Вона опускає очі при зустрічі. Вона ніколи не відповідає на привітання. Вона прикидається, що тебе не існує. Суперниця, яка тебе перемогла. Це ти допомогла їй здобути перемогу. Переможеній тобою суперниці.
Ти тупо говориш «Добрий день», в душі зажмурившись. Ти відчайдушно уявляєш собі, що її не існує. Його не існує. Тебе не існує.
І всіх тих, гірко-солодких, проклято-благословенних років ніколи не було. І ти не перечитувала ночами, крізь сльози, Біблію, шукаючи виправдання своїй забороненій любові. Розтоптана гріхом невидимка. Невидима твоя любов, невидима вірність… Невидимі сльози, і пиріжки для нього в сумці.
- Їж, поки не вистигли...
І колючі троянди під його курткою. Для тебе. Невидимі для чужих очей.
Ти не відкидаєш більше тіні. В дзеркалі немає твого відображення. Ну нема тебе! Нема в господніх планах.
І ти ладна прийняти іслам, прости тебе Господь. Прости, Господь, бо сама себе ти ніколи не простиш.
Вона невпевнено ступає худими ногами на височенних підборах. Сіре, недоладне мишеня. Хворе мишеня. Вона не може бути суперницею. Не може! Це як бій Кличка з восьмикласником. А ти ведеш війну з нею. Недостойну війну із штампом в паспорті. Війну з Богом і собою.
Зрозумівши, що бажаєш її смерті, відправляєш себе в нокаут. Боїшся себе. Всередині тебе живе дух. Він слухає Pink Floyed, і курить без перестанку. Він вгризається в душу акулячими зубами, нівечить, пертворюючи на руїну.
Ти бажаєш їй смерті, розуміючи, що якщо вона помре, просто не виживеш. Вона одужує, а ти залишаєшся мертвою. Твоя скалічена душа благословляє цей стан. Бог, благословляє цей стан. Мертвий стан напіврозкладеної душі і закляклого тіла.
Він приносить себе в жертву їй, ти приносиш себе в жертву йому, вона з легким серцем приймає обидві жертви, злизуючи з губ твою кров. Ви обоє такі схожі, такі сильні, такі… а вона така слабка… така безпорадна…
Доля тих, хто народився з Христом під одним знаком зодіаку… ваша з ним доля. Самопожертва теж може бути солодкою.
Твій син не схожий більше на нього. Із шрамів на серці виринає надлюдська сила. В дзеркалі з’являється відображення монстра. Твоє серце кастроване. Але ти пройшла випробовування. Тобі зараховано. Ти перейшла на інший рівень. Над нею, над тими, що за спиною, над тими, які «щось знають», над ним.
Вона починає зверхньо здороватись. Виграла. Торжествує її гіпертрофоване самолюбство та верховенство штампу в паспорті. Жалюгідна. Смішна. Та тут замішаний Бог. Бог, який є Любов.
Любов – це Бог, і Бог - це Любов. То, от, що таке Любов!
Ти його відпускаєш. По-дитячому щасливого, із мрією в кишені. Легко. Без болю і сліз. Як операція без наркозу. Все. По той бік океану. Яка там зараз, в дідька, година?
Вона носить дорогі лахи і капці, здає на права, і вже навчилася дивитися в очі. Їй добре без нього. Тобі теж. А чи буває любов? Так комфортно одній…
- Що?! Що з ним? Він в лікарні? Та який нафіг ремонт?! Він згорить колись у власному полум’ї!
В тіло розпеченою стрілою повертається серце. Твоє старе пошрамоване серце. В ньому так світло, наче там Бог. Бог!
- Господи, допоможи йому. Він не заслужив. Це мій рахунок. Тільки мій, і мені, а не йому, по ньому платити. Що? Гріх? Але ж він тільки людина!
Люди слабкі, навіть ті, що народились під одною зіркою з Богом. Слабкі. Їм буває страшно. Тоді вони помиляються. Вони сліпнуть і роблять боляче всім навколо. Їх не можна за це судити.
Ти не згідна з вироком. Ти стаєш на коліна і подаєш апеляцію…
- Що, Господи? Куди подіти цей біль? Його обов'язково треба кудись подіти?
Ти розумієш це. Ти приймаєш це. Як бумеранг, кинутий в іншому житті твоєю рукою. Ніщо не з’являється з нічого, і в нікуди не зникає…
- Кому віддати біль? Ти ж знаєш це, Господи... Так,я впевнена. Впевнена, як ніколи.
Ти стоїш перед образами на колінах. Його хрест лежить на тобі. Тінню. Маскою блазня на обличчі. Його біль належить тобі.
