не довіряючи жодним чужим відгукам.
