Маленький пухнатий павучок Гнатик мав заповітну мрію – він дуже хотів літати. Гнатик міг годинами висіти на тонкій павутині, задерши голову догори, дивитись в небо і мріяти. Там, у вишині, плили баранчики хмарок, а під самісінькими їхніми білими чупринами літали ластовенята, накручуючи фігури вищого пілотажу. Павучок знав тих пискливих пташенят, які ще тільки вчора витикали свої жовті ротики із гніздечка на крутому піщаному схилі, неподалік від павукової хатки. А сьогодні вони там, високо в небі. Гнатик заздрив їм, але заздрив по доброму. Йому хотілось, хоча б раз піднятись у височінь, побачити й відчути ту красу, про яку ввесь час, навперебій, цвірінчали пташенята, ділячись враженнями від першого польоту.
- Яка краса!
- А як дух перехоплює, коли несешся із хмар до землі! – Тріскотіли навперебій ластовенята.
- От би й мені, хоч раз злетіти. – Тяжко зітхнув Гнатик.
- Ти, що здурів? – нагримав на нього огрядний, товстий, дядько Хрестовик. – Твоя справа плести сітки, а не забивати собі дурницями голову. Літати йому надумалось! Працюй!
І Гнатик знову брався до нудної рутинної роботи – він, із дня в день, плів сітки й розвішував їх на тонкі стебла трави. Сіті павучок робив незграбні, невмілі і в них майже нічого не потрапляло. Через що, над малим павучком кепкували майже всі його родичі.
- Який невмілий, незграба й сітки в нього діряві. Коли він навчиться, й сплете щось путяще?
Павучок знову плів, і плів тільки для того, щоб не розсердити родичів, не розгнівити поважного дядька.
- «Бо так треба» - думалось йому.
Усі насміхались над мрійником, рахували його дивакуватим, що вбив собі в голову дурну ідею. Лише дідусь розумів Гнатика. Він якось розповів павучку про золоту доріжку, по якій можна дійти до самого сонця, але знайти її можна тільки тоді, коли перелетиш великий ліс, а побачити доріжку можуть тільки закохані.
- Як перелетиш? Значить, павуки можуть літати!
- Не всі. Тільки великі мрійники й заповзяті можуть полетіти.
- А, Ви, бачили ту доріжку?
- Нажаль… Мрійником я був, а от заповзятості в мене забракло.
- Що це, Ви, голову йому казками забиваєте. Він і так добрий ледащо. Хай іде і снує сітки! - Сердитий, дядько Хрестовик гримав на дідуся.
- « Я обов’язково побачу ту чарівну доріжку» - вирішив Гнатик.
А дні минали дуже швидко. Спекотне літечко пролетіло якось не помітно, а за ним насувалась барвиста осінь. Павучок підріс, став вправнішим, швидко бігав по нитках і плів сіті. Родичі вже не кепкували з нього.
Та одного разу він побачив її… Таку красиву, довершену, з великими синіми очима, вкриту блискучими голубими лусочками. Вона була бездоганна, та головне в неї за спиною тріпотіли дві пари крилець: невагомих, тендітних, помережених, прозорих. Це була красуня-бабка. А як вона літала! Наш павучок - закохався.
Але як він міг уявити себе біля неї? У Гнатика не було крилець. І ні в кого з його родичів не було крилець, та головне, вони їх ніколи і не хотіли. Павуки були ткачі й цим дуже пишались.
Переборюючи сором’язливість павучок наблизився до чарівної бабки.
- Ви, така красива, я хотів би з Вами потоваришувати.
- Ти? А хто ж ти такий? – звела великі зелені очі на Гнатика гордовита красуня.
- Я павучок Гнатик.
- А літати ти вмієш?
- Ні, - зніяковів павучок.
- Подивіться на нього. За кого він себе має? Літати не вміє, а туди ж, у друзі напрошується. – Бабка граціозно розправила крильця, легенько змахнула ними й знялась в повітря. Вона, хизуючись собою, зробила коло над лугом і поринула в сторону озера. Гнатик стояв пригнічений і сумний.
