Тато забирав мене з садочка найпізніше - в перезмінку, як на зло, усе починало ламатися, і він зі своїми хлопцями мусив затримуватися, щоб нічна зміна могла дати норму. Мама, наскільки я пам’ятаю, завжди бурчала, та нічого вдіяти не могла. В нічну ремонтники не працювали.
Та я тільки радів з тих запізнень, бо в групі лишалось нас двоє-троє, і весь простір ігрової кімнати був до наших послуг.
Ми вивалювали на підлогу увесь арсенал кубиків-брусочків і починали будувати дзоти.
Ох, ці дзоти! Ми марили війною, коли по телевізору крутили фільми про війну, нас неможливо було відтягти! Гуркотіли танки, ревли в піке літаки, стукотіли кулемети, героїчно били ворога червоноармійці, і ми переносили все це в свої дитячі ігри.
"За родіну!" - кричали ми, скидаючи на ненависні "дзоти" бомби-бочечки зі старого лото, потім з дощечок робили катапульти і обстрілювали укріплення дерев’яними кубиками. Вихователька, вичавлений маленькими варварами лимон, допомагала нянечці прибирати на кухні, тож радості нашій не було меж.
Але скоро приходив тато, і примушував нас прибирати на арені бойових дій.
Так сталось і того разу. Тільки тато поспішав ще більше.
- Олику, вдягайся скоріше!
- Га?
- Не "гакай"! Треба йти додому, мама чекає.
- А чого? - не вгавав я, плутаючись в штанцях.
- Сьогодні старий новий рік.
Таке словосполучення загнало мене в глухий кут. Старий та ще й новий? Як це так?
- Олику, та що ти так довго? Рухайся!
Врешті шалік було туго зав’язано на шиї, і ми вийшли надвір.
Вечір наповнювало жовте світло ртутних ламп. Лапатий сніг роєм білих бджіл ударив просто в очі, так що я ледь не впав з ганочка. З гучним баламканням саночки упали на дорогу, я осідлав їх, і тато хутко повіз мене темними вулицями.
Ми їхали повз стадіон, облаштований під комбінатом, просто за подвійним бетонним муром, всередині якого несли цілодобову варту люті вівчарки. От прийде неділя, і ми з Павліком підемо їх дрочити. Або годувати - але то навряд, мама знає, навіщо я прошу хліб, коли йду надвір. Свариться щоразу, та нас це не спиняє. Найвищий пілотаж - запхати руку в діру в паркані. Тоді ти герой!
Комбінат світився безліччю яскравих вогнів, в променях прожекторів стовпи пари, що здіймалися над обробною фабрикою ("отдєлкою"), робили його схожим на Байконур. Дитяча уява послужливо перетворювала височенні труби котелень в блискучі корпуси ракет, що ось-ось стартують на Марс. Мене вмить охоплювало бентежне збудження, ніби це я хрипким від хвилювання голосом веду зворотній відлік: "дев’ять… вісім… сім…" Нарешті, коли лунає: "Пуск!" - мені здається, що найближча труба здригається, і поволі здіймається вгору…
- Що ви сьогодні в садіку робили? - голос тата вириває мене з країни мрій.
- Віршик вчили.
- Який?
- "Пролетів журавель
Сто морів, сто земель.
Пролетів, проходив,
Крила-ноги натрудив.
Ми спитали журавля:
Де найкраща є земля?
Журавель відповідає:
"Краще рідної немає!"
- Молодець! - хвалить тато.
Ми повертаємо до гуртожитку. Ліворуч в темряві тоне величезний пустир - там знаходиться траса для мотокросу. Минулого року тато затяг мене на змагання, але мені не сподобалось, надто рідко мотоцикли з’являлися в полі зору. А стрибки з трампліна швидко набридли, краще б мультики по телевізору подивитися… Зате літом ми класно ганяли там на великах! Мені якраз купили "зайчика", я вже навчився їздити без бокових коліс. От швидше б літо! Але ні, зимою теж класно - на санках з подвір’я, з вітерцем і з криком!..
Гуртожиток весь світиться, в тісних коридорах висить гидкий цибуляний чад. В "кубрику" сусідські хлопці тягають по горбатому синьо-білому лінолеумі машинки, але тато не пускає.
- Давай повечеряємо, а потім підеш побавишся. Добре?
