На осінньому листячку лежало котенятко. Ще зовсім маленьке, за людськими мірками - немовля. Воно сліпо тицяло мордочкою у різні боки і плакало. Мам, мам.. – пищало мале. Воно замерзло і хотіло їсти. Мам, мам, – жалібно гукало. Але, мама не чула. Вона була далеко.
А все тому, що вчора, хлопчик-школяр узяв малого клубочка до себе додому. Лише тому що хотів мати вдома тваринку. Йому було байдуже що за ним бігла мама котенятка і плакала, що вона просила повернути їй її дитину. Хлопчик не зважав. Він ніс малого клубочка до себе додому.
А вдома батьки зчинили галас. Адже не можна без дозволу приносити до дому тварин!
От так і вийшло, що маленький котик знову опинився на вулиці. Сам. Далеко від дому. Серед осіннього карнавалу листя і дощу. Далеко від мами.
Але він не здавався: мам, мам... – продовжував кликати. Та мами не було...
Коли вже почало сутеніти, сил у котеняти майже не залишилося. Мале втомлено розпростерлося на землі, як те листя, що попадало з дерев. Аж, раптом:
- Вуханьчику, ти чий? – запитав лагідний голос.
Малий, не вірячи що це звертаються до нього, все ж підняв голову.
- Вуханьчику, - нахилилася до котенятка дівчинка. - Ти саменький тут, так?
А серце у малюка ледве не вистрибувало із грудей.
Цей голос! Він такий ніжний, він такий теплий, він такий... такий мамин!
- Мам, - промуркотіло котенятко. – Мама!
А Таня, так звали дівчинку, поглянула на своїх батьків:
- Можна взяти котеня? – запитала.
Дорослі між собою переглянулися, а потім ствердно кивнули:
- Бери. Але, доглядати будеш за ним ти!
- Домовилися, - відповіла дівчинка і, ще ніжніше притулила до серця маленький клубочок. – Тепер я буду для тебе мамою, Вуханьчику.
- Мам...- вже крізь сон, ствердно відповів малюк.
А навколо кружляло у танку листя. Воно радісно виспівувало:
Котенятко знайшло маму... маму... свою маму...
