...Ночами я бачу їхні сни.
Зв’язок між нами настільки тісний і сильний, що іноді мені коштує значних зусиль залишатися собою. Важко не розчиниися в комусь - вони ж для мене, мов моря. Захопився, заплив задалеко - і щез...
...Я живу їхніми снами...
...На світанку - особливо...
...Сергійку сниться велика зубата лисиця. Це враження від тієї рудої, що цілий місяць крала у нас курей. Потім Михайло таки зловив її, загнав у кут в курнику і прибив, після чого страшив малого мертвою вишкіреною головою. От хлопчика й трусить... Тренована уява миттю малює річку - блискучу золоту стрічку, радісні бризки, тепло м’якенького пісочку... Сергійко засинає міцніше, заколисаний сяючим видивом...
...Михайло мучиться спогадами. Вони невидимі, розмиті й сірі, раз у раз темні тіні спливають на поверхню, віючи могильним холодом. Михайло скрегоче зубами, здригається - його я просто топлю в оксамитовій чорноті, надто вже послужливо його підсвідомість генерує страхи.
...Сни Янки та Ладика обминаю поспіхом, червоніючи. У них одне на умі.
...Марина стогне, складаючи сіно. Сон довгий, тяжкий, либонь, якщо не припинити, завтра знову скрипітиме стара карга, знову прогавить кашу, і доведеться снідати горілою пшонянкою. Спи, жінко, без снів, завтра роботи буде вдосталь...
...Марічка марить літом - барвисті метелики, кульбаби на цілу долоню, потім раптом все заступає велика солодка груша, навіть у мене слина тече... Дитина - потенційний Пастир. Моя надія й улюблениця...
...Степан уві сні ловить рибу. Це до багатства, якщо вірити тій же бабі Марині. Хай собі...
...Аничці снюсь я. Мені вкрай незручно. Сон в подробицях, недвозначний, та я тікаю... Я ще не визначився, як до неї ставитись.
...Бо я - Пастир, а вони - моя паства. Моя влада над ними безмежна, та це не значить, що я можу дозволити собі все...
* * *
...Ранок починається з турбот. З найголовніших - вода. Треба мати постійний запас свіжої води. Усі дорослі вирушають до джерела, зі мною лишаються тільки діти й Марина. Я займаюсь худобою, дітлахи годують курей. Нарешті сніданок готовий. Марина мовчить (і це бадьорить решту), потім беремося до праці.
Та у мене є ще одна справа.
На краю поля стоїть продірявлена кулями п’ятиповерхівка. За нею - руїни міста. Вибухова хвиля перетворила стотисячний населений пункт в непролазні бетонні бескиди, зарослі кривими соснами та глодом. Лише далеко внизу, в долині, темніє й досі Чорне Коло - епіцентр.
На п’ятому поверсі гуляє вітер. Сідаю на скошену плиту й заплющую очі.
"Брате Дмитре!"
"Привіт, Малий!"
Я чую лише шепіт, в ньому немає інтонацій, він безбарвний, та я розрізню шепіт Дмитра з-поміж тисячі інших. Крізь нього відчувається вдача - іронічна, жартівлива, та завжди добра й поблажлива.
"У мене все гаразд. Полемо кукурудзу, сапаємо буряки. Худоба здорова, з паствою все гаразд. У мене теж усе відмінно."
"Молодець! У нас свято - Ліна народила хлопчика. Такий лобуряка, скажу тобі..."
"Вітаю! Як там ваш радикуліт?"
"Та, дякувати Богу, потепліло, то й не ціпить, як взимку. Влітку намагатимусь берегтись ті вигріватися."
"Бережіться!"
"Старатимусь! Дякую, Малий!"
Розплющую очі, в голові паморочиться. До табору Пастира Дмитра п’ятнадцять кілометрів, доводиться напружуватись. Це найближче до нас поселення людей...
* * *
...Ми знаходимо дикунку. Вона спершу не дається, кусається і верещить, та паляниці з грубого борошна, смажені на ріпаковій олії, приборкають будь-кого, якщо шлунок присох до хребта. Це подія - їх тепер мало залишилось. Відколи Пастирі взяли під нагляд цей район (а бомбили його нещадно), дикуни інстинктивно стали приєднуватись до нас. Адже, там де Пастир - там спокій і мир, вдосталь їжі та води, ніхто нікого не займає і всі задоволені.
Я сповістив брата Дмитра, він обіцяв передати Капітулові, щоб направили в округ експедицію, адже дикунці було на вигляд років вісімнадцять, отже десь могли мешкати її родичі...