Ага, потім! Павліка і Сашу заженуть додому, тоді з ким бавитися? Але тато невблаганний, тож я погоджуюсь.
Сердитий у мене тато.
Мама щось готує. Стіл накрито новою клейонкою ("ціратою"), на ньому вже стоїть кутя (оба-на! класно!), квашені огірки, парує бараболя, апетитно жовтіють шматочки смаженого минтаю. Запізніло помічаю, що в кімнаті, як і всюди, теж смердить горіла цибуля, і через хвилину розумію причину - мама мастила пироги з квашеною капустою.
Тато дістає пляшку, відкриває вишневий (мій улюблений!) компот, потім вмикає ялинку, і кімнату наповнюють різнокольорові зайчики.
Ах, ця ялинка! Тато ледве заніс її в кімнату, така вона була велика та пишна. Ми вбирали її цілий день перед моїм днем народження. Як класно, що день народження у мене за день до Нового року! Три дні суцільне свято - 30, 31, 1! Того року приїхали всі родичі з сіл, навіть похмурий і мовчазний дід Дмитро, якого я боюсь ще більше, ніж тата. А скільки було подарунків! Всі казали: кругла дата, а яка ж вона кругла? Цифру "п’ять" ніяк не покотиш, як би не намагався! Хвостик зверху заважатиме!
Вечеря починається. Тато запалює тоненьку свічку, встромлену в склянку з пшеницею, вони з мамою підводяться, тихо моляться, хрестяться. От смішні! Всі ж знають, що ніякого бога нема! То придумали неграмотні й темні люди, які не вірять в комунізм!
- Христос ся рождає! - тихенько промовляє тато.
- Славім його! - усміхаючись відказує мама.
Ми їмо кутю. У-у-у! Класно!
- Тат, а чо’ ми раніше тільки один раз кутю їли?
- Та чого раз? Того року ми в селі були, в баби Тані. Що, забув?
Я силкуюсь згадати, та марно. Воно й не дивно, заснув, мабуть, змучений добиранням до села…
- Підем завтра сіяти?
- Сіяти?
- Так. На старий новий рік хлопці ходять сіяти. Треба сипати зерно і казати: "Сію, сію, посіваю, з Новим роком вас вітаю! Сійся-родися жито-пшениця та всяка пашниця!" А ще можна так: "Не давайте копійки, бо порвуться кишеньки, а давайте паперові, будьте, люди, гонорові!"
- Баламут! - сміється мама…
…Вечеря закінчилась, мама пішла мити посуд. Тато вимкнув світло, нас чарує миготіння гірлянди, блискітки від скляних куль спалахують на стелі, мерехтять далекими зорями… Я вже впевнено повторюю примовляння маленького сіяча, тато хвалить мене. Зненацька хтось стукає у двері. Тато йде відчиняти, я не бачу, хто прийшов - тато розмовляє на порозі.
Гарний у мене татко! Сильний, розумний, а яку мені лопатку для снігу в садочок зробив! Полакував, ще й візерунок на черенку випалив! От!
Тільки випити любить. Мама тоді свариться, плаче, тато нервується, потім звучить це страшне слово: "Розвод." Це коли тато піде і не буде жити з нами.
Я не хочу! Хочу, щоб ми були разом!
Ну, чого вони сваряться? Тато, як п’яний, такий веселий! От на тому тижні ми зайшли в універсам, і він купив мені апельсинового варення. Мама б ніколи такого не купила, сказала б, що дороге, а тато - взяв та й купив! І дитячу залізну дорогу теж він купив! Я ж так люблю поїзди…
Зненацька світло засліпило мене. Тато, якийсь водночас і сердитий, і зляканий, нервово висмикнув з розетки вилку подовжувача, до якого була ввімкнена гірлянда на ялиці. Потім, узявши пляшку, налив у келишок горілки і випив, навіть не скривившись.
Сів, став дивитися на лісову красуню.
- "Виключіть, бо будуть проблеми…" - злий шепіт примусив моє серце тікати в п’яти. - Комуняки…
Я боявся бодай ворухнутися. В такому стані не треба тата дратувати. Проте, через кілька секунд, провівши долонею по обличчю, він глянув на мене уже без злості.
- Лягаєм, Олику, спати. Завтра в садік…
…Нарешті світло згасло. В темряві на ялинкових прикрасах відбивалися вуличні ліхтарі…
