- Ми знайшли скарб, просто рідкісна удача! Неймовірно, але факт. Ці звірі видають такий сплеск енергії, що помітно далеко з космосу. Ані повідомив про викид, коли ми перебували за шість квадратів звідси.
- Якої ж потужності він був?! – з недовірою запитав шеф.
- Я й сам не повірив. Чотири етоли.
- Неможливо!
- Довелося залізти в Інформатор, аби дізнатись, чи є поблизу сильні цивілізації, що переходять рівневий стрибок, та на тих окраїнних просторах нікого нема.
- Ми також ретельно перевірили не лише ваш квадрат, але й кілька десятків ближчих... Цілковита порожнеча. Розумних рас – нуль, потенційних теж нема. Жодних натяків, анінайменшої надії на таку знахідку. Вам дуже пощастило.
- Патроне, щастя тут ні до чого. Я дотримуюсь системного підходу. Ми сканували космос квадрат за квадратом, не оминаючи увагою жодного.
- Преміальні винагородять вашу впертість, - відрізав Берд, - хоча спочатку треба упевнитись в промисловій цінності знайденого джерела.
- Звичайно, потрібна команда дослідників, аби зрозуміти як добувати енергію, але можна вже зараз сказати, що ми натрапили на надзвичайне багатство.
- До моменту, коли ми сформуємо і надішлем групу, основним вашим завданням буде назбирати більше інформації, щоб передати її прибулим. Ваша знахідка є настільки вчасною, що я, певно, повірю у АЧЕ*.
Я ввічливо посміявся, реагуючи на жарт зверхника, хоча, здається, що з цього фартового дня, можу вже не звертати увагу на його гумор, настрій та накази. Щоправда, не варто передчасно виявляти свої плани, ще буде час поставити на місце старого придурка, котрий випив стільки моєї крові.
- Тож, ми відкладаємо інші розвідувальні операції?
- Так, ота планета з тваринами важливіша. Життєво необхідно якнайшвидше почати промислове добування. Скажу відверто. Ми уже давненько балансуємо на грані закриття. Бачиш, керівництво вважає, що розвідка надто дорога і приносить мізерні результати при величезних витратах. Але, якщо справи підуть добре, то жодна шишка більше не наважиться бовкнути щось таке, як-от нещодавно Грм.
- Нічого, тепер можна вибивати ще й додаткове енергетичне забезпечення і Грм сам допомагатиме нам у цьому.
Прощаючись до наступного сенсу зв’язку з Бердом, я думав про своє. Нарешті, мені випала нагода, про яку я давно мріяв. Берд добряче всім набрид, його ніхто не підтримає, коли я напишу рапорт, в якому докладно прозвітую про всі перепони, що чинив голова розвідки нашій експедиції. Але насамперед треба в Потік запустити інфу про те, як завдяки моїй наполегливості всупереч бажанню Берда вдалось продовжити пошуки і натрапити на планету з дивовижними тваринами. Я знаю одну «рибу» в Потоці, трохи дивний кадр, та він – мій боржник і добре орієнтується у течіях інформації, тож після мого повернення потрібні особи швиденько дізнаються, що начальник шкодив операції, а капітан корабля-розвідника Ім її врятував. Зайнявши його місце, я врешті-решт перестану мотатися космосом, почнеться новий етап життя без усіх цих виснажливих довгих польотів, спокійний і ситий. Вартує цю «рибку» тримати і далі на гачку, ще не раз знадобиться…Цікаво, як вони орієнтуються у надзвичайно заплутаних течіях інфи, безперешкодно «плавають» і не губляться в Потоці та ще й знають, як і куди закачувати потрібні новини? Навчитись би… Шкода, та часу на це в мене як не було, так і не буде. Знаючі особи кажуть, що на перфектне освоєння «плавання» у Потоці йде половина життя… Обірвавши зайві роздуми, я взявся до роботи, від котрої, зрештою, залежить моя кар’єра, а найкращих «риб» винайму, коли треба буде.
До прибуття науковців залишалось ще зовсім трохи. Як не прикро, але дослідження, які ми провадили весь цей час, так і не пояснили причину потужних сплесків енергії у деяких тварин. Ми вже знали, що звірі інколи живуть парами, для розмноження вони змушені притискатися один до одного і деколи під час процесу поєднання своїх тіл видають надзвичайний вибух енергії неймовірної сили. Виглядає процес доволі огидно, та й виділення енергії при цьому, на жаль, відбувається надто рідко. Такі викиди часом трапляються, коли вони збираються великими масами, буває, що й у невеликих групах окремі особини спроможні на це. Але як налагодити промислове видобування, ми так і не зрозуміли, та до появи експедиції я мусив довідатись про перспективи використання тварин, аби з’явитись героєм і переможцем на рідній планеті. На черговій нараді я прийняв рішення та оголосив, що нам доведеться проводити спостереження безпосередньо на планеті, не покладаючись лише на техніку, і особисто оцінити ситуацію. Звісно, це було ризиковано, однак моє слово, слово капітана, переважило усі перестороги. Після ретельної підготовки ми опинилися на планеті.
Я обрав місце, де розташувалось значне стабільне скупчення тварин. Більшість цих істот жила великими стадами по кілька сотень тисяч особин, траплялись гігантські, кількість звірів у яких сягала десятків мільйонів, але бували також і самітники чи невеликі групи.
****
- Звідки цей будинок взявся?! Його не було тут! Я пам’ятаю!
- Ліно, я теж його не пригадую, але за ніч будинок не побудуєш... Ну, не заводься.
- Та ти тільки глянь, - дівчина обурено тицьнула пальцем у напрямку загадкової будівлі, - вже вечір, а тут жодне вікно не світиться! У ньому ніхто не живе!
Вони випадково наштовхнулися на цю примару, коли гуляли, проходячи своїм звичним маршрутом від багатоповерхівки, де мешкала Ліна, до занедбаного парку, в якому траплялись острівці пишного бузку та вцілілі лави, тож парочка користала з нагоди, ховаючись у затишному місці поміж весняного буяння. Там вони цілувались до спухання губ, п’яніючи чи то від солодких вуст одне одного, чи то від аромату бузкових кетягів.
Микола вчора ледве дочекався дівчину, котра вирвалась з дому лише тоді, коли почало сутеніти, і, взявши за руку, повів її до парку. Дорогою Ліна розповідала, як їй набридло щодня вислуховувати нотації батьків і тут перед ними повстав дім. Остовпівши від несподіванки, вони дивились на незнайомий будинок, що невідь-звідки вигулькнув на їхньому шляху. Микола повільно рушив вперед, потрохи наближаючись до чорної діри під’їзду. Коли залишалось всього кілька кроків, Ліна кинулась навздогін і, мов навіжена, щосили смикнула його за рукав. Юнак мало не впав. Він переводив погляд з дівчини на будинок і врешті запитав:
- Ти чого?
- Не йди туди, - перелякано прошепотіла Ліна, задкуючи і щосили тягнучи його геть від роззявленої пащеки темного під’їзду.
- Ліно, відпусти! Я не піду, відпусти! – шипів Микола, бо дівчина боляче вщипнула його.
Отямившись, вона покинула його руку, та, хоч паніка відступила, однак тривога залишилась. Парочка повільно покружляла довкола дивної знахідки, сперечаючись на тему її неочікуваної з’яви. Ліна гарячкувала, переконуючи хлопця, що вона як свої п’ять пальців знає район і цього будинку саме ось тут не повинно бути. Нарешті Микола втомився від безглуздої метушні та майже силоміць заволік дівчину до парку. Наступного дня вони домовились зустрітись і знову опинились перед отим міражем. Микола розсердився від шумного невдоволення Ліни і рішуче закрокував до сходинок найближчого під’їзду, а дівчину охопив уже знайомий страх, та вона опанувала себе і вони разом зайшли всередину. Хлопець міцно тримав її прохолодну долоню у своїй, враз стало дуже темно, надворі вже запала ніч, але вона була осяяна ліхтарями, світлом з вікон, а тут панувала пітьма. Ліна чула гучне калатання свого серця, тільки гарячий потиск руки юнака стримував її від втечі. Пробираючись наосліп, вони піднялися на другий поверх.