...У новенької в голові каша. Дивиться зачудовано, усе розглядає по-дитячому, ніби вперше бачить. Спершу порізалась ножем, потім стала пити сирі яйця, мов дика кішка. Діти реготали, та вона не зважала - і собі захлиналася дурнуватим сміхом. Либонь, експедиція не дасть нічого - дикунка явно дуже давно живе сама.
Однак, не проходить і дня, як вона починає розмовляти.
Розмовляти!
Огризається до Марини, хихоче над чимось разом з Аничкою, щебече до Марічки... Оце так! Згадала мову, отже не зовсім ще пропаща!
- Я залишусь з вами, можна?
У неї зелені очі, обвітрене широке лице, порепані від морозу губи. Я вагаюсь - зазирнути в неї зараз, чи дочекатися ранку?
- Звісно, залишайся! Нас так мало зосталось! Треба триматися купи, допомагати один одному...
Вона усміхається, пострілює очима.
Здається, я закохався...
* * *
...Уночі я насторожі . Нова людина в общині - це завжди поштовх до різних емоцій. Марина знову неспокійна, кипуча вдача знаходить вихід у якійсь незрозумілій біганині, вона кричить уві сні, лається, їй болить, відчувається збентеження та острах. Знову відбираю у неї сон. Якщо цього не зробити, він проросте, мов бур’ян, почне глушити те добре, що ще залишилося в її душі...
Михайлові, як це не дивно, поява ще одної людини зменшила почуття провини...
Сергійко далі боїться мертвої лисячої голови - хай краще потанцює...
Марічка знову бачить літо. Моя розумниця...
У Янки та Ладика теж усе по-старому...
Степанові сниться... дикунка! На диво цнотливий сон, тож я його не займаю, хоч і відчуваю укол ревнощів...
А от з Аничкою відбувається щось недобре - сон повний страхів, вона блукає між руїнами міста, шукаючи когось, тож я поспішаю швидше вивеси її до табору. Вона ревнує, відчуває суперництво, до всього, мабуть, я погано вмію приховувати емоції, вона прочитала все на моєму обличчі...
Ох, і тяжко...
Одна дикунка спить без сновидінь, я відчуваю тільки теплу присутність та спокій.
Що ж, на сьогодні вистачить. Хай відпочивають...
* * *
"Малий, як там новенька?"
"Дикунка? Мову навіть забула, та потроху відходить..."
"Звідки вона? Може, є ще хтось, крім неї?"
"Не знаю... Вона нічого не пам’ятає..."
"Так не буває, ти ж знаєш. Зорові образи мусять лишитися. Проскануй її."
"Гаразд..."
* * *
Ранок, як завжди, сповнений турбот.
Розподіляючи обов’язки, я до обіду не мав ані хвилини вільного часу.
Врешті, коли всі зійшлися на обід, раптово налетіла хмара, і ми вирішили подрімати трохи, поки мине дощ.
Тоді я й вирішив просканувати її.
- Як тебе звати?
Головне запитання. Ім’я грає велику роль, воно будить довготривалу пам’ять, за цим словом прокидаються давно забуті спогади, відчиняються, здавалося б, найприхованіші закутки підсвідомості. Щоправда, буває, що дикуни, змінюючи зграї, змінюють також імена. Тоді Пастир змушений ловити в мішанині спогадів конкретне слово, щоб добутись до потрібного відрізку пам’яті...
Дівчина знизує плечима. Намагаюсь залишатись незворушним, надто кокетливо вона це робить. Ох, невже прийшла й моя пора?
Пастирі так рідко знаходять пару... Звісно, ми ж не клюємо лише на зовнішність. Так важко закохатись, коли бачиш людину наскрізь, до самого дна... Так мало в людях щирості й добра, так глибоко вони заховані... Щоразу, входячи в чужий розум, доводиться тримати перед собою щит незворушності, бо зло б’є одразу, без попередження, мов гадюка, що причаїлася в густій траві...
- Я не пам’ятаю... Аничка кличе мене Ніною...
Ніна...
Зелені мигдалевидні очі, гнучкий стан, плавна округлість стегон та грудей... Золотиста засмага навіює солодкі світлі мрії, жилка з правого боку шиї так швидко пульсує... Я чую жагучий подих, як вона гаряче дихає мені у вухо...
Спокйно, Пастире! Спокійно... Маритимеш потім, коли зазирнеш у зелений вир її очей, і не знайдеш згорнутої в тугу пружину змії прихованої агресії... Від цієї думки мене вкоре обкидає холодним потом... Ні, не вірю, знову там, у глибині, чекатиме страх, біль та лють на весь білий світ, образа на людей, на саму себе...
- Що ти пам’ятаєш про своє попереднє життя? Ти жила з кимось, чи сама? Знаєш, рідко хто виживає один...