- Куди тобі, вона навіть із нами стрибунцями не хоче водиться. – Біля павучка проплигав його давній приятель - коник–стрибунець, він був дуже цікавим і з'являвся завжди першим там де щось відбувалось.
- Я докажу всім, я літатиму! Більше не ткатиму сіток! Ось, на чому я полечу! – Гнатик помітив, як пожовтілий листок повільно спускається із клена. Він виліз на високого куща, видряпався на скрученого листочка й став чекати вітерцю. Та налетів різкий сильний, сердитий вітер; шарпонув куща, зірвав купу зів’ялого листу й жбурнув до низу. Листок, із Гнатиком у середині, замість того щоб летіти, закрутився дзиґою й упав на землю. Павучок дуже сильно забив собі боки, його нудило, паморочилась в голові. Над ним потішались вся павучина братія.
- Що, налітався? Мало в'язи собі не скрутив, горе-літун. Ото добра буде наука, більше ніколи не захочеться літати!
Але, ні біль у спині, ні невдала спроба не зупинили нашого мрійника. Він твердо вирішив:
- Я літатиму й для цього збудую собі летючого кораблика.
Від тепер він щоденно плів собі літачка. У нього нічого не виходило, та Гнатик, після кожної невдалої спроби, розплутував нитки й починав знову плести кораблика.
Робота не клеїлась, а тут ще й налетіли тяжкі сірі хмари, й разом із собою принесли холодну мряку. Сонця не було вже кілька днів, а тільки безпробудно мжичило. Дядько Хрестовик не терпів сльоти, й навіть не вилазив зі своєї хати, а щоб не замочити ніг заставляв Гнатика перевіряти свої сіті.
- Сходи, неробо, поглянь! Може, хоч готову здобич принесеш! – Гнатик був змушений під дощем, оглядати кожну дядькову сітку. Коли промоклий павучок зазирнув у останні тенета, він знову побачив Її. Вона тріпотіла крильцями посеред міцної дядькової пастки.
- Чекай, я зараз тебе звільню! – Він кинувся розривати липкі нитки, що обснували лапки Бабки.
- Не торкайся мене, гидкий павучило. Ви тільки мрієте; як затягнути мене у свої сіті, а потім пропонувати свою любов.
- Ні, усе на що я тільки сподіваюсь, це бути твоїм другом.
- Тоді швидше звільни мене від цих бридких пут!
Гнатик дуже старався, намагаючись якнайшвидше визволити Бабку, та від хвилювання в нього нічого не виходило.
- Ти ще й незграба. Хутчій розв’язуй! - Вана шарпонулась й від цього ще більше заплуталась в нитках. Тим часом, дядько Хрестовик втомився ждати небожа зі здобиччю, й визирнув із плетеної хатини - чого він так бариться. Коли ж побачив як Гнатик вовтузиться з бабкою на сітці, швидко побіг йому допомагати. Хоча був він досить огрядним, та бігав дуже спритно, особливо, коли бачив здобич.
- В’яжи її міцніше! Та, вколи їй отрути, щоб не вирвалась! - репетував знизу Хрестовик, вправно видираючись на сіть. Ще мить і він би дістав свою здобич, та Гнатик перекусив останню нитку, що тримала красуню. Голубоока Бабка знялась над лугом.
- Спасибі Горбатику, але перш навчись літати, а тоді поговоримо, чи будемо ми дружити. – Розсміялась Бабка, й полетіла низько над травою до свого озерця.
- Ти її випустив! - Не тямився від люті дядько.
- Я просто її не втримав, - збрехав Гнатик.
- Нічого тобі не можна довірити. Іди геть із моїх очей! – Розгніваний Хрестовик став лагодити свої тенета. А Гнатик «пішов з очей» і почав плести свого літачка. Увесь день мрячив дощ, допікаючи павучку. Тяжкі свинцеві хмари, здавалось чіплялись за вершечки дерев, витрушуючи осінню вологу. Та павучок не йшов додому, йому було конче потрібно доткати свого літачка. Гнатик промок, майже, до нитки, коли, нарешті, повернувся до хатки, але сьогодні він заснув щасливим – летючий кораблик був готовий.