- Що ми тут шукаємо? – ледь чутно прошепотіла дівчина.
- Я зараз подзвоню в перші-ліпші двері.
- Не треба, - злякалась Ліна.
- Ну, годі. Не бійся. Якщо хтось відчинить, то запитаю, чи тут живе Богдан, а як ні, подзвоню в наступні.
- Ти ж бачив, що всі вікна темні. Тут нікого нема, ходімо звідси, - благально промовила вона.
- Ні, - затявся хлопець, - я спробую.
Дзвінок першої квартири озвався мелодійним треньканням, потім запанувала гнітюча довга тиша.
- Бачиш, нікого нема, йдемо вниз.
Та Микола подзвонив у наступні двері. Знову нічого. Порухав клямку й двері прочинились. Охоплений азартом, він кинувся до інших. Усі виявились незамкненими. Ліну накрила така хвиля жаху, що волосся на голові зарухалось, спиною проповз величезний холодний слимак, а сама вона задерев’яніла. Голосно клацнув вимикач і яскраве світло різко вдарило в очі з розчахнутих дверей найближчої квартири. Микола, застиг на порозі, все ще тримаючи руку на клавіші та сторожко прислухаючись до тиші всередині. Жодного звуку.
- Здається, нікого нема… Ліно, заходь.
Світло, у чарівний спосіб змінюючи все навколо, повернуло дівчині самовладання. Суцільний морок поступився місцем знаним, зовсім безпечним, речам. Перед ними був передпокій звичайної квартири, яких у місті тисячі. Ліна невпевнено зайшла вслід за юнаком до помешкання. Вони поблукали кімнатами, дівчина не відставала ні на крок від Миколи, боячись, що ось-ось з’явиться хтось із господарів і застукає чужих у своєму домі. Трикімнатна квартира, нічого особливого. Меблі є, тільки таке враження, що зовсім нові, необжиті. Ліна потроху осміліла і відхилила дверцята шафи. Порожня. За дзеркальним полотном невеликої гардеробної теж нічого… Микола тим часом захоплено розглядав новісінький домашній кінотеатр, покрутив в руках пульт, не наважуючись тиснути на кнопки. Пробурмотів під ніс: «Круто…»
Після огляду з півтора десятка помешкань-близнюків у них виникло багато запитань. Хлопець з дівчиною поділились кількома гіпотезами про появу загадкової будівлі. Не дійшовши згоди, чи дім – несподіваний жарт пана Бога, на чому наполягав Микола, чи матеріалізація з близького майбутнього внаслідок викривлення часу, як вважала Ліна, обидвоє спустились сходами вниз. Однак, там, де мав бути вихід з під’їзду, стояла глуха стіна без натяку на двері… Розгублені, вони ошелешено споглядали мур, аж поки хлопець не кинувся догори, сподіваючись побачити віконце поверхом вище. Ліна, залишившись насамоті у густій темряві, завищала від жаху, Микола миттю повернувся і потяг її за собою, незважаючи на істерику дівчини. Жодного отвору назовні ані там, ані у котрійсь із квартир за шторами парочка не знайшла...
Міряючи кроками кімнату, Микола нервово пояснював:
- Я нічого не можу вдіяти! Телефонів тут нема, на дах теж вийти не можна, вікон, дверей нема!
- Що ж нам робити? – простогнала Ліна, вкотре повторюючи своє розпачливе питання.
- Я не знаю, - обхопив руками голову хлопець, сідаючи поруч на канапу.
- Ходімо, обійдемо ще раз всі поверхи, всі квартири.
- Йди! Давай! Вали звідси! Ми вже всюди були! – роззлостившись від безвиході, визвірився на дівчину Микола.
Ліна гірко розридалась, а юнак вибіг геть, грюкнувши дверима. «Тільки і вміє, що пхинькати і смикати мене! Якого дідька ми полізли у цей клятий будинок?!» - думав він, долаючи дві сходинки нараз. Коли охолов, то сів на сходах і закляк, поки його не відшукала Ліна. «Ходи їсти» - тихо промовила, кладучи руку на плече. Він слухняно побрів за дівчиною.
- Уявляєш, в холодильнику повно харчів. Дивина, та й годі, - щебетала подруга дорогою до знайомого помешкання.
- Сьогодні з голоду не помремо, - несміло пожартував юнак, намагаючись позбутись відчуття провини перед Ліною.
Вони повечеряли канапками зі смачнючою шинкою, помідорами та кропом. Ліна заварила чай і в кухні запанував аромат суниць та чебрецю.
- Класний чай, - сьорбаючи гарячу запашну рідину, задоволено промовив Микола і мрійливо продовжив, - сюди ще б сирника… ну, чого-небудь солоденького…
- Ага…
Розімлілий хлопець знехотя потягнув за ручку холодильника. На верхній полиці лежав сирник.
- От дідько, - лайнувся Микола, з недовірою приглядаючись до вигадливо прикрашеного шоколадом кулінарного дива, - пляцка тут не було.
- А зараз є, - приречено сказала дівчина, - і, схоже, з’явиться все, що ми забажаємо...
Здивування в очах юнака поступилося місцем азарту. Він витягнув сирник на стіл і хряснув дверцятами.
- Хочу печену курку, молоду картопельку з кропчиком і сметаною... Ще... пиво! О! Морозиво з лісовими горішками і чорницями, - хлопець нетерпляче рвонув ручку дверцят.
У холодильнику лежало все, що він замовив.
****
- Не можу згадати: чи дім номер сім, квартира сімнадцять, чи навпаки...
- Телепню! З тобою завжди так! Треба було адресу записати, ходимо вже бозна скільки, а ти ще й не знаєш, котрий будинок шукати!
Чоловік, вбраний у зеленкуватий зі сталевим блиском костюм, розгублено озирався, а його розцяцькована половина обурено рубала повітря вільною від букета і торбинки рукою, демонструючи надто яскравий колір лаку на нігтях. Нарешті жінка скомандувала йти за нею і швидко зацокала на високих підборах до найближчого будинку.
- Та що ж це таке! Навіть номера нема! Ті ЖЕКи тільки вміють гроші збирати, а щоб номер намалювати, то нема кому!
- Може, це і є потрібний будинок, - несміло перервав голосний монолог чоловік, плентаючись за своєю агресивно настроєною жінкою.
- Може не поможе!
Він не наважився втулити ще якесь слівце. Вечір видався по-літньому теплий, чоловік вже зіпрів під панциром костюма, краватка безжальною змією здушила шию, тож йому хотілось швидше сісти за накритий делікатесами стіл, хильнути холодної мінеральної води, скинути з плечей набридлу маринарку і поїсти нарешті. Після роботи повечеряти не встиг, дружина підганяла, мовляв, запізнюємось до Козаків на новосілля.
Додріботівши до споруди, жінка озирнулась. Усі найближчі будинки вони вже оглянули, та марно. Тож вартувало, мабуть, зайти сюди.
- Чи сьома чи сімнадцята, однаково у першому під’їзді. Ходи!
- Йду, моя рибонько, - радісно погодився чолов’яга, відчуваючи загрозливе бурчання у шлунку.
****
“Мені пощастило, що той пацан зламав ногу. Тепер є робота на два місяці. Хоч доведеться вставати дуже рано, зате трохи грошенят назбираю. І робота не важка: розносиш газети, листи. Район величенький, але з ровером впораюсь швидко. Дві-три години покатався – і вільний. Ланцюг тільки здалося б підтягнути, бо без коліс усі ноги сходиш, ще й часу удвічі більше піде.”
