Моя історія мала початок в місті-герої, відомому всім, як Севастополь. Що ж сказати, з кожним могло статися щось подібне, таке неймовірно-фантастично-романтичне. Можливо комусь спаде на думку, що ця історія лише вигадана казка про кохання, незвичайне, а кохання з першого погляду. Скажуть, в молодому віці, чого не буває. Але кохання в будь-якому віці – кохання, чи то в 16, чи то в 42, значення ж ніякого. Ну звичайно ви скажете, що в різному віці кохання абсолютно різне. Так, так я погоджуюсь з вами, але я наголошую на тому, що кохання в будь-якому віці – кохання.
Так ось, горіло літо 93, всі санаторії були забиті туристами, ніде було навіть каменю впасти. Уявіть собі, ти хочеш відпочити, а тут таке. Та давайте не будем забігати на перед.
Дозвольте відрекомендувати вам сім’ю професора медицина, 52 річного Костянтина Давидовича Спадковського. Він на той час був всім відомий спеціаліст і знавець своєї справи, недарма ж професор. Чоловік і насправді був дуже розумний, навіть здавалося, що він знав побільше будь-якої енциклопедії. У нашого професора була дружина Клавдія Петрівна, така собі панянка перед пенсійного віку. Вона без ніякого стиду могла скинути років 10-15, ну не можемо сказати нічого, виглядала Клавдія Петрівна і справді чудово, а секрет був в тому, що жіночка вміла доглянути за собою. Її мало цікав чоловік, діти, господарка. І я скажу вам без фальші і брехні, Клавдія Петрівна була істиною однолюбкою – любила себе єдину.
Як в самій звичайній історії, в Спадковських було двоє дітей старший син Олександр – студент медінституту, відмінник, красень, ну просто молодець. Та проблема була в тому, що хлопець настільки був зайнятим у науці, що на все інше просто не вистачало часу, от так і ходив нежонатий. А ще у них була дочка. Ну що сказати про Аллу, вона була не така, як інші Спадковські, дівчина – тонка, романтична натура, любила природу, весну і терпіти не могла цих, як вона казала задушних курортів і санаторіїв. Алла краще б провела літо на дачі, на природі. Але що ж поробиш в 16 років не тобі вирішувати куди їхати, а куди ні.
Ось вже і видно будинки Сімферополя з поїзда. Хто що робив в купе Спадковських : Костик, так називала Клавдія Петрівна свого чоловіка, допивав свою холодну каву, сама ж Клавдія Петрівна чепурилась перед дзеркалом, Сашко збирав валізу, тому що не встиг, а не встиг, тому що встав пізніше за всіх, і тому все скопом скидав в
торбу. А наша героїня, підтесала олівці, скинула стружку в маленький пакетик з під печива і поклала в сумку, потім сіла і почала робити записи в щоденнику, першого зіпсованого дня на “відпочинку”. Чому зіпсованого? Та тому що, як я вже казала, дівчина терпіти не могла цього всього. Що ж вона писала? “25.06.93. ще нічого не було, а мені вже це все набридло. Ще одне зіпсоване літо, пуста трата дорогоцінного часу. Я б краще, зараз пішла з Ольгою в ліс, чи що?! Ось вже і видно вокзал. Бррр, як я не люблю цього міста, таке пильне, брудне і велике. Що з того, що ми їдемо відпочивати, з одного великого міста в інше. Навіщо!? Не пойму ніяк. Та що будеш робити?! Наказ, є наказ!...”. Як можна зрозуміти з цього відрізка, що дівчина зовсім не рада була цій подорожі.
“Готуємось до виходу, кінцева зупинка” – промовила провідниця і знову закрила двері в купе. З поїзду доносився галас, всі намагалися проштовхатися до виходу, щоб швидше вийти з вагону.
- Давайте швидше. Клавочко! Кидай ти то! – промовив батько і почав проштовхуватися до виходу. – Діти! Підтягуйтесь, підтягуйтесь! Виходимо, це кінцева.
- Іду, іду, - промовила Клавдія Петрівна і додала: - якщо хочеш знати, це була твоя ідея їхати поїздом, я казала, що літаком буде швидше і комфортніше.
- Ой, це вже нюанси.
- Але признайся, що я була права.
- Ти завжди права, - сказав Костик і поцілував дружині руку.
