Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45899
Рецензій: 89793

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Сатира й гумор

Ельф на ім’я Микита. Глава 2. Вокзал.

© Максим "Січеславець" Беспалов, 11-11-2008
Початок тут - http://gak.com.ua/creatives/1/11453

1.
Микита лише приблизно уявляв собі, де саме знаходиться Валінор. Він був одним із небагатьох ельфів, що залишилися на покинутому родичами континенті. Хтозна, де тепер інші? Може, померли, відмовившись від безсмертя чи від туги, а, може, як і Микита, ще й досі вештаються де-небудь. Наразі, з того дня, як вони проводжали останній корабель на Валінор, він нікого із одноплемінників не зустрічав. Воно й на краще. Не надто приємно було би зустрітися із минулим.
Незчисленне число років минуло з тих часів, як він вчив у ельфійській вищій школі географію світу. Географію ельфіського світу. Микита майже зовсім не пам’ятав того, чому він тоді навчився. Знання ці століттями були йому непотрібні. Забулися. Ще й географія ця відтоді сто раз змінилася. Єдине, що Микита розумів, так це те, що рухатися треба за сонцем. А як рухатися? Лише електричками. Іншого виду транспорту для нього у нинішньому соціальному становищі не існує й існувати не може.
Микита мав досвід їзди у електропоїздах. Він із іншими бездомними час від часу їздив куди-небудь ненадовго – відпочити чи підробити, залежно від сезону. Влітку вони їздили куди-небудь на Азовське море, де ніжили свої стомлені тіла на сонці та омивали їх у теплій солоній воді. А восени та весною мандрували по навколишнім невеличким промисловим містечкам в надії швиденько заробити трохи грошей своєю некваліфікованою фізичною працею.
Тому Микита добре знав географію Наддніпрянщини від Нікополя до Кременчука. Й, принаймні, на початку своєї подорожі, точно буде знати, куди їхати. За сонцем! Це означає: на Кременчук! А там подивимось!