Вулиці на світанку геть сонного великого міста дуже відрізняються від тих же місцин о восьмій-дев’ятій. Перехожі зустрічаються зрідка, рух на дорогах, навіть більших, зовсім не нагадує той жах, що твориться в години пік. Сергієві першого дня роботи всталось на диво легко, снідати не хотілось, тож він хутко натягнув шорти і футболку та зніс свою двоколісну гордість Navigatora донизу, бо ліфт знову не працював. Несподівано голосно співали птахи, хлопчак аж здивувався мелодійному різноголоссю, котре пізніше уже не розчуєш через наростаючий гамір міста. Вранішня прохолода бадьорила, небо урочисто синіло, десь там, на загромадженому будинками обрії, сходило сонце. Сергій вирушив на пошту, отримав напхану паперовими скарбами торбу і поїхав на свій маршрут.
“Блін! Вчора ж наче їздив тут! Де ж цей клятий дім?!” Уже з десять хвилин він кружляв мов зачарований поміж будинками і не міг віднайти сьомий номер. Розгублено глянув на багатоповерхівку, що стриміла неподалік, але жодного напису не помітив. Сергій ще раз об’їхав її довкола та й зупинився, потім рішуче зліз з велосипеда і зайшов всередину. За кілька секунд із дверей того ж під’їзду вийшов череватий дядечко у спортивному костюмі, спокійно оглянув порожнє подвір’я, підхопив покинутого Navigatorа й розчинився у чорній дірі входу.
Микола прокинувся і відчув, що права половина тіла затерпла. Ліна тихо спала, притиснувши головою його плече, а коліном ногу. Він здивовано оглянув незнайому кімнату і згадав вчорашні пригоди; поволі вивільнив руку, аби не розбурхати дівчину. Аж скривився від неприємного оніміння правої руки. Невдовзі тілом забігали мурашки, поки відновлювався кровообіг у геть неслухняній кінцівці, почувся якийсь шум. Спросоння Микола не міг зосередитись, але згодом звуки стали гучнішими. Схоже, що десь неподалік сварилась жінка. Високий неприємний голос щораз додавав обертів; юнак зірвався на рівні ноги і хутко натягнув джинси. Вибігаючи на сходи, він на ходу встромив голову та руки у футболку. Вереск долинав зверху. Микола помчав нагору і зупинився перед сімнадцятою квартирою. Скандалістка горлала за цими дверима, тож не вагаючись, він схопився за клямку.
Сцена, що постала перед його очима, вражала своєю буденністю. Жінка тридцяти п’яти років з підпухлими від сліз очима кричала на дядька, котрий винувато схиливши голову, сидів на канапі. Микола одразу згадав сусідку, котра теж полюбляла пиляти свого роботягу-чоловіка, особливо після чергового запою. Через тонкі стіни стандартних бетонних “коробок” лайка, грюкіт баняків, спускання води в кльозетах доносились виразно, так, що ти ніде не міг втекти від нудотного спектаклю з назвою “Сімейне життя сусідів”.
Вздрівши хлопця, мегера враз зупинила виверження слів. Її обличчям пронісся шалений ураган почуттів: здивування змінилось страхом, потім злістю, поки не проступила радісна усмішка і нарешті не перемогла ейфорія щастя. Вона заверещала: “Він нас виведе звідси!” Микола із неприхованим жалем глянув на неї; якби вона могла прочитати думки хлопця, то виявила би один вельми непривабливий діагноз щодо себе. Чоловік лише безмовно дивився на юнака.
- Якщо захочете їсти, то в холодильнику все є. У шафах з’являться лахи, - Микола насмішкувато зиркнув на вульгарно вбрану кобіту, - які тільки забажаєте.
- Випусти нас звідси! – закричала жінка. – Ти не маєш права нас тут тримати!
Юнак, що вже рушив до дверей, повернувся:
- Ну, і хто вас тут тримає? Я?
- Ми випадково зайшли у цей будинок, - озвався нарешті чоловік.
- Ми теж випадково зайшли у цей будинок, - луною відгукнувся Микола.
- Я нічого не розумію, - рівно, без натяку на емоції, промовив дядько.
- І я нічого не розумію.
Хлопець раптом підійшов до канапи й простягнув свою долоню незнайомцю:
- Микола.
- Степан, - механічно подав руку той і додав, - Романович. Можна й без Романовича. А це – Марія Іванівна.
- Ми у дев’ятій. Заходьте в гості, коли трохи.. е-е.. заспокоїтесь.
На Сергія юнак натрапив майже одразу після того, як покинув сімнадцяту квартиру. Хлопчина розгублено стояв біля муру, котрий щойно був дверима, а Микола якраз дійшов донизу, аби глянути, чи не з’явився за ніч вихід. Він, як міг, пояснив Сергію ситуацію і повів його до себе. Посадовивши тихого мов сновида підлітка за стіл на кухні, юнак пішов будити Ліну. Коротко розповів їй про знайдених сусідів і малого та й повернувся на кухню. Хлопчак нерухомо сидів там, де його залишив Микола, і тупо дивився в одну точку десь на стіні. «Агов, прокинься! Я тобі зараз кави зроблю», – спробував пожартувати юнак, та слова, схоже, не долітали до свідомості Сергія. Микола підійшов до малого і злегка поторсав за плече. Той раптом вишкірив зуби й загарчав; з несподіванки юнак відскочив. Божевільні величезні очі малого настрашили Миколу не на жарт, він схопив склянку з водою і вихлюпнув Сергієві рідину в обличчя. Хлопчина скочив, наче вжалений, й метнувся до дверей. Микола чув, як загуркотіли від шаленого бігу сходи. Юнак піднявся у сімнадцяту, переповів все Степану і вони разом подалися шукати хлопця. Малий рюмсав внизу, його руки були обдерті до крові, але, схоже, найгірше вже минулось. Микола глянув на стіну, де поволі зникали сліди від кулаків хлопця. Мур, наче губка, всотував червоні краплі; незабаром поверхня стала чистою. Юнак провів по ній долонею. На дотик – звичайна фарба, прохолодна, гладенька, на вигляд – теж нічого особливого, зелений колір, під’їзди найчастіше саме таким і малюють.
За годину вони зібрались, аби вирішити, що робити далі. «Мегера», як про себе називав Микола Марію Іванівну, постійно встрягала у чоловічу розмову, аж поки юнак, виразно глипнувши на Ліну, не запропонував кобітам зробити каву і принести тістечок. Дівчина, пообіцявши невгамовній тітці неабиякий показовий виступ холодильника, потягла її з собою. Щоправда, до кухні вони не дійшли. У передпокої Ліна з вправністю ілюзіоніста заходилась видобувати з шафи неймовірні скарби. Prada, Versace, Gucci надовго затримали жінок, що жваво защебетали і взялись приміряти одяг.
Поки пані розважались модними лахами, троє чоловіків домовились влаштувати чергування внизу біля стіни, щоб не пропустити момент появи дверей. Степан запропонував також розібрати мур, бо невідомо, чи дім захоче впустити ще якихось людей і чи взагалі коли-небудь з’явиться отвір назовні. Микола тут же забажав відбійний молоток, та будинок вперто ігнорував його забаганку. Не відгукнулась шафа й на прохання матеріалізувати інші інструменти... Тому всі троє озброїлись кухонними ножами, молотками для м’яса і вирушили донизу довбати стіну.
Потому ніхто з них не міг сказати, чому і як опинився у зовсім іншому місці. Микола пам’ятав лише момент, коли він приготувався штрикнути ножем штукатурку, а потім отямився на канапі у своїй квартирі. Схожі історії переповіли і Сергій зі Степаном. Кілька таких спроб завершились однаково, тому постановили-таки організувати чергування, поховавши ідею пробити стіну. Склали графік: зміна – чотири години. Тиждень минув у тривожному пильнуванні. Жінки носили їжу донизу, підміняючи за потреби на короткий час чергових. Однак, чарівний сезам не відчинився...