Вона напружує пам’ять. Я входжу в резонанс. Виживання. Вона їла щось, дику картоплю, пшеницю, цибулю, ще від колишніх садів залишились здичавілі дерева та кущі. Я проганяю перед очима ряд плодів та злаків, їхній смак по черзі виникає у мене в роті, коло повторюється, та відлуння я не відчуваю... Дикунка, судячи з усього, зовсім по-іншому сприймає смак їжі.
Так теж буває. Усі відчуття залежать від картини в нейронній структурі мозку, а оскільки люди не виготовляються за єдиним кресленням, неможливо однозначно прочитати їхні думки.
Гаразд. Але є відчуття, що передаються найкоротшим шляхом, формула їхня проста й невибаглива за змістом. Біль, наприклад.
Я резоную з її вегетативною системою і створюю фантом болю, ніби хтось вперіщив мені по руках хворостиною.
Під час навчання нас били по долонях до тих пір, поки ми не запам’ятовували кожен нюанс і відтінок болю. Я можу відтворити його подумки хоч серед ночі, іноді здається, що наді мною стоїть хтось із учителів з палицею напоготові. Ледь ворухнеться спогад - і я фізично відчуваю удар, навіть руки червоніють...
Вона не реагує!
Я посилюю навіювання, нарешті сам ледь не кричу, тильні сторони долонь вкриваються червоними смугами, та вона дивиться на мене зацікавлено-грайливо, вочевидь не розуміючи і не сприймаючи моїх намагань!
Вона мене не відчуває!
Я б’юся в глуху стіну, мов божевільний, та від того лише одному мені пекельно-боляче.
Вона мене екранує!
Та ні, вона не реагує на мене! Зовсім! Вона інертна!
- Що з тобою? - вона лякається, відсахується.
Мені коштує величезних зусиль опанувати себе.
- Мені погано. Мабуть, щось не те з’їв...
- То ходімо, приляжеш!
Вона підхоплює мене, та дотики її схожі на обійми змії. Що робити? Як мені повестися? Якщо є ще інші, такі, як вона, то що ми, Пастирі, можемо вдіяти проти них?
- Веди мене он туди. - я вказав на скособочену панельну п’ятиповерхівку. - Там у мене є ліки...
- Там? - недовірливо питає вона.
- Там. У мене така хвороба. Час від часу прихоплює. Ліки я тримаю там, не хочу, щоб у когось виникали зайві питання...
Вона не вірить. Звісно, поганенький з мене актор. Та все-таки, вона веде мене до руїни.
Нагорі вітряно, як завжди.
"Дмитре! Дмитре!"
Небо порожнє, холодна синь раптом втрачає глибину, і я майже фізично відчуваю чорний вакуум за її межами.
"Дмитре! Дмитре! Де ви!"
"Що, Малий? Що сталось?!"
"У мене інертна! Чуєте? Вона інертна! Я не можу чути її!"
"Ти впевнений?"
"Я все спробував! Що мені робити?"
"Для початку заспокойся. Де ти зараз?"
"Нагорі, там, звідки завжди..."
"Добре. Вона?"
"Поруч."
"Ніж при тобі?"
Ковтаючи слину, намацую на поясі великий ритуальний ніж, один із символів Пастиря. Перший - посох. Він підтримує в дорозі. Другий - ... Як же це... Що ж це...
"Ніж при тобі?" - в ефірному голосі Дмитра проступає метал.
"Малий, ти розумієш, хто вона така? Ти розумієш? Ти пам’ятаєш Писання?"
Розплющивши очі, я дивлюсь на неї. Вона тривожиться. Вона дивиться мені у вічі, і в зелених вирах її очей я бачу себе. Таким, яким є - цибатим незграбним хлопцем з нерівними пасмами жорсткого темного волосся. Добрий Пастир, що веде і оберігає. Добрий Пастир, що не допустить більше зла, захистить і збереже... Добрий Пастир, який, крім того, що мусить дбати про свою паству, мусить також позбавлятись від паршивих овець.
Тих, що не "чують". Тих, що не піддаються виправленню і контролю.
Ось для чого дають після навчання ритуальний ніж.
Я дивлюсь на неї. Почуття, що народжується, не приходило з тих пір, як учитель вперше привів мене до пастви і віддав їх мені в руки.
Почуття страху.
Я так давно не боявся людей, що цей первісний страх застав мене зненацька.
Я дивився на неї, і бачив своє відображення в її зелених очах.
Вона раптом наблизилась і торкнулась устами моїх уст.
Небо насунулось низько-низько, аж сиві хмари стали чіплятись покришених верхівок панелей.
