«Якщо гратимеш роль генія – станеш ним»
Сальвадор Далі
«Ти – книга. Я з насолодою беру тебе в руки. Ніжно й хвилююче, ніби новонароджену дитину. Боюсь сполохати а чи налякати наші обійми. Гортаю сторінки, промовляю твоє божественне ім'я. Кожна сторінка – несподіванка. Кожний абзац – подія. Ти можеш бути божевільним детективом або звичайною меланхолійною драмою, можеш рвати на шматки серце кривавим трилером, жахами або зоряною фантастикою, інколи влітаєш в мій дім на містичних крилах поезії й філософії або спопеляєш трагедіями чи лірикою… Ти – книга. Захоплююча, всепоглинаюча, воскресаюча, добра, повчальна, парадоксальна, цікава і недуже, завжди в такому випадку є альтернатива. В товстій дорогій оправі чи в м’ягкій дешевій обкладинці – це не впливає на зміст і на твоє єство.
Дай мені снаги та натхнення для насолоди! Хочу бути тобі другом, рабом, слугою, прислужником , господарем. Я з трепетом торкаюсь твоїх думок. Шепочу молитву. О, мій храме, моя свята і мій темний ангел… Нехай інші мліють і ридають, падають та піднімаються, спопеляються та воскрешають перед твоєю величчю… Будь завжди. В будь-яку пору року, в добрі та горі, в злиднях та багатстві. Хвилюєш, вчиш, зневажаєш, співчуваєш, втішаєш, даруєш насолоду, робиш боляче, караєш... Я не перестану вмлівати перед цією красою, геніальністю та всемогутністю. Стаю на коліна перед образом твоїм, мій храме любові!
О, жінко! Ти - книга! О, жінко! Ти - К-Н-И-Г-А»
Студентська бібліотека. П’ятниця. Сьома вечора. Травень. Олексій натхненно молиться.
Бібліотекарка Валюша говорить по телефону з коліжанкою. Їй нудно. Читальний зал порожній, бібліотека також, майже. Ще годинку «відпрацювати»… і все. От і вбиває час.
- Слухай, Ляля, тут у мене такий прикольний відвідувач намалювався. Що? Який жених? Студент. Молодий, прищикуватий, патлатий, з хвостиком, першокурсник.Та ну тебе! Ботанік в окулярах. Та ні, не ботанік за професією, а ботанік по сутті. А так у нас тут одні генії-художники. А? Вже цілий тиждень. ..Та ні, на маніяка не схожий. Забагато честі. Вже аж надто дивний. Одного разу підсунула йому Лєніна – вмисне з архіву принесла, не погордував, взяв. Наступного дня чемно повернув. Типу він його прочитав, п'ятсот сторінок Лєніна за одну ніч… От і зараз приплентався. Як що робить? Вештається між стелажами. Та ні , не краде, вроді. Куди він її заховає? Під футболку? Шо, в штани? Слухай , він ніби щось бурмоче. Дивно! Завжди так тихо себе поводить й стримано…Піду подивлюсь, а заодно й перевірю, а раптом і справді краде. Все, па-па . Зателефоную пізніше.
Валюша скидає з ніг свої високі підбори і навшпиньки йде на бурмотіння.
Їз-за стелажа з класичною літературою чути приглушений шепіт. Валюша від несподіванки просто торопіє. Перед нею навколішки стоїть хлопець з товстою книжкою в руках, пригортаючи її до себе і бубонить щось нерозбірливо. Раптом він піднімає очі на Валюшу, тішиться її з'яві, простягає перед собою книжку і вголос промовляє: «О, Жінко! Ти – книжка! О, жінко! Ти – книжка!»
Офігіти можна. Такої наглості Валюша стерпіти не змогла.
- Жінка може і книжка. А от я – ціла бібліотека. Та з розуму ще не вижила. Так от, збоченцю, чим ти тут займаєшся! Ану вставай, давай сюди книжку.. Розвелося вас, трутнів пришелепкуватих. Ти хто? Гот, гун, мазохіст, сатанист, ему чи шось таке… Сектант проклятий. Хоча б одну з тих, що брав, прочитав? Щоб я тебе більше тут не бачила. Ще раз сюди прийдеш – розкажу все деканові – Івану Васильовичу. О, він тебе на «шлях істинний» наставить. До церкви краще сходи… Висповідайся. Знайшов дім молитви…
Олексій від несподіванки якусь мить стояв , мов паралізований… Його викрито. А так гарно все було задумано. Він уявляв себе диваком-генієм, майже як Далі… А тут така засада. Олексій зірвався на ноги, ткнув в руки Валюші книжку і стрімголов вискочив із бібліотеки, як шкідливий кіт застуканий зненацька. На його щоках, які горіли від сорому чи то від хвилювання, можна було пекти раків. Зупинився в вестибюлі рідної академії. Було порожньо і тихо. П’ятниця, вечір… Добре, що ніхто не бачить його ганьби. Хоча Валюша обов’язково всім розпатякає та ще добреше купу малу… Та дідько з нею, байдуже, геніїв завжди нерозуміли й недолюблювали.
Фігня вийшла. А яким поетичним й натхненним був цей тиждень! Він читав про Діогенову бочку, про дивацтва Леонарда да Вінчі та Ван Гога, захоплювався витрибеньками Далі і вирішив, що він сам не менш обдарований та талановитий. Принаймі, як і вони пише геніальні полотна. Правда світ цього ще не збагнув. І все ж, ще не таке втнути може! Що там дірява бочка вкупі з відрізаним вухом, записниками, написаними дзеркальним текстом, ходінням голяком на забави та іншими бздурами? І про нього обов’язково заговорять. Храм величі Жінці у храмі книги! Грандіозно! Неперевершено! Геніально! Звучить… І як бібліотекарша його вирахувала? Був дуже обережним. Та захопився і замість шепотіння почав промовляти вголос. От, блін.
Олексій попрямував до виходу. На вахті черговий дядя Сєня дивився телевізор, як любив він казати: «Совмєщая прекрасне з корисним» . Хлопець краєм ока кинув на екран телевізора. Так, корисним, а тим паче прекрасним, там і не пахло. Показували черговий попсовий російський серіал про доблесну неіснуючу в природі міліцію і раптом зупинився, мов вкопаний. Його осяяло.
Забувши на радощах побажати дяді Сєні приємного й спокійного вечора, Олексій випурхнув на крилах щастя з дверей академії, добрячи гримнувши ними. В слід полетіла добротна міцна лайка. Та хлопцеві було байдуже. В нього знову є мрія і мета. Олексій присів на лавку під старою вербою і замислився. Думки вервечкою зачіпалися одна за одну – і враз все стало таким зрозумілим, ну майже геніальним. Хлопець від задоволення аж присвиснув і врешті помітив, що вже темніє.
Олексій на крилах новго натхнення летів в студентський гуртожиток і складав пошепки на ходу молитву:
- О, Жінко! Ти - фільм: містичний чи детективний, веселий чи ліричний, трагічний чи комедійний…Завтра обов’язково зходжу в кінотеатр і все там уважно … огляну.
Теплий травневий вечір. В нічному небі - гармонія та спокій. Все на місці : місяць та зорі, роси на травах, пахне бузком і ніччю. Прислухайся! Чуєш? Диваки та генії крутять планету, не даючи їй зупинитися та рухаючи вперед, а решта - тисне пильно на гальма, не дозволяючи дивакам розігнатися до смертельно-вбивчої швидкості. На землі також гармонія…
Поки що!?