Сергієві набридло першому. Якось пізно увечері припекло відлучитись, не хотілося гукати когось, аби його підмінили на хвильку, тож він хутко збігав у першу квартиру і, коли повертався, почув шум внизу. Хлопчак вздрів перед муром компанію однолітків напідпитку. Троє хлопців та дві дівчини верещали наче зграя зварйованих мавп; невдовзі на цей галас збіглися всі мешканці. Пополотнілий Сергій у відчаї прихилився до стіни, пропускаючи п’яних підлітків, і з його очей потекли сльози. Микола одразу зорієнтувався, що трапилось. Не звертаючи уваги на розігрітих алкоголем дітлахів, він взявся заспокоювати хлопця:
- Ти не винен. Ну, годі. Ця паскуда надто хитра. Вона впускатиме людей, але не випустить нікого.
- Двері щойно були… Я побіг до туалету, а вони сюди зайшли, - Сергій розвернувся до стіни обличчям, ховаючи мокрі очі від оточуючих. Худі плечі трусились від здушених ридань.
- Ми могли вийти, - хрипко, з ненавистю, видихнула Марія Іванівна.
Микола посунув їй навперейми, перекриваючи шлях до хлопця:
- Це – пастка, – твердо промовив у перекошену пику «мегери», - з якої нема виходу. Сергій тут ні до чого. Рано чи пізно таке мусило статися. Ми можемо сидіти тут як завгодно довго, але та падлюка обере момент, коли нікого не буде і тільки тоді запустить нових людей.
- Я хочу вийти! – заволала тітка.
Ледве вкоськавши Марію Іванівну, юнак, аби відволікти від сумних думок розчарованих мешканців, запропонував віднайти підлітків.
- Чого їх шукати? Сидять нагорі і заливаються пивом. Мало їм, - сердито пробурчав Степан, - нахлялись, як свині. Тепер спокою не буде.
Як він і передбачив, компанія розташувалась на майданчику перед горищем, граючи у «пляшечку» на роздягання. Одна з дівчат відбивалась від двох хлопців, котрі намагались зняти з неї кофтинку. Обмацуючи при тій забаві дівчисько, високий худорлявий пацан весело горлав:
- Тримай її, Саня!
- Пустіть, придурки!
П’ятеро старожилів піднялись на останній поверх якраз тоді, коли хлопцям вдалось здерти блюзку з дівчини. Та, прикриваючи руками груди, відступила в куток, ховаючись від хтивих рук розбишак. На іншу, вже роздягнену мініатюрну білявку дванадцяти-тринадцяти років, напала гикавка і вона, зовсім осоловіла, сиділа, прихилившись до стіни, просто на бетонній сходинці. Тільки трикутничок трусів білів на малій. Над нею стояв третій хлопець, здоровань з червоною пикою, як видно, найстарший з компанії. Вийнявши свого прутня з штанів, він схопив ледь притомне дівча за волосся.
Трійко хлопчаків агресивно зустріли делегацію. Напоївши дуреп, вони хотіли скористатися нагодою, та раптом хтось посмів стати на заваді. Але на них вихором налетіла Марія Іванівна. Встигнувши за якусь хвилину облаяти їх усіх, вона змусила дівчат одягатися, а пацанів затисла у кут. «Хвойди! Сучки довбані! Давалки малолітні!» – горлала розлючена тітка, хльоскаючи по щоках геть сп’янілу німфетку, котру щойно мало не зґвалтував найстарший з хлопців. Інша дівчина хутко одяглась та допомагала подружці, що слабо трималася на ногах, вбрати спідницю. Раптом білявеньку зігнуло навпіл і вона почала блювати на сходи. Микола прожогом відскочив, з огидою й обуренням зиркаючи на п’янюче дівчисько.
Волочачи геть знесилену білявку, Марія Іванівна наказала другій йти за нею і повела обидвох до хати, де поклала меншу спати, а старшу взялась виховувати.
- Ви собі навіть не уявляєте, як ви “попали”, пацани, - похмуро кинув Степан.
Хлопці, що трохи оговтались, за відсутності “мегери” осміліли і наважились огризатись:
- Ти, козел, вали звідси! А то ми тобі зараз пояснимо, хто тут “попав”! – виступив наперед здоровило.
Раптом дядько блискавичним рухом викинув праву руку просто межи очі вдвічі більшому за себе нахабі. Той “відрубався” без звуку і лантухом ґепнувся на майданчик перед стрихом.
- Ви двоє! – Степан тицьнув пальцем у наляканих підлітків, - беріть колєгу за руки-ноги і марш вниз! Квартиру вам дамо.
Хлопці ошелешено дивились на дядька, що патякав якісь дурниці. Степан посміхнувся:
- Що, дітки, думаєте я здурів? Пацани, - він звернувся до Миколи і Сергія, - розкажіть їм про цей дім.
- Ну... Як пояснити? Тут таке, - забелькотів хлопчина.
- Виходу звідси нема, - обірвав Сергія юнак, - даремно ви сюди припхалися... Щоб було зрозуміліше, йдіть і пошукайте хоча б одну дірку назовні.
Протверезілі підлітки нажахано спостерігали за дивними мешканцями, не сумніваючись у їхньому колективному божевіллі. Степан посунувся до стіни, звільняючи прохід і сказав:
- Відійди, Миколко. Хай наші секс-гіганти прогуляються будиночком.
Щойно з’явився просвіт, як хлопці покотились донизу, зовсім забувши про свого товариша, втишеного ударом схибленого дядька.
- Беріть його за ноги. Треба віднести бугая до хати, - зітхнув Степан.
Дорогою Микола спитав:
- Де це ви битися навчились? Нічого так зацідили.
- Боксом займався, - важко сопучи, відповів чоловік.
Між сьомим і шостим поверхами він скомандував:
- Стійте!
Аби трохи відхекатись, поклали здорованя на долівку.
- В армії теж доводилось дурних присаджувати, - він із жалем глянув на непритомного і продовжив згодом, - Он, вимахав, коняка, наїв мармизу... Мізків – нуль. В мене вдома такий залишився...
І відвернувся з чорним мов хмара обличчям. Тут лежачий заворушився.
- О! Наче доходить до себе. От і добре – не треба надриватися. Хай сам йде.
Хлопець прийшов до тями й заходився матюкатись. Степан метнувся до нього:
- Хочеш ще?!
Той сахнувся, закриваючи руками голову.
- Бачу, вже досить. То закрий пельку і послухай.
- Не здавайте мене в міліцію, - раптом почав жалібно скиглити здоровило.
- Господи, - у відчаї змахнув руками Степан, - і цей нічого не розуміє.
- Тебе як звати? – швидко запитав Микола хлопця, спостерігаючи за закипаючим дядьком.
- Руслан...
- Я – Микола. Це – Степан Романович, а це – Сергій. В міліцію ми тебе не здамо, але для тебе було би краще, якщо б така можливість існувала... Звідти хоч вийти можна...
- Ви чого зайшли в будинок? – втрутився дядько.
- Ну, гуляли... з дівками.. е-е..., - боязко поглядаючи на Степана, відповів той.
- Догулялись, - похмуро кинув чоловік, - звідси нема виходу. Ми всі випадково зайшли сюди і живемо тут вже тиждень. А ця сволота не випускає нас!
- Не врубався, - здивувався Руслан, - хто не випускає?
- Будинок...
- Як? – перепитав хлопець, поглядаючи на кожного по черзі круглими здивованими очима.
- От ти стоїш між поверхами. Вікно бачиш?
Хлопець озирнувся, пошукав очима отвір. Звісно, перед ним була глуха стіна.
- Ходімо вниз. Подивишся інші поверхи, глянеш ще, чи є вихід з під’їзду.
Всі четверо поплентались донизу, звичайно, нічого втішного вони не побачили.