2.
Найближча електричка на Дніпродзержинськ відбувала за кілька хвилин. Але вранці була «собака» на П’ятихатки. Цей варіант подобався Микиті більше. Останній населений пункт був розташований значно далі від обласного центру – на самому адміністративному кордоні між Дніпропетровською та Кіровоградською областями. Краще було перечекати ніч десь тут на вокзальній лаві, очікуючи на дальній потяг, ніж прибути вночі у Дніпродзержинськ і чекати там від моря снігу.
Загальний зал очікування дніпропетровського залізничного вокзалу був, як і щодня, заповнений різним людом. Тут було кілька стареньких бабусь із великими торбами на тачках, які очікували на якісь відомі лише їм єдиним перекладні. Кожна з цих старушок сиділа у позі «зараз засну», проте трималася, не даючи сну жодного шансу. Скарби, які вони везли з собою кудись у місця, відомі лише їм єдиним, повинні були знаходитися під постійним доглядом. Здавалося, що бабусі ці навіть не моргають, аби не згаяти момент, коли яка-небудь злочинна наволоч спробує вкрасти їхні сумки. Старі давно не чекали від світу нічого доброго. Тим більше, що концентрація злочинної наволочі на квадратний метр у цьому приміщенні було набагато більша, ніж у будь-якому приміщенні міста, включаючи й тюрму на вулиці Чичерина.
Найбільшим за чисельністю із кримінальних угрупувань у залі очікування в цей час були охоронці правопорядку. Міліціонери тут паслися у такій кількості, ніби це була їхня штаб-квартира. Хтось із них постійно ходив між рядами громадян, уважно вдивляючись в обличчя відвідувачів цього залу, вишукуючи серед них бомжів, терористів і кишенькових злодіїв. Час від часу, коли якесь із облич відповідало вимогам службових інструкцій, міліціонери виводили його із приміщення й відводили кудись у своє лігво задля звершення над ним якихось своїх таємних чорних ритуалів. Службовці правопорядку з часом повертались, а от їхні жертви – вже ні. Стати одним із таких агнців було найжахливішим із того, що могло трапитися з чесним бездомним кишеньковим злодієм у залі очікування. Проте релігія – це релігія. Від неї нікуди не подітися, тим більше, що релігія ця – міліцейська. Маргінальні елементи змирилися з цією невідворотною бідою та сприймали її як лотерею, кожного дня сподіваючись, що цього разу попадуться не вони. Але мало хто з них працював на вокзалі більше, ніж місяць…
Друга частина міліціонерів у той час, коли їхні колеги полювали на втіху власному Богу у блакитній уніформі, спокійно спала десь між бабусями та бомжами. Третя ж група фліртувала з несвіжими офіціантками тутешнього генделя, час від час супроводжуючи когось із цих пероксидно-білявих дівчат до підсобки. Зазвичай право на членство у цій привілейованій групі мали ті, хто цієї ночі вже зробив жертвоприношення. Іншим же залишалося заздрити, спостерігаючи за своїми більш удачливими колегами, та полювати, полювати, полювати. Міліцейський Бог був прихильний до своїх щедрих адептів і дарував їм швидку любов без куртуазних зобов’язань.
Зважаючи на сексуальну незадоволеність більшості з присутніх у приміщенні правоохоронців, вокзальні злодії вели себе тихо, не нахабніли та знегрошували лише п’яних, та й те, лише тих, хто особливо смердів.
Також серед присутніх в описаному місці у цей пізній час виділялися кілька гопників, що скучали та дудлили пиво, придбане у захеканих продавщиць. Вони постійно голосно щось обговорювали, колективно реготали та час від часу хтось із них йшов за черговою порцією алкоголю та робив спробу позалицятися до дівчат за прилавком. Але фарбованим робітницям торгівлі більше подобалися чоловіки у одностроях. Хоча чим більше було випитого, тим менше хлопці із короткими зачісками це розуміли. Врешті-решт, після чергового непорозуміння між нецивільними формами життя, коли міліціонери досить прозоро, із використанням інвективної лексики нижчих шарів суспільства, пояснили цим самим шарам, куди їм варто піти та що там зробити один з одним, гопніки дзеркально відповіли своїм опонентам, і через це стали новими жертвами жорстокого правоохоронного бога. Й, аби ті не чинили супротив, хлопці в одностроях прямо тут швиденько і продемонстрували всім іншим ймовірним порушникам спокою, що буває з тими, чия потенціальна злочинна енергія перетворюється на кінетичну.
Микита робити щось протиправне сьогодні не збирався. Все, що хотів, він зробив вчора. І, поки десь там далеко звідси працівники Кіровського райвідділу міліції оформляли акт про вбивство невідомої людини без визначеного місця проживання, вбився сидів в залі очікування залізничного вокзалу та чекав на ранок, аби відправитися далеко на захід. Так далеко, наскільки дозволять йому логістичні ресурси Укрзалізниці.
Хвилин через п'ятнадцять після інциденту чоловіки у синьому повернулися у приміщення й прямою ходою рушили до прилавку. Дівчата за ним з виразом обличчя «ну і нічка» почали було знімати з себе фартухи аби оголосити черговий переоблік, але їхні «герої» їх зупинили: «Дурепи! Дві по сто!» Певно, хлопці пережили серйозний стрес і тепер мали трохи розслабитися. «А тепер ходімо!» - Сказав старший лейтенант після того, як чарки були спустошені. Він сьогодні заслужив на цю фразу.
Життя тривало. А Микита вирішив поспати, розуміючи, що нічого цікавого ця ніч йому не принесе. Єдине, що його бентежило та не давало заснути ще раніше, так це дивний погляд чоловіка на сусідньому ряді, що час від часу починав роздивлятися Микиту, і сором’язливо відводив погляд, коли ельф давав йому зрозуміти, що знає про погляд. «Голубий, чи шо?» - Ліниво подумав Микита. Сон перемагав у ньому почуття самозбереження. Врешті-решт він знав, що його сплячого охороняє добре вишколений спецзагін вокзальний ментів, і, вразі чого, цей докучливий гомосек отримає своє тут неподалік, десь у пащі міліцейського Бога.