На другий день визирнуло сонечко, сірі хмари втомились лити воду, й поплили за обрій. Павучок - вибіг радісний подивитись на свого літачка. Та помітивши його, Гнатик мало не заплакав: його літачок, його мрія - перетворилась на ганчірку. Павутина намокла, набралась за ніч води, й тепер звисала майже до землі. Гнатик був у розпачі. Але треба щось робити й стримуючи сльози, він став розвішувати обвислі вітрила на міцні стебла деревію.
- «Добре, що сьогодні погода сонячна, може я ще його врятую?» - тішив сам себе павучок.
А день дійсно видався чудовим, особливо це відчувалось після, здавалось би, безпробудної мряки й осіннього холоду. Сонце піднімалось, наливаючись ніжністю, по безхмарному й напрочуд голубому небу, над вершечками мокрих дерев, і поливало своїм лагідним теплом піщаний схил, на якому розвісив свого промоклого літачка Гнатик. Здавалось, добрий чарівник розігнав злі чари сірої осені й повернув на кілька днів усіх назад, у літечко.
До Гнатика знову повернувся добрий настрій. Сонечко так лагідно й ніжно гріло, що він присів на тонких нитках, що тяглись від літачка, повернувсь лицем до тепла й замружився. Павучка так розніжили сонячні промінчики, що Гнатик замріявся й задрімав.
Йому снились незнані простори й незвідані світи.
Прокинувся наш мрійник від того, що хтось смикає за вірьовки. Коли павучок глянув у сторону де тільки-но вішав промоклу ганчірочку, то не повірив своїм очам: прямо над ним, надимаючись повними вітрилами, у повітрі висів його красень – летючий корабель. Вітерець легенько погойдував літачка, готового відправитись в політ. Гнатик від радості аж підскочив.
- У мене вийшло! Він готовий до польоту!
Павучок метушився, бігав, збираючи свої пожитки. Запрошував усіх рідних у подорож, але ті тільки сміялись, і крутили пальцями коло виска. Але Гнатик уже не зважав на їхнє кепкування. Найбільше йому хотілось щоб побачила Вона.
- Дивіться всі я відлітаю!
Усім було не до нього, Усі були заклопотані своїми справами, й не звертали уваги на його викрики, тим більше Усі рахували його диваком.
Як завжди, на шум приплигав Коник-стрибунець.
- Конику, гайда зі мною! У мене тут місця вдосталь.
- Ні, я якось уже до цього місця звик.
- Ти не бачив Бабки, ну тієї?… - якось знітився павучок.
- Бачити то я її бачив, але їй зараз не до тебе.
- Чому це?
- Вибач мені ніколи. – Якось дивно заспішив коник.
- Ну що ж, тоді бувай!
Гнатик перетнув нитку, що здержувала літачка, і сталось диво – Гнатик полетів. Його літачок зловив у вітрила попутний вітер і стрімко понісся у вишину.
- Я лечу! Дивіться я лечу!
Павучок не тямився від радості. Його груди наповнювались щастям. Ну чого, чого не бачить Вона.
- Подумаєш, летить він. Он я майже все життя літаю, - хтось прогудів басом.
Гнатик повернувся й побачив - як Та, яку він учора обожнював, пролітала біля літачка, тримаючись під руку з товстезним джмелем.
- Хі – хі –хі ! Дивись, Горбатик яке собі простирадло сплів! – Вона кокетувала і сміялась, заглядаючи, час від часу товстому багачу в очі. Гнатикові стало недобре. Це ж для неї він старався, це ж її хотів здивувати, але вона ця незрівняна красуня-бабка вибрала його – старого товстого джмеля – вона відкинула його мрію і вибрала багатство. Кохання його розбилось. На душі було тоскно. Хотілось плакати, але внизу під ним пропливали незрівнянні краєвиди: барвистий ліс, озеро відбивало тисячі сонячних зайчиків, піщаний пагорб, що віддалявся. Те, що здавалось таким великим і нескінченним знизу, тепер зменшувалось, ставало озорим, і надзвичайно красивим. Нові незвичайні відчуття захопили його душу, вигнавши тугу.