- О, б...ть! – тільки й спромігся вимовити ошелешений новоприбулий.
- Хочу тебе, пацан, попередити. Моя Марійка дуже не любить, коли матюкаються. Тому давай, вчися говорити по-людськи, бо дістанеш від неї. Знаєш, то буде значно гірше, ніж я приклався. Як вона почне виховувати, вважай, менше двох годин ніяк не вийде. А витримати її крики стільки часу, - Степан скрушно похитав головою, - то може й дах поїхати.
- Мені треба вибратися звідси! – закричав підліток, - Мене тато вб’є!
Старожили співчутливо дивились на хлопця, який у відчаї товк мур кулаками.
- Треба розбити стіну!
- Гм... Бачиш, - промовив дядько, притримавши Руслана за плечі і відтягаючи його від безґлуздого заняття, - ми вже пробували... Дім не дозволяє пошкодити себе.
- Ходімо, треба пошукати твоїх друзів, - завважив Микола, прямуючи сходами догори.
Степан потягнув хлопця за рукав, кивнувши Сергієві, щоб той рушав за ними. Він розумів, що варто перемикнути увагу новоприбулого на вирішення якогось завдання, аби той не занурювався у відчай і потрохи звик до теперішнього незвичайного становища. Обидвох геть перепуджених хлопців вони знайшли у восьмій квартирі. Вони, враз вмовкнувши, мов дикі звірі у пастці зацьковано спостерігали за гістьми, що заходили до кімнати. Коли побачили серед них свого товариша, живого, хоч і з розпухлим носом, одночасно з полегшенням зітхнули. До них одізвався Сергій:
- Вихід шукали?
Хлопці згідно метнули головами.
- Знайшли?
- Нема... – видушив з себе високий.
- Ми вже тиждень не можемо звідси вийти. Я не знаю, скільки доведеться тут просидіти. Ніхто не знає...
- Пропоную сьогодні всім йти спати, а завтра поговоримо, - якомога спокійніше промовив Степан, спостерігаючи за реакцією обох, - квартиру ви собі вже вибрали, тут і живіть. В холодильнику візьмете їсти, там багато чого є. Постіль – в шафі. Висипайтеся, раннього підйому не буде, - спробував пожартувати дядько.
Ніхто не всміхнувся. “Погано. Зараз почнеться істерика в молодшого”, - подумав Микола і звернувся до Руслана:
- Давай, знайом нас з твоїми колєгами.
- Ігор, - махнув у бік худорлявого, - а це – Саня.
Старожили теж назвалися, юнак пішов на кухню, аби зробити усім чаю; у три горнятка призначені для новоприбулих він накапав дарвілолу, пригадавши свої безсонні ночі в цьому паскудному будинку. Потім залив окропом запашну травяну суміш у заварному чайничку і невдовзі всі шестеро смакували ароматну гербатку разом із тістечками, що танули у роті.
- Ех, - Руслан навалився на бильце канапи, підпихаючи під бік декоративну подушечку, - супер. А ви тут непогано влаштувались.
- Точно, - підтакнув йому Саня, розімлілий від гарячого чаю із снодійним, - «хавка» - то шо треба.
- Влягайтесь спати. Завтра попросите в холодильника їжу. Все, що заманеться.
- А пивайсик він нам видасть, - витягаючи пачку цигарок з кишені, запитав Ігор, - або винцьо якесь?
- Алкоголь можна замовляти, але такі прохання виконуються не завжди. Горілки взагалі не допросишся… А щось легеньке видає тільки малими дозами.
Степан пішов на чергування донизу, хлопці розбрелися спати. Залишок ночі минув спокійно, без пригод.
Вранці Юлька насилу розліпила очі. Під «куполом» гули мухи, в роті було нестерпно гидко, довкола – все чуже. Дівчисько, обхопивши нещасну голову руками, побрело шукати кухню, жадібно вихлебтало склянку води з-під крана, налило ще, випило і другу. Безсило опустилось на стілець, тупо оглядаючи незнайому кухню. «Та де ж це я?». Зашуміла вода, спущена з бачка, за мить з туалету вискочила якась тітка та, неприязно глипнувши на Юльку, спитала:
- Прочухалась нарешті, мала? Ох, була б я твоєю матір’ю, то била би по писку, щоб кров залила, до ясної холєри!
Юлька огризнулась, їй важко згадувалось, як вона тут опинилась і хто така ота жаба, що розверещалась на неї. Тітка, під’юджена спротивом, “завелась”:
- Ах ти, стерво! Я тебе, шльондру малу, вчора витягнула в останній момент з-під ґвалтівника, а вона ще дзявкає!
- Стули пельку, стара! Пішла ти на ..., - дівчисько роззлостилось не на жарт. На незнайому тітку, на незрозумілу ситуацію, на чужу квартиру, на біль, що молотком гупав у скронях і ставав нестерпним від крику отої бабети.
На кухню зайшла Іра, зиркнувши на молодшу подружку, кинула:
- Привіт, Юль! Маріє Іванівно, ми зараз підемо. Не сваріться.
- Ти можеш залишатись, а ця, - вона зневажливо махнула рукою на Юльку, - хай забирається геть. Там хлопчики її підберуть, попрацює підстилкою.
- А от з-а-а-здр-и-ити не тре-е-ба, – розтягуючи слова, насмішкувато промовила мала, - тебе, стару кобилу, вже ніхто не хоче.
Іра підхопила подружку під руку й хутко поволочила її за собою, подалі від розлюченої Марії Іванівни, поки та не оговталась від нахабної заяви Юльки і не розпочала грандіозний скандал. Дотягнувши подружку на сьомий поверх, вона спинилась.
- Ота стара сука – однозначно, важкий випадок. Фіг з нею, пішли, візьмемо собі хату.
Мала збараніло витріщилась на старшу колєжанку.
- А! Ти ж не в курсі! – раптом згадала та. – Тут таке робиться! Попандос повний! Тобі ще нічого, ніхто й шукати не буде, а що я своїм скажу?
- Не поняла...
- Вийти звідси не можна. Ну, нема дверей, вікон теж. Ми тут закриті. Стрьомний будинок попався.
- Якась ідіотка, - промимрила тихо Юлька і пошкандибала сходами вниз.
- Сама ти дура! – заволала їй вслід подружка.
Вже на третьому поверсі мала почула голоси, що долинали знизу. Розмовляли хлопець з дівчиною, розібрати слова вдалось на майданчику другого поверху. Юлька завмерла і зацікавлено прислухалась.
- Тобі добре говорити: “Не переживай, все нормально”. А якщо я завагітнію, - схлипувала незнайомка, - що тоді буде? Боже! Невже нас тут навічно замурували?!
- Треба порахувати, коли не можна, - відповів юнак, - будемо стримуватись у такі дні.
- Та як я порахую, коли не можна?! В мене цикл – то двадцять днів, то сорок... Я хочу додому, - розридалась дівчина.
Довший час Юлька чула лише плач незнайомки, потім прозвучало:.
- Ліно, йди до хати.