Вони прямували до виходу. По вагоні були чутні зойки, крики, суперечки. Черга дуже повільно просувалась. В вагоні ставало наче в пеклі душно, дихнути не було чим. Бідну Аллу притисли до вікна, так що вона зачепилась бретелькою від маєчки за гак, який утримував фіранки. Дівчину штовхали до виходу, а бретелька так і залишилася висіти на гачку .
Нарешті сім’я вилізла з задушного вагону дешевого поїзду. Клавдія Петрівна стояла вся пом’ята, зачіска розтріпалась, помада залишилася на сорочці одного молодого чоловіка, який тернувся об губи Клавдії Петрівни. Костянтин Давидович розстроєно дивився на свою родину, яка вже від початку відпочинку була зла на весь білий світ. Алла однією рукою тримала невеличку валізку з одягом, капелюшками і іншим причандаллям, а іншою рукою підтримувала маєчку, щоб та не впала за відсутністю бретельки. Одному Олександру подобалось усе. Він стояв задоволений з купою сумок з маминою косметикою і нарядами. Незважаючи на те, що хлопець піднявся найпізніше, він
один з перших вийшов з поїзда, тому йому не довелось проштовхуватись.
От так і стояли вони в чотирьох на привокзальній площі, ще хвилин з п’ять, а потім Клавдія Петрівна пішла ловити таксі, щоб доїхати до санаторію і нарешті розлягтись на пляжі. Нажаль взяти таксі було не так просто. Туристів було аж забагато, тому всі машини були зайняті, довелось їхати автобусом. Свято тільки починалось. Спадковські забралися зі всіма своїми валізками і чемоданами туди. Ну пасажири були просто в захваті. Пройти практично було не можливо, адже весь груз займав більшу частину, і без того вузького, проходу. А люди все підсідали і підсідали, хтось почав критикувати Клавдію Петрівну, що та наробила крику і тому на половині, причому меншій, нашу сім’ю попросили вийти. Так, на біду, але їм довелось далі іти пішки. Добре, що хоть море знаходилось внизу. О, нарешті пощастило, їхало таксі. Спадковські переловили і через дві години нарешті добралися до свого міста-героя, який вже встиг їм добряче допекти.
Нарешті! Невже, це не сон? Невже і справді санаторій. Клавочка витягла свій новий купальник і гордовито попрямувала до ванної кімнати. Костянтин Давидович присів на краю ліжка, дочитуючи свою наукову літературу. Алла скинула з себе сумки і вийшла на балкон. Вона дивилася з третього поверху на море, вдихала повітря і навіть усміхнулась до сонечка, яке так привітно усміхалося їй. Потім вона повернулася у кімнату і витягла з валізки маленький пакетик з під печива в, якому була та сама стружка з олівця, якого тесала в поїзді.
- Тату, як ти думаєш, де тут смітник мені потрібно викинути дещо?
- Ой дочко пошукай в кутку.
- Там нема, - додав Олександр, - я бачив я прибиральниця виносила його перед нашим приходом.
- Дуже добре, - сказала Алла. Вона вийшла на балкон, подивилась направо, наліво, нікого не побачивши висипала сміття за перила балкону. Та раптом внизу, на другому поверсі почула крик, довго не думаючи дівчина втекла в кімнату. Її розбирала цікавість, кого це вона стружкою з олівця притрусила?
Того ж дня родина Спадковських вирушила на пляж. Вони розклали рушники, відкрили парасольку і вмостилися робити загар, всі крім Алли. Дівчина вирушила мандрувати пляжем. На ній було легке шовкове платтячко блакитного кольору з розшитими маленькими бантиками по краях, і солом’яний капелюшок зі стрічкою з тієї самої тканини, що і сукня. Волосся злегка підібране шпилькою з правої сторони. Ну виглядала дівчина фантастично гарно. Її ніжні плечі злегка ласкали промені сонечка, а очі, як і море, і небо переливалися
на сонці.
Дівчина сіла на камені і взялась робити записи в свій щоденник. “От так і сиджу сама, нудно, нестерпно нудно. Ніяких пригод. Щось мені вже не подобається цьогорічне літо, та й море я не люблю. А пляжі – жах! Народу море, ступити нема куди”. Після цього вона відклала ручку, тому що помітила хлопця, який кидав камінчики у хвилююче море. Аллі здалось, що він такий же самотній, як і вона, але підійти дівчина наважитися не могла ніяк. Вона так і сиділа і дивилась на нього, він нагадував їй прекрасного принца, але Алла боялася признатися в цьому собі, що це було найсправжнісіньке кохання з першого погляду. Дівчина не могла відвести від хлопця погляду, її дивувало те, що такий красень сидить сам і сумує. Вона не могла ніяк придумати, як привернути до себе увагу. Алла піднялася, в одну ручку взяла щоденник, в іншу акуратні лакові босоніжки блакитного кольору, підійшла до води і сказала :
- Ну і сонце, можна запектись. А ви як кажете?