- Я лечу! Яке це щастя.
- Кар-р-р! Зараз ти в мене політаєш!
Десь над самісінькою головою павучка засвистіли крила. Гнатик поглянув угору. Прямісінько на його літачок неслось чорне страховисько. Павучок устиг розгледіти двоє блискучих злих темних очей і широко розкритий величезний чорний дзьоб. Гнатик не розгубився, а як вправний капітан корабля, швиденько прибрав вітрила й перебіг на корму. Павуковий літачок нахилив носа, і пірнув до землі. Здоровенна чорна ворона клацнула дзьобом над самісінькою головою Гнатика. Ворона кинулась переслідувати, здавалось, таку легку здобич, але відчайдушний повітроплавець був уже далеко внизу.
Сердито каркнувши, вона змушена була повернути, щоб не зачепитись об густі верхівки лісу.
Гнатиків літачок падав дуже стрімко. Від карколомного падіння павучку заклало у вухах. Верхівки лісу швидко наближалися.
«Невже я розіб’юсь? Що ж робити? Я повинен вирівняти літачок, - думки переганяли швидкий вітер, що свистів за бортом. І тут він здогадався і як справжній парашутист, сикнув за нитки, вітрила напнулись й розправились. Літачок став поволі зменшувати швидкість падіння, завис у повітрі, а потім плавно понісся між двома верхівками височенних сосен, прямо до узлісся. Вправно керуючи літачком, Гнатик уникав верхів дерев, аж поки теплий вітер не підхопив літачка й поніс уперед, прямо до широкого просторого поля.
- Поглянь, бабине літо! Яке красиве, сріблясте, пухнасте – справжнісінький казковий кораблик. Щось цього року воно літає зарано. - До павучка долинули знизу голоси.
Гнатик виглянув із літачка, йому було радісно, що комусь так сподобався летючий кораблик. Унизу він побачив двох людей – чоловік і жінка йшли по осінній, засипаній золотим листом доріжці, тримаючись за руки.
« Як їм добре – вони закохані, і, певне йдуть дивитись на сонячну доріжку. Дідусь казав, що її зможуть побачити тільки закохані. Невже я її не побачу.»
А між тим уже вечоріло. Вітер стих і вже не надимав вітрила. Кораблик приземлявся посеред безкрайого поля. Сонце хилилось до обрію й усміхаючись, лагідно пестило землю. Павучок вибрався з кораблика, поглянув у сторону західного сонця, і тут він побачив диво. Сонячні промінці, низько ковзаючи над землею, відбивались в тисячах, мільйонах ниточок, утворюючи золоту сонячну доріжку, що тяглася до самісінького сонечка. Гнатик радів як ніколи.
- Я її побачив, побачив! Дідусь говорив мені правду. Шкода тільки, що ніхто крім мене її не бачить.
Павучку дуже хотілось поділитись з кимось своїми враженнями, але нікого навколо не було.
- Невже крім мене, її ніхто не бачить?
- Чому ж ніхто?
Гнатик озирнувся. Недалеко від його кораблика приземлився інший невеличкий літачок. З нього вийшла молода, вродлива павучишка. Вона не була красунею, але її погляд її постава її відвага (вона теж прилетіла зі сторони великого лісу), зразу ж полонили серце Гнатика.
- Ти теж навчилась літати?
- Так і прилетіла поглянути на сонячну доріжку.
- Тоді гайда до сонечка в гості.
- Гайда!
Вони взялись за лапки і як давно, давно знайомі пішли по сонячній доріжці, до золотавого сонечка, яке розмальовувало, і золотило обрій різнобарв'ям.