Останні слова пролунали різко й сухо, з неприхованим роздратуванням. Юлька подумала, що хлопець – козел і падлюка. “От-тільки, чому його дівчина така тупа? Можна ж в аптеку піти, піґулок купити. Зрештою, є й “гумки”. Чого трагедію влаштовувати?”- здивовано розмірковувала мала, аж раптом почула кроки. Сходами човгала Ліна, Юлька тихо шмигнула у заглиблення перед ліфтовими дверцятами і причаїлась, не хотіла, щоб дівчина спіймала її на підслуховуванні. Постоявши хвилин зо п’ять, вона не дочекалась, щоб хлопець унизу вийшов з під’їзду: двері не рипали, зрідка знизу долинали якісь приглушені звуки. “Чого він там застряг?” – дивувалась Юлька. “Треба йти додому”, - нарешті вирішила вона. Прибравши якомога незалежного вигляду, мала почимчикувала до виходу. Справді, юнак був внизу. Він сидів у великому зручному фотелі і, зауваживши Юльку, виразно скривився та ще й презирливо хмикнув. Дівчинка, заскочена такою незвичайною картиною, прикипівши переляканим поглядом до дивного хлопця, що розвалився у кріслі в під’їзді, наче в себе вдома, спробувала боком оббігти його і втелющилась просто головою в стіну. Дверей на звичному місці не виявилось! Від болю й страху Юлька закричала. Микола схопився на рівні ноги та спробував її заспокоїти. Дівчисько не чуло його слів і нажахано вищало, вирячившись на мур. Він закрив вуха руками й гаркнув щосили: “Замовкни!” Однак, того виявилось замало, тож він схопив її за плечі і добряче потрусив. Мала, щойно юнак її випустив, повалилась на підлогу. “Я ніколи не звикну до їхніх істерик”, - розлютився Микола. Потім підчепив Юльку попід руки і поволік на крісло. На місці, де впала дівчинка, залишилась калюжа.
- О, Боже! Їй ще памперси треба, а вона грається у дорослу.
Микола розгублено дивився на непритомну малу, не уявляючи, що його робити. Потім помчав догори, раптом передумав і хутко повернувся. Вони разом із Степаном змайстрували просту сигналізацію для термінової евакуації, коли раптом з’явиться вихід, тому юнак увімкнув сирену. Через декілька секунд збіглися всі старожили, Марія Іванівна люто глянула на Миколу:
- Ти нас зірвав заради отої малолєтки?! А я думала, що двері є!
- Вона добряче гепнулась головою у стінку. Крім того, в неї була страшна істерика, я ще такого не бачив, - виправдовувася хлопець.
- Чи вона хоч жива? - стурбовано промовив Сергій.
- Таке стерво не здихає так легко! Вона нам ще попсує нерви! – не вгамовувалась сварлива кобіта.
Степан нахилився до дівчинки послухати, чи вона дихає, жінка тут же його відштовхнула:
- Посунься, я гляну!
Юлька розплющила очі, близько-близько стирчали пасма фарбованого волосся – чиясь голова лежала у неї на грудях, а за нею виднілися якісь чужі люди. Мала схлипнула, чомусь було холодно і мокро.
- Жива, як бачите!
Голова віддалилась і Юлька впізнала ту галасливу недобру тітку, що кричала на неї недавно.
- Мала, ти як? – запитав незнайомий дядько.
Дівчинка здивовано роззирнулась:
- Де це я? Хто ви?
Раптом вона відчула, що сидить у мокрісіньких трусах, та й спідниця вся просякла водою. Ніс залоскотав знайомий запах сечі, Юлька скулилась від сорому. Її знічення, схоже, помітили. Старший хлопець кивнув молодшому, аби той прямував за ним, і Юлька залишилась з Марією Іванівною та дядьком. Той, уникаючи дивитись на неї, тихо промовив до жінки:
- Відведи її до хати, хай помиється і переодягнеться. Але не залишай її саму.
- Чого ти розкомандувався? – невдоволено, проте більше так, для порядку, буркнула тітка.
Спливали одноманітні дні, у будинок ніхто більше не заходив. Хлопці мінялись на чергуванні, Сергій намалював календар, стали відзначати дні, проведені тут. Степан і Микола спробували виготовити вибухівку, та дім у останній момент забрав майже готову суміш. Обидва не могли сказати, як це сталося. Як і тоді, коли вони хотіли продовбати стінку, раптом опинились кожен у своїй хаті, а, повернувшись у третю квартиру, яку жартома називали лабораторією, не знайшли й сліду вибухівки.
Юлька з Ірою оселились спочатку в п’ятнадцятій, та за два дні встигли погиркатись і навіть побились, тому мала забралася геть й вирішила жити ближче до Миколи з Ліною. Оскільки в десятій мешкав Сергій, то вона вибрала одинадцяту. До неї часто забігала Ліна, якось так вийшло, що їм було легко вдвох. Микола усе рідше з’являвся вдома, залишався спати деінде. На запитання Ліни відповідав, що працює ночами у лабораторії. Дівчина кілька разів заходила у третю квартиру, сподіваючись знайти коханого, але жодного разу його там не застала. Вона геть змарніла. Спочатку влаштовувала скандали, плакала, а згодом звикла і перебралася жити до Юльки; удвох не нудно, є з ким поговорити. Хоч мала виявилась не надто балакучою, та іноді вечорами вони довго розмовляли про все на світі. Ліна довідалась, що Юльці всього одинадцять, тата нема і ніколи не було, мама пиячить та часто товче їх з братом; мала до школи ходити ходить, але радше задля Ганни Климівни. Свою вчительку вона явно любила, видно що та зуміла підібрати ключика до серця дівчинки.
Якось увечері Юлька спустилась вниз, вона часто приходила сюди, до стіни. Мала могла годинами дивитись на рівну гладеньку поверхню, сидячи поруч з черговим; позаяк вона не докучала, то всі звикли і не звертали уваги на мовчазне дівча. Юлька вивчила графік й добре знала, коли чергують Степан, Микола, Сергій і Саня. Їх вона не боялась, але з усіх сил уникала зустрічей із Русланом та Ігорем. Хлопці зачіпали її при кожній нагоді, запрошували в гості, гидко підсміюючись.
Сьогодні з шостої по десяту випадало чергування Степана, потім починалась зміна Миколи, тому близько одинадцятої Юлька обережно і тихо прослизнула повз квартиру, з якої невиразно долинали голоси її переслідувачів. Раптом вона вчула щось дивне. Мала принишкла, нашорошивши вуха. Хтось вовтузився внизу, біля стіни.
- Та чого ти? Нікого нема, всі сплять. Ходи до мене, - збуджено говорив Микола.
- Ой, та відпусти мене, - засміялась стиха Іра, - приходь після чергування.
- Не тікай...
- Я зачекаю тебе, не спатиму, - кокетливо відповіла колишня подружка.
Мала одразу впізнала обох, здогадалась також і що відбувається внизу. Тихцем майнула нагору, щоб Ірка не наштовхнулась на неї, коли повертатиметься до себе. “Козел!” - лютувала Юлька, чомусь стало так образливо, наче то її зраджував хлопець. “Ну, нічого! Я вам влаштую!”
Микола глянув на годинник, всього кілька хвилин минуло, до кінця чергування залишалось майже три години. “Ех, і навіщо я відпустив її?” - розчаровано подумав він. Уява жваво намалювала Іру у тій шикарній червоній білизні, котру вона надягала вчора. Фігуриста, з пишним бюстом і круглим задком Іра ніколи не відмовляла йому, не влаштовувала скандалів, весело реготала над його жартами. Словом, то була повна протилежність сухореброї Ліни з її вічним скигленням.
Юлька чомусь повернулась дуже швидко, Ліна ще не встигла вкластися. Вона знала, що мала ходила вниз і не чекала, що та хутко прийде. Щось з нею трапилось, розчервоніла і зла, вона голосно хряснула дверима.
- Ти чого? – стурбовано спитала дівчина.
- Нічого, - похмуро кинула Юлька.
Ліна вже знала, що з малої годі слово витягти, коли вона не хоче розмовляти, тож облишила розпитування. «Захоче, розкаже», - подумала дівчина і пішла перевіряти, чи закриті крани на ніч. Коли повернулась в кімнату, Юлька, відвернувшись до стінки, вже спала, чи, може, вдавала, що спить.
Посеред ночі Ліна прокинулась і зрозуміла, що в спальні хтось є. Боячись поворухнутись, вона вслухалась в сповнену шерехів, неясних скрадливих звуків, тишу. Десь у кутку, де спала Юлька, щось рухалось. Раптом важкезне тіло навалилось на неї, в обличчя метнули подушку. Ліна завищала від жаху, забилась під нападником, що душив її; десь краєм свідомості пронеслась блискавкою здогадка - невідомо як, але вона впізнала Руслана.
- От, су-у-ка! – натужно прошипів той, ледве втримуючи дівчину.
- А я малу вже втишив! – хвалькувато промовив Ігор
Ліна крізь подушку вчула страшні слова, в грудях у неї розірвалась бомба, вона коліном поцілила кривднику в ніжне місце, вивільнила своє лице, відкидаючи скорцюбленого виючого Руслана на підлогу, і рвонула до другого. Крейдяне обличчя того гада – останнє, що пам’ятала...
Юлька сиділа на краєчку ліжка, легенько гладила руку дівчини, з її очей скрапували сльози. Степан відматлошив Руслана так, що рідна мама б не впізнала. Тіло Ігоря, загорнуте у простирадло, віднесли на горище.
Коли Юлька прийшла до тями, довкола було пекло: бійка у розпалі, стіни дрижали від мату. Пізніше вона довідалась, що мерзотники домовились поділити між собою дівчат: Руслан вибрав Ліну, Ігорю залишалась вона, Юлька. Вбивати, звісно, хлопці їх не збирались, планували придушити злегка і заволікти до себе в квартиру. Цікаво, що ті виродки навіть не подумали, як приховати це від решти мешканців. Зв’язані жертви мали слугувати їм сексуальними забавками. Але ситуація неочікувано вийшла з-під контролю, коли розлючена Ліна голими руками вбила Ігоря, розґаратала його голову об бильце ліжка... На його передсмертний крик, що в нічній тиші рознісся будинком, збіглися мешканці. Очманіла Юлька в якомусь заціпенінні спостерігала за тим, що діялось у спальні. Геть усе було залито кров’ю: ліжко, стіни, підлога, навіть стеля. Ліна в роздертій піжамі, оббризкана червоним з голови до ніг, з осклілим поглядом сиділа поруч. Степан в одних трусах, вивергаючи з себе відбірну лайку, люто валив кулаками лежаче тіло, що сіпалось від ударів, а потім затихло. Біля дверей стояв Сергій і перелякано дивився на шаленіючого дядька. У кімнату влетіла напіводягнена Марія Іванівна, відштовхнула хлопця, котрий стовбичив на шляху, і кинулась до Степана. Її вереск боляче ляснув Юльку по вухах, тітка ледве спромоглася відтягнути чоловіка від нерухомого Руслана. Раптом мала зауважила ще одне тіло, на підлозі біля її ліжка лежав Ігор. Вона відразу зрозуміла, що він мертвий: ліва половина обличчя хлопця була нормальною, єдине вціліле око втупилось у стелю, а від правої залишились криваві клапті, стирчали гострі уламки кісток черепа. Юлька закричала від жаху. Після тої ночі вона два дні не могла говорити...
Ліна “відключилась” на кілька днів, металась у гарячці і марила, мала майже не відходила від неї. Часто навідувалась Марія Іванівна і виганяла Юльку геть, просила Сергія прогулятись з нею сходами. Непритомного Руслана припнули до батареї, та згодом виявилось, що той кашляє кров’ю і не може нічого їсти, тому перенесли схудлого хлопця на канапу. Він протягнув ще чотири дні, труп віднесли також на горище.
Микола здивовано роззирнувся довкола:
- А де ж подівся той?
- Ми його поклали сюди, - Степан показав у кут, - чудасія…
Вони обійшли горище ще раз, але тіло Ігоря так і не знайшли.
- Будинок його забрав…
- Навіщо?
- Не знаю… Завтра глянемо, чи цей залишиться, - Степан махнув рукою у бік загорнутого у простирадло мерця.
Вони мовчки спустились з горища і розбрелися по своїх квартирах, уникаючи дивитись один на одного.
- Командире! Зафіксовано колосальний викид енергії!
- Скільки етолів?!
- Три!
- Доповідайте!
- Дві тварини атакували інших двох протилежної статі. Жертви якраз перебували в стані спокою під час нападу, та одна з цих особин раптом під’єдналась до невідомого нам джерела енергії і вчинила опір. Під час захисту вона використала півтора етоли, а решту, тобто три, ми вловили.
- Це остання група, у нас достатньо матеріалу, аби підтвердити гіпотезу. Ми повертаємося на корабель. Згортайтеся, вирушаємо.
- Командире, що робити з піддослідними?
- Доведеться їх знищити, - задумливо відповів той, - хоча не всіх. Лише зайвих. Корисних беремо із собою.
- Але, капітане! Лише сімнадцять звірів з п’яти піддослідних груп здатні виробляти енергію, а решту – дев’яносто вісім - доведеться вбити. Дозвольте зауважити, що це зайва жорстокість, чому б не відпустити їх?
- Оті тварини, Марме, здатні передавати інформацію від однієї особини до іншої. Хай як примітивна їх комунікаційна система, все ж не настільки, щоб вони не змогли сповістити свої стада про невільне життя і свої пригоди. Адже нам ще не раз доведеться виловлювати звірів, аби добувати необхідну енергію. А якщо вони навчаться уникати пасток або, що значно гірше, почнуть опиратися, використовуючи потугу доступної для них енергії проти нас? Тому я наполягаю на знищенні. Це наказ! Виконуйте!
«Ось так! Нарешті, я переміг! Тепер ми знаємо, як добувати енергію, і я зможу зайняти місце Берда. Не всі тварини здатні на це, але 15,6 відсотка мають закодовану у генах можливість вижити за рахунок під’єднання до невідомого джерела. Всього лиш треба відібрати кілька десятків таких особин і створювати екстремальні ситуації для них», - вдоволено думав Ім, капітан корабля.
Заступник командира Марм підкорився наказу свого зверхника. Дорогою до боксів з тваринами він розмірковував, чому власне цього недоумка призначили на місце капітана: «Наш командир тупуватий. Він геть не розуміє, що сталося. Тварини – не просто джерело, з якого можна черпати потрібну силу! Вони лише посередники, що не здатні самотужки витворювати енергію, проте, вивчаючи звірів можна відшукати, звідки вони її беруть. Моє ім’я прославиться навіки, а іркони отримають вдосталь енергії!» Виконуючи завдання, він обдумував план дій щодо зміщення Іма, намагаючись спекатись неприємних відчуттів від брудної роботи, котру той доручив. Хай там як, але ліквідація майже сотні живих істот – не надто гідне заняття для нащадка старовинного роду, який подарував ірконам двох правителів та великого адмірала зоряного флоту.
Ліна згадала все, щойно прокинулась. «Жива», - мляво ворухнулась думка, вона сіла на ліжку, потім звелася на ноги. Хитнулась від слабкості. «Інша квартира. Точно не наша». Страшенно хотілося їсти, тож Ліна вирушила на кухню і жадібно напхала шлунок усім підряд. Їй стало краще, вже неквапом дівчина випила горнятко запашної кави. «Де всі?» - поцікавилась вголос й почалапала шукати когось із мешканців, та за мить повернулась на кухню, щоб прихопити з собою про всяк випадок ніж.
Ліна нікого не знайшла… Вона обійшла всі квартири двічі, жодної не оминула, зазирала навіть до туалетів і шаф. Голова відмовлялась думати, дівчина безсило сіла на сходинку. Вислизнув з рук непотрібний ніж, жалібно дзенькнувши. Вона уважно глянула на лезо, підняла. Ручка зручно лягла в долоню. «Я себе вб’ю,” – спокійно промовила, звертаючись до стіни. “Якщо ти, сволото, - дівчина тицьнула пальцем в зелену поверхню, - не випустиш мене негайно, я переріжу собі жили”.
Вода пружним струменем вдарила у ванну. Ліна байдуже спостерігала, як її стає усе більше і, коли теплий водоспад перехлюпнув через край, спливаючи на чорно-білу схожу на шахівницю підлогу, вона не роздягаючись залізла у воду.
- Капітане! На зв’язок вийшов патруль Асоціації Світів. Вони вимагають, щоб ми допустили їх на наш корабель.
- Вимагають? – обурився Ім.
- Посилаючись на угоду між ірконами і Асоціацією... Я вже перевірив законність їхнього наказу. На жаль, ми змушені підкоритись, - відповів заступник.
- Чи вони хоч пояснили причину своїх дій?
- Так, - із старанно прихованою зловтіхою відзначив Марм, - вас звинувачують у порушенні Закону в тій частині, де йдеться про невтручання у розвиток молодих цивілізацій.
- Маячня! – здивувався капітан, - Про що мова?!
- Про планету, яку ми знайшли. Оті звірі – розумні істоти.
- Не може бути! – вражено промовив Ім, але швидко оговтався і продовжив, - Марме! Ви знищили піддослідних, отже, вас також судитимуть. Треба ліквідувати сліди цієї операції у базі даних. Виконуйте! А я зустрічатиму гостей.
- Капітане, я лише виконував вашу вимогу. Окрім того, зафіксовано, що я намагався переконати вас у недоцільності знищення чужинців.
Відразу потому Марм наказав: “Корабель І-1971, візьми під варту командира Іма”. Міжзоряному судну, оснащеному найновішим штучним мозком, знадобилась доля секунди, щоб переглянути всі юридичні документи, визнати дії капітана незаконними і виконати наказ заступника. Протест Іма не завадив кораблю миттєво обеззброїти та ізолювати його до прибуття патруля АС. Марм подумки звернувся до екіпажу: “Підозрюваний у порушенні Закону командир корабля-розвідника І-1971 відсторонений від виконання своїх обов’язків і затриманий для проведення слідства. Згідно інструкції про екіпаж міжзоряного корабля обов’язки командира виконуватиму я».
Патруль Асоціації знайшов незаперечні докази порушення Великої угоди, укладеної між АС та ірконами, де, зокрема, обидві сторони зобов’язувались поважати права молодих цивілізацій. Звісно, капітан Ім, справу котрого згідно Великої угоди розглядав суд ірконів, відбувся мінімальним покаранням. Асоціація опротестувала рішення усього лише відсторонити злочинця-вбивцю від міжзоряних польотів, та повторне засідання суду залишило попередній вирок без змін…
Корабель Асоціації Світів повернувся на базу з патрулювання з несподіваними пасажирами. Приспаних землян оглянули медики, п’ятнадцять чужинців визнано цілком здоровими і неушкодженими, двом було надано допомогу.
Ліна приглядалась до своїх зап’ястків. Місця глибоких порізів затягувались на очах, на ранах лежали клаптики невідомого напівпрозорого матеріалу. Дівчина із зачудуванням спостерігала, як неширока смужка, схожа на пергамент, повільно змінює форму, припасовуючись до країв шкіри, і набуває тілесного кольору. Всього кілька хвилин – і рана загоїлась, не залишилось жодного сліду. Ліна здивовано провела пальцями по зап’ясткові. Раптом позаду себе почула голос, здригнулась від несподіванки і підскочила, обертаючись. Нікого… Вже не лунають слова; дівчина пригледілась до стін, вишукуючи динаміки, однак не знайшла. Вона несміливо промовила: «Хто тут?»
- Вас вітає командир бази Асоціації Світів. Ви перебуваєте далеко від свого дому, однак, вас доправлять на Землю найближчим часом. Чи готові ви зараз відповісти на кілька запитань?
- Але де я?! І хто ви?! – запитала приголомшена Ліна.
- Ви знаходитесь на планеті, назва якої нічого вам не скаже. Ваша цивілізація надто молода, космос ви ще не освоїли, подорожі на великі відстані для людей недоступні. Проте, ви обов’язково повернетесь на рідну планету, рішення уже прийнято.
- Але для чого ви мене викрали?! – обурилась дівчина.
- Це зробили не ми, я щиро співчуваю вам. Власне патруль Асоціації і врятував вас, - терпляче відповів командир.
- Якої Асоціації?
- Асоціація Світів – організація, у яку входять високорозвинені раси Всесвіту.
- Скажіть, чи ви врятували ще когось, окрім мене? – схвильовано запитала дівчина.
- Сімнадцять осіб. Мені прикро повідомляти таку звістку, але ваші викрадачі встигли знищити більшість людей.
- Я хочу зустрітись із вцілілими…
- Ліно, на жаль, серед них нема ваших знайомих.
- Звідки ви знаєте?..
- Надзвичайна ситуація вимагала порушення вашої приватності і ми провели сканування особистості. Я прошу вибачення, але для проведення слідства довелось на це піти, тому ми діяли без вашої згоди. Радий повідомити, що ми знайшли незаперечні факти, котрі доводять провину викрадачів, отже, дана процедура справді була необхідною.
****
Ліна озирнулась. Затишна вітальня на першому поверсі власного будиночка. Вона погодилась на співпрацю з ними лише після тривалого спостереження за своїми батьками. Здавалось, їхнє життя зовсім не змінилось після її зникнення. Вони ходили на роботу, їли, спали, дивились телевізор, читали газети. Схоже, що вони цілком погодилися з вироком «пропала безвісти». Ліна, ковтаючи гіркі сльози, думала: «Всього півроку відсутності і наче мене й не було…»
Вона не бачила маму в перші тижні свого зникнення, коли та бігала, шукаючи дочку по підвалах і стрихах ближніх будинків, облазила весь парк, трясла слідчого, що займався справою Ліни, вимагаючи від нього водолазів з обладнанням, аби ті обстежили дно невеликого ставочка поблизу і домоглася свого, ночами не спала, божеволіючи від безсилих думок, захлинаючись сльозами, щохвилини дзвонила до батьків Миколи, котрий теж зник. Дівчина не могла знати також, як тато з інфарктом опинився в реанімації і лікарі ледве витягнули його з того світу… Дивлячись на батьків, котрі зазнали такої втрати, вона дивувалась їхньому спокою і рутинній буденності існування, не уявляючи того жаху, який вони ледь пережили кілька місяців тому.
Представник Асоціації запропонував їй на вибір: повернутись додому з діркою у спогадах тривалістю шість місяців або жити новим життям без амнезії, але й без рідних, виконуючи зрідка роль провідника для прибульців. Їй дали досить часу на обмірковування, на її прохання встановили непомітні камери спостереження, щоб вона побачила, як живуть її рідні ; рішучість дівчини, що спочатку була налаштована на повернення додому, згодом згасла. Врешті-решт після довгих переговорів, під час яких вона розпитала найдрібніші умови співпраці, Ліна погодилась на пропозицію Асоціації. Згідно умов угоди землянка отримувала нові папери, що посвідчували її особу, житло, рахунок в банку із солідною сумою і зобов’язувалась допомагати відвідувачам планети, що прибуватимуть з дослідницькою метою.
Дівчина сиділа на канапі, знічев’я клацаючи пультом, не помічаючи зміни передач на екрані. Знов і знов вона перебирала одні й ті ж думки, питаючи себе, чи не краще б повернутись додому. Ліна могла зробити це в будь-яку мить, у договорі передбачалась така можливість. Дівчина згадала усміхнене обличчя мами, коли вона повідомила татові, що вагітна, потім радісні обійми, пустощі обох на кухні… «Мамі всього тридцять шість, народить ще одну дитину, я їм не потрібна». Ліна вимкнула телевізор, жбурнула пульт на столик і рішуче підвелась. Всі сльози вона вже виплакала, на денці серця залишився змішаний з образою гнів, дівчина струснула головою, відганяючи гнітючі думки, одягнула плащ і рушила до крамниці за продуктами. Адже її новий холодильник геть порожній. Його треба чимось наповнити, як і нове життя, що починається віднині.