Дівчина сприйняла його мовчання, як ігнорування, тому вирішила не заважати. Коли Алла зібралася йти, вона почула :
- Не знаєте, котра година?
- Це ви до мене?
- А ви ще когось бачите?
- А ви бачите на мені годинника?
- Так не знаєте, котра година? – запитав незнайомець.
- Десь пів на другу. – сказала Алла і хотіла вже йти, але потім помітивши, якийсь рух зі сторони співрозмовника, зупинилася. Хлопець піднявся, струсив пісок з одягу і простяг дівчині руку, а потім промовив :
- Вадим.
- Що? – спантеличено запитала Алла.
- Я, Вадим. Звуть мене так.
- Алла...
- Приємно познайомитись, Алла...
- А погода сьогодні і справді жарка.
- Так ти все чув?
- А ти думала, що я глухий?
- Та ні...
Вони йшли по набережній, розмовляли ні про що, сміялися, їли морозиво. Настав тихий вечір. Повз темні закутки нічного міста верталась парочка додому. Вадим тримав Аллу за руку, і вони відчу –
вали, що нарешті стали щасливими, за все літо, і по-справжньому відпочили тілом і душею.
Коли дівча забігло в кімнату на неї дивилося три сердитих лиця мами, тата і брата Сашка.
- Де ти була, можеш пояснити? – сердито спитала Клавдія Петрівна.
- Ну я... розумієте. Загулялась.
- Де і з ким? Ти що здуріла, ми тут весь санаторій облазили, тебе шукали, а вона гуляла. – додав Сашко.
- Я вирішила прогулятися містом. Ви ж знаєте, що мені нудно валятися на вашому пляжі догори пузом і просто так нічого не робити.
- Ти що, дитино. Хочу тобі нагадати, що тобі лише шістнадцять років і не прийнято, щоб така юна дама тинялася сама вулицями чужого міста. – сказав досить спокійно Костянтин Давидович.
- Та зрозумійте ви мене, я не сама гуляла, я на пляжі познайомилась з прекрасним молодим хлопцем, якому, як і мені було нудно біля моря, от ми і вирішили пройтися. Ми ж не думали, що це так на довго затягнеться.
- Хто він? ти, що зовсім нерозумна гуляти з незнайомцем, - додала Клавдія Петрівна.
- Мамо, Вадим не незнайомець і ми прекрасно поладили.
- Я собі всі нерви витріпала, поки ти прохолоджувалась там з тим Вадимом. Щоб я про нього більше не чула.
- Мам...
- Ти мене зрозуміла, - буркнула жінка і додала вже сама до себе, - ти дивись кавалера собі найшла. Мала ще!
Алла вибігла з кімнати і попрямувала довгими коридорами до виходу на двір. Вона все бігла і бігла. Здавалося, що коридори будуть тягнутися вічно, для Алли вони були такі довгі, і такі вузькі, наче стрічки, в яких не було межі. Алла вибігла на двір, їй бракувало повітря, вона настільки за один день захопилась Вадимом, , що вже не уявляла свого подальшого життя без цього хлопця. Вона плакала їй вже нічого не було милим. Дівчина сиділа на металевому парканчику біля санаторію. І раптом на її тендітні плечі хтось накинув куртку.
- Ти ж замерзла, чого ти тут сидиш?
Вона обернулася. А там стояв він, її прекрасний принц. Алла кинулась йому на шию і гірко заридала. Вадим своєї теплою рукою обійняв дівча і поцілував в чоло.
Так вони стояли... та хто їх там знає скільки вони так стояли і так
невинно, так по-дитячому закохано дивились в вічі один одному.
Вечір пройшов і настав ранок. Спадковські поснідавши вирушили прогулюватись по місту, робити покупки, їсти морозиво. Алла ходила за ними, як прив’язаний хвостик і думала, що з Вадимом їй вчора тут було краще, комфортніше. Дівчині здавалося, що знає його сто років, а зі своєю родиною познайомилась лише вчора. Як би вона хотіла, щоб так і було, щоб вона завжди могла відчувати поруч себе його ласку і мужність, його силу, як би вона хотіла, щоб він був завжди поруч.