3.
Сни у Микити завжди були яскраво кольоровими. Природа компенсувала йому сірість та убогість життя саме неординарними снами, кожен з яких був вартий тижня реального життя безсмертної людини без прописки та суспільних зобов’язань. Уві снах він занурювався в ідеальний світ, такий, яким Микита його собі уявляв. Світ без брудних недолугих людей, без міліцейських рейдів та програшів рідного футбольного клубу. Там ніхто не хамить в супермаркетах, а сусід не вболіває за «Шахтар».
От і цього разу Микита бачив такий сон. Він йшов вулицею великого міста, гордо піднявши голову та широко розправивши плечі. Продавці маленьких приватних крамничок щиро посміхалися та дружньо піднімали шляпи, щойно побачивши Микиту. Чоловіки в капелюхах, що йшли назустріч йому, поважно кланялися, а дами ледь помітно присідали. Його тут поважали. Микита підійшов до якоїсь будівлі та лише на секунду затримав погляд на афіші, що висіла біля входу у цей будинок. «Сказание о царе Салтане».
- Добрый день, Петр Аркадьевич! – Сказав йому швейцар на вході.
Микита кивнув і увійшов всередину.

4.
- Починається посадка на електропоїзд Дніпропетровськ - Пятихатки-Стикова, що проходить станції Дніпродзержинськ, Верховцеве та Пятихатки-Пасажирська. Час відправлення – 5.02. Електропоїзд стоїть на одинадцятій платформі. Повторюю…
Микита автоматично прокинувся, почувши знайомі топоніми. Він швиденько окинув оком зал. Схоже на те, що п’ятихатський напрямок цікавив тільки його. Всі інші спокійно спали чи дивились телевізори, що висіли під стелею в різних кутках приміщення та транслювали якийсь музичний канал. Щоправда, без звуку. Дивного чоловіка, що кілька годин тому не давав Микиті заснути своїм зацікавленням до його персони, не було.
До відправлення електрички було з півгодини, і Микита рушив на шостий перон до одинадцятої колії.
Виявилося, що у бік П’ятихаток не збиралися їхати не тільки мешканці залу очікування, але й, взагалі, усього Дніпропетровська. І перон, і вагони були абсолютно пустими.
Час був ранішній. І тому Микиті не залишалося лише спати або дивитись у вікно, де як раз починали з’являтися перші промінці світанку. Неголений ельф чесно зробив спробу трохи поспостерігати за сходом сонця над промисловим містом. Але скоро плюнув на це та завалився спати. І цього разу його тіло перемогло його душу.

5.
Микита був головою великої галасливої родини. У нього було шестеро білявих дітей (п’ять дівчаток та один хлопчик) і білява ж красуня жінка. Вони сиділи за великим столом та їли. Дитята весело посміхалися один одному, певно, щось замислили. От шибеники!
Після вечері він із жінкою відвів дітей у їхню кімнату та особисто допоміг коханій переодягти їх у білі нічні сорочки. Сімейна ідилія – шестеро малюків, готові до сну, та дорослі, люблячі батьки.
У двері постукали.
- Так! – Відповів Микита.
- Рейхсканцлер, доктор прийшов!
- Магдо, ти знаєш, що робити. – Сказав Микита та вийшов. Вже йдучи коридором бункеру він чув голос жінки: «Не лякайтесь, зараз доктор зробить вам щеплення, яке роблять усім дітям та солдатам».

6.
Микита прокинувся від галасу. Електричка зробила зупинку біла великого металургійного комбінату, і в неї хлинув натовп робітників цього підприємства. Суворі червонощокі чоловіки поверталися додому після нічної зміни на варті економічного процвітання Батьківщини. Вони голосно розмовляли між собою, певно, обговорюючи кумедні випадки, що відбулися з кожним із них під час лиття металу цієї ночі.
Проте у вагоні були не лише металурги та ельф. На лаві напроти Микити сидів уже знайомий йому по вокзальному залу очікування чоловік.
- Ну, здраствуй, Уматімон! – Сказав він.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 11-11-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4956409931183 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …