05.04.
Прокинувся від холодного ранку. Боча стояв на колінах і щось бурмотів собі під ніс.
Та мені було не до нього. Я чомусь згадав фото свого дитинства, коли я відпочивав у селі. Мати сиділа на лавці у подвір’ї і щось в’язала шпицями, моя бабця, сидячи поруч, читала листа від якогось родича, а я грався м’ячем. На жаль, чорно-білий знімок не може передати душевної теплоти, любові та дитячої радості. Так, як це було давно. Яким малим я тоді був, зовсім малим...
Боча підбіг до мене з шаленими очима. Він весь трусився і згадував Бога. Ніколи не подумав би, що одне лише перебування поряд з церквою так зносить дах у людей.
Боча хапанув мене за руку і потягнув до святого місця. Церква була відчинена. Мабуть так потрібно, не знаю. Всередині було пусто, тобто жодної живої душі. Я подумав, що краще б Боча потяг мене до МакДональдсу - там принаймні клоуни є. Хоча ні - клоунів не треба, я їх боюсь. Не знаю чому, мабуть причина у їхніх розмальованих мордах.
Боча мене дивує з кожною хвилиною. Тільки ми зайшли всередину храму, як мій дружбан став навколішки та почав битись головою у підлогу, голосити про пробачення.
На голос Бочі відгукнувся священник, що спустився до нас з другого поверху. Він був у чорній рясі, з хрестом на пузі та з невеличкою борідкою на масній свинячій пиці. Він відрекомендувався: «Отець Петро! За чим прийшли до храму Божого?»
Я думав Боча скаже: «За твоїм золотим хрестом та коштовними іконами», а дурень сказав: «За прощенням».
Батюшка вмить забрав від мене Бочу та повів вглиб залу до дверей, у якусь кімнату.
Я тоді подумав, що це сповідальня. Поки Боча замолював свої грішки, я роздивлявся що б його можна було позичити у служителів культу. І хочу сказати, що крім старої дере’яної ікони та двох свічників нема чого було брати.
Я присів на підлогу та запалив сигарету. Правду співав колись Віктор Цой: «Допоки є в кишені пачка цигарок, значить все не так погано на сьогоднішній день». Як у воду дивився, вузькоокий придурок.
Я люблю пускати кільця з диму. Мене колись цьому навчив один лягавий. Молодий пацан ще, не пам’ятаю скільки йому років було, але молодий. Добрий був: цигарки давав, відпускав без проблем, інколи мілкі гроші давав, постійно питав як у нас покидьків справи. Так... здох він теж молодим: знайшли мертвим у калюжі – десять ножових поранень. Хотів би з ним зустрітись ще раз. Дати йому цигарку, спитати як справи, подякувати, просто подякувати за все...
Бісові думки в мене з ранку були. Бісова церква впливає на ще не зміцнену, молоду свідомість.
- Де ж там, Боча? – запитав я вголос. Вже минуло більше десяти хвилин, а його ще досі немає. Невже так багато накоїв мій дружбан?! Я вирішив підти глянути. Підійшов ближче до сповідальні і заглянув у маленьку дірочку між дверима та одвірком.
Перше про що я тоді подумав: де дістати щось важке та гостре, або – чого в мене немає пістолета?!
Боча був прив’язаний мотузкою за руки до якогось гаку , його рот затикала ганчірка, а його ноги тримав худий ченець, чи як їх там називають?! Отець Петро стояв позаду і мовчазно бив себе чимось незрозумілим по спині.
Я вибіг з церкви та почав панічно шукати хоча б щось, щоб зупинити виродків. Не знаю кому дякувати, але біля прибудови де ми з Бочею спали ціеї ночі, я знайшов сокіру.
Тепер Бочина жопа підарам не дістанеться. Я зайшов всередину церкви, пройшов до сповідальні, тихенько відчинив двері...
Першим здох отець Петро, який здивувся не менше мене, коли його голова розкололась навпіл. Другого я вдарив по руці – залишив на десерт Бочі, якому вже не терпілось скуштувати свіжини. Мабуть хлопчину будуть ховати у закритій труні, якщо звичайно буде, що ховати. Хе!!!