Минали вулиці, сквери і магазини, все це дівчині було таке знайоме, тепле і таке холодне без нього. Можна здивуватися, як таке може бути, але я повторю кохання в будь-якому віці – кохання. Під вечір, коли всі разом повернулися додому, Олександр за збирався на танці, як були в холі санаторію.
- Ні! Нізащо! – закричав хлопець, коли сестра попросила взяти її з собою.
- Ну я не буду тобі заважати, я буду сама в сторонці. Ну будь-ласка візьми мене.
- Та як ти що ні, ні і ще раз ні!
- Ну що ти за баран. Чого впираєшся? Що тобі важко чи що?
- Ну... добре, але ти собі будеш, а я собі. Гаразд?
- Домовились.
Алла одягла своє улюблене фіолетове платтячко, яке їй було так до лиця і через мить вже була готова. Вона була на стільки щаслива, що йде на танці, як справжня доросла дівчина, що аж іскорки сипались з її блакитних оченят, губи сяяли малиновим цвітом, на щоках горів рум’янець, а ця чудова фіолетова сукня вигравала на її тендітному тільці. У Алли була надія, що вона на танцях зустріне свого принца Вадима, але прийшовши на місце, дівчина не могла знайти серед натовпу ті карі очі, які зачарували її, ще там на пляжі три дні тому. Її запрошували танцювати, але Алла відмовляла, і все шукала Вадима. Вечір проходив безуспішно, дівчина сиділа в буфеті, жувала пиріжок, запивала соком, і думала навіщо вона сюди прийшла.
Через півгодини її ніжний стан обійняли теплі руки. Алла з радості чуть не підскочила на місці, мурашки забігали по її тілі, їй ставало, то холодно, то жарко. Дівчина обернулася, але це нажаль був тільки Олександр, який вже нагулявшись захотів спати і вирішив, що вже пора йти в кімнату. В ту мить в очах Алли погас той вогник, перестали бігти в даль мурашки, тіло перетремтіло, дівчина втратила
надію на те, щоб знову побачити коханого. Олександр взяв її за руку ніжно пригорнув, і поцілував сестру в чоло. Вони повернулися в кімнату. Дівчина не могла знайти собі місця, сон ніяк не приходив до неї, тому вирішила вийти на балкон, подихати свіжим повітрям.
На дворі був розпал ночі. На небі яскраво палали зорі, а місяць звабливо їй підморгував. Пахло літом і морем, морський бриз, ніби линув на балкон і окутував Аллу з ніг до голови своєю ніжністю. Легкий вітерець розвіював її розпущені коси, ласкав їх, підіймав в гору і знову опускав. От таке Аллі подобалось – жива природа, без ні яки прибамбасів і нікому непотрібних пустопорожніх модерних штучок, лише природа. Дівчина любила відчувати її красу, милуватися нею, вона була частинкою цього всього, цього живого світу планети Земля. Хоча вона стояла на балконі, проте відчувала тепло, яке випромінювала земля, а саме кримська земля, яка була удвічі теплішою ніж у її рідних краях. От так вона стояла і дихала, ніщо не заважало їй, була лише вона і її подруга – природа. І раптом, ні звідки долинувся, якийсь звук. Алла подумала, що це море шумить і не звернула уваги, але звук знову через декілька хвилин повторився, от тут їй вже стало лячно і вона вирішила повернутися в кімнату. Та раптом почула стовідсотково чітко : “Алка!” і обернулася. Дівчина шоковано завмерла, звук повторився знов. Вона підійшла ближче до перил, та не знала куди дивитися, коли ж хтось ще раз сказав : “Алка!”, дівчина почула, що це з балкону, який був поверхом нижче, з того самого балкону на, який Алка висипала стружку з під олівця. Вона нахилилась і побачила витягнутого, як жирафа, свого принца, свого Вадима. Дівчина не повірила своїм очам.
- Що ти там робиш? – запитала здивовано вона.
- Я, що роблю? Це ти, що там робиш?
- Я тут живу. Ну поки що...
- І я тут живу. Хм, дивно... це значить ти обкатала мого батька сміттям? Ну я не звинувачую, просто цікаво вийшло.
- Ну я ж не хотіла, тай тим паче, що не зовсім сміття, це була...
- Так я знаю – стружка з олівця.