Загибель, сама смерть дарувала мені свій цілунок.
Ніж гостро вп’явся раптом в ребра холодним руків’ям, та руки не слухались. Смерть цілувала мене, та я не мав сил пручатись чи тікати.
Он, яка ти...
"І побачив я річ, гіршу смерті. То - жінка! Серце її - тенета, руки її - кайдани!"
* * *
Я не бачив її, не чув... Я вірив.
Я дивився їй в очі. Очі, які не могли обманювати. Очі, які ховали в своїх глибинах життя і смерть. Я не міг її прочитати, не міг її осягнути. Вона стала для мене богом, якого я боявся і любив водночас.
Нарешті я знайшов того, в кому не бачив мороку та отрути!
Вони були сховані там, у вирах зелених очей.
Як це важко! Як важко нести ваші гріхи і невір’я, ваші страхи і сум’яття, ваш всеспалюючий вогонь заздрості та ненависті! Як тяжко, як невимовно тяжко бачити всередині вас, таких прекрасних і добрих, це чорне сім’я смерті й руйнування!
Як важко боротись з ними, як важко тримати їх у покорі, щоб вони, прорісши, не закінчили вже почате, не перетворили землю в пустелю смерті!
Але як же хочеться вірити і у ваше добро! Вірити, гублячись в сумнівах, йти по краю, каратися холодом сумнівів, та всеодно вірити!
"Малий, ти мене чуєш? Тримай її, скільки зможеш, ми вже йдемо. Всього кілька годин. Тримайся..."
* * *
- Я люблю тебе...
Небо розверзлося, злива знову затулила нас від світу. Вона пригорнулась до мене, шукаючи тепла і захисту.
...Немов ягня до пастиря...
- Я люблю тебе! Чуєш?...
Я не знаю, хто сказав це. Я оглух і осліп. Нереальність сірою стіною дощу підступила до нас.
Я - Пастир. Я - щит і опора, добро і меч. Я служу своїй пастві, я пильную її душі, я стою на краю сутінок, не пускаючи на волю древню пітьму з їхніх втомлених та зневірених сердець.
Я - добрий Пастир. Я повинен...
Ніж звично холодить побиті долоні.
Я дивлюсь в її очі.
В зелений вир, що затягує туди, на дно, де сидить, згорнувшись, прадавній змій гріха.
Я - добрий Пастир.
Вона усміхається...
* * *
Рух добре вивірений.
Мокро, липко...
Вона сіпається, б’ється в агонії, життя виходить повільно, поштовхами виливаючись з розтятого горла. Ще раз, ще...
Нарешті м’якне, терпне, тягарем лягає на руки і серце...
Дощ періщить, кров тече навколо й звідусіль. Увесь світ в крові...
* * *
- Як ти, Малий?
Дмитро прийшов лише вночі. Разом з Круком, сусіднім Пастирем. Я відкрився їм.
- Ти добре сховав тіло? Не варто, щоб хтось із пастви знайшов її...
- Я вкинув її в старий колектор. Щури потурбуються про решту...
Він лише хитнув головою.
Крук, чорний і бородатий, поклав долоню на плече.
- Ти все добре зробив. Не карайся. Ти не вбивця. Ти - Пастир. Не бог, але й не людина. Пастир.
- Я розумію. Але...
* * *
...Але ночами мені сниться сон.
Хоча часом мені здається, що це зовсім не сон. Сон - це те, у чому я живу. Що мені наснилась та злива, і п’ятиповерхівка, і кров... Що дикунка просто втекла собі, а Пастирів я обдурив так само, як обдурив самого себе.
Але то лише химерні думки...
...А ночами мені сниться сон.
Я виходжу з табору, коли всі вже міцно сплять, і йду до міста, туди, де чорніє бескиддя епіцентру.
Там вона мене чекає.
Зелені очі сяють, мов зорі... Отак банально і чарівно - як зорі. І до ранку я вдивляюсь в те сяйво, не шукаючи в ньому нічого.
Скоро у нас буде маленький. Вона каже, що впорається сама, щоб я не хвилювався. Колись, коли вона жила зі своєю родиною, то допомагала приймати пологи у сестри, тож впорається...
При згадці про сестру знову плаче... Вони повмирали взимку, якась пошесть викосила їх за тиждень. Так вона залишилась сама...
Маленький копається, борсається, хоче на волю. Я не чую його так само, як не чую її. Я не хочу його чути, щоб не бачити у ньому того, чого боюсь...
Часу завжди мало, сни завжди такі короткі, такі солодкі...
Надто солодкі, щоб бути правдою.
Хай собі сняться. Поки вони залишаються снами, вони житимуть.
Я про це подбаю.