- Хм, як я рада тебе бачити, - призналась Алла і почервоніла. Вона знову почала відчувати той самий тремор по тілу, біготню мурашок, які втікали в різні сторони.
- Я теж радий тебе бачити. Що ти робиш на балконі в такий пізній час?
- Та так вирішила подихати свіжим повітрям, не спалось... не знаю чому, мабуть так мало статися, і ми повинні були зустрітися, ще раз.
- Почекай, сонечко, я зараз, - сказав Вадим і почав по пожежній трубі лізти на третій поверх до Алли. Дівчина стояла непорушно, трохи здивовано і так мило дивилась на хлопця, який заради неї робить такий подвиг. Нарешті Вадим видряпався на балкон. Вони ще з півхвилини стояли і дивилися один одному в очі. Вадим в очах у Алли побачив, ту істинну любов, яку випромінювала душа дівчини і він для себе зрозумів, що ця юна особа не проста знайома, а більше ніж будь-хто значить для нього. Алла ж в свою чергу в очах в коханого прочитала все, що хотіла знати для себе.
- Не можу повірити ти тут, стоїш біля мене. Це не сон? – прошепотіла Алла.
- Шшш, тихенько, я тебе нікому не віддам. – промовив Вадим і пригорнув дівчину до себе. Через хвилину додав : - Чому ти така?
- Яка?
- Така ніжна і гарна, що погляду від тебе не можливо відвести?
Алла не відповіла нічого, а просто ще сильніше прогорнулася до Вадима. Він гладив рукою її шовкове волосся, а вона обійняла його так сильно, щоб часом ніхто не відняв в неї цієї прекрасної хвилини, її коханого. Через хвилину Вадим знову зазирнув Аллі в очі, відгорнув від її обличчя пасмо волосся, провів рукою, так лагідно, наче пестив пелюсток троянди, по її тендітному личку, при підняв їй підбородок і так по-дитячому, так як вмів поцілував Аллу. Це була найромантичніше мить в їхньому житті, як в Алли, так і в Вадима.
Настав ранок. Пташки співали сьогодні лише для неї, для Алли. Вона піднялася з ліжка. Їй хотілось співати, радіти життю, кохати вічно і відчувати любов Вадима. Цього ранку Алла була не така, як завжди, була привітною, веселою, співучою. Дивувалася вся сім’я. Вони не могли впізнати Аллу. А коли Спадковські йшли на пляж, то Алка не йшла, а підплигувала, танцювала, то бігла, то котилась наче м’ячик.
На пляжі все було, як завжди. Рушники, парасольки і все інше. Алла сиділа одіта, наче чекала, що зараз прийде Вадим і вони підуть гуляти. Але його довго не було і дівчина вирішила піти по нього в кімнату, тим паче, що вона знала, де він живе. Алка сказала мамі, що забула в своїй кімнаті окуляри проти сонця, тому потрібно повернутися і забрати їх. А замість того, вона хутко побігла на другий поверх в кімнату Вадима. Кімната була зачинена. Дівчина стояла і смикала за ручку, надіючись, що їй хтось відчинить. Повз неї проходила прибиральниця і сказала, що там нікого нема.
- Як немає?
- Ось так нема, там ніхто не живе.
- Ще ж цієї ночі тут жила сім’я.
- Ще жила, а сьогодні рано виїхала.
- Як це?
- От так, здали ключі і виїхали.
- Дуже дякую.
Алка була приголомшена, як так, чому він не сказав, що сьогодні їде? Чому не попрощався? В цю мить все щастя обірвалось, Алла стала ще гіршою ніж була до того. До кінця відпустки вона псувала настрій усім : мамі, татові, брату і навіть собі самій.
Відпустка закінчилась і сім’я Спадковських повернулась в велике шумне місто. Після цього Алла так більше і не бачила Вадима, але шість років по тому....
Шість років по тому
Алла закінчила інститут, стала інженером, отримала червоний диплом, але кохання свого, справжнього кохання, вона так і не зустріла. Справа не в тому, що не було кого любити – було, справа не в тому, що вона нікому не подобалась – подобалась, ще й як подобалась, один її однокурсник приходив сватати її, та дівчина відмовила, справа була в тому, що її серце заповнювали дві речі : забуте кохання до Вадима і вічна біль, тому на все інше місця не вистачало.
І тут, можна собі уявити, літо, початок липня, море, Крим, і той самий Севастополь, і той самий санаторій, от тільки не було його – Вадима, принаймі вона так думала. Алла не була тут шість років. Два роки назад відпочивала в Одесі. Їй було важко повертатися туди, жити в тому санаторії, відпочивати на тому пляжі, ходити по тих місцях де ходила з Вадимом.
Алла була досить самовпевненою жінкою, яка на той час вже багато чого досягла і має на меті досягти ще більшого. Вона для себе чітко вирішила заміж поки не виходити, а як вона казала стати людиною, мати щось за душею, а тоді вже в більш зрілому віці можна буде думати про сім’ю, але ось з чим дівчина точно не думала зіткнутися це з минулим, тобто повернутися в той 93 рік, коли вона тут ще дівчинкою відпочивала з родиною. Вона не сподівалась зустріти його, Вадима.
На другий день після її приїзду на море, дівчина прийшла в столову, щоб поснідати. Вона сіла за столик, їй подали перше, друге і чай. Після сніданку, Аллі так не хотілось іти на пляж, тому вона вирішила повернути минуле і піти на ті камені до моря, на яких вона зустрілась вперше з Вадимом. Дівчина прийшла, все було так, як тоді шість років назад. Алка пригадала все, записи в щоденнику, те як вона побачила Вадима, те як він самотньо кидав каміння в море. І вперше за цей час в Алли скотилась сльоза. Та вона сиділа, довго, аж поки не стемніло. Дівчина навіть не помітила, як море охопила ніч, навкруги не було нікого, лише вона, море і зорі, які так зрадливо дивились Алці в очі. А потім, як завжди раптово :
- А погода сьогодні і справді жарка.
- Що? – здивовано прошепотіла Алла.
- Кажу жарко сьогодні, чи не так?
- Жарко... – Алка не вірила тому, що чула, вона боялась обернутися, думала, коли повернеться ця чудна примара зникне, але врешті решт обернулась і побачила перед очима його. Вадим стояв, такий осяяний місячним сяйвом за метер від неї, такий же гарний її принц.
Дівчина не мовивши нічого підійшла і міцно притулилась до нього, як в ту останню ніч, в те остання побачення, в таку ж зоряну і спокійну ніч рівно шість років тому. Ззовні, як Вадим, так і Алла подорослішали, а в душі залишилися такими самими невиправними романтиками і так само палко, до безтями кохаючими один одного.
- Тепер точно не віддам, нікому. Чуєш? Питаю, чуєш мене чи ні? – запитав Вадим.
- Почекай, не псуй цю прекрасну мить. Завтра ти знову зникнеш і я побачу тебе знову через шість років, а то й не побачу зовсім.
- Не зникну. Тепер я тебе не втрачу.
- Чому ти, тоді на балконі не сказав, що ти їдеш?
- Я не хотів псувати цю мить, нашу мить. Вибач мені. Я кохав тебе всі ці роки, і не зможу втратити тебе знову.
- Так, я також.
- Ти мені так і не сказала тоді, чому ти така ?
- Яка?
- Така ніжна і гарна, що погляду від тебе не можливо відвести.
- Та тому що закохана. Закохані люди завжди світяться від щастя, от як зараз. Ти від мене не втечеш?
- Ні нізащо! – промовив Вадим і поцілував Аллу.
Далі Вадим і Алла не відходили один від одного, проводили разом багато часу, цінували кожну хвилину, кожну секундочку проведену разом. Через тиждень вони поїхали до Алли в її велике місто, а через місяць до Вадима, таким чином Алла стала нареченою. І вже через рік Вадим і Алла одружились, в місті-герої Севастополь, який поєднав їх багато років назад. І тепер кожного року, коли вони приїжджають знову в Севастополь, вони дають обітницю в вічному коханні один до одного на тому самому місці на трьох каменях, де вони познайомились і, які об’єднали два закохані серця після стількох років розлуки.
Що не кажіть, але любов жива довго. Поки не зачерствіють людські серця, поки люди не будуть втрачати надії, поки душі будуть теплими один до одного, доти буде жити любов. От так і в Алли і Вадима. Ніщо не мало значення, ні час, ні відстань, ні розлука, любов жила в їх серцях і душах.
Немає значення нічого ні місце, ні гроші, коли є два серця, які люблять один одного – не потрібно більше нічого, адже закохані, будуть щасливі і в бідності, і на безлюдному острові, і на Марсі, і їм більш нікого не треба, тільки він – їй, а вона – йому. Також не має значення вік, тому що кохання в будь-якому віці – кохання!
