Сиджу на березі. Вже биту годину, якщо не дві. Винесло мене туди відразу після маминого сніданку, а сонце, ондечки, вже до обіду підбирається. Якби не тінь від густого листя, то спектися б мені отут, наче млинцеві на сковорідці. Прощайте, тату й мамо… І ти, Володько, тепер щодня сам гусей пастимеш, а не по черзі. Ех, і млинців хочеться… Не проти теребнути так штук із п"ять. Вранці за сніданком мама ж просила… А я – нє-е!.. Тільки-но молока півкухля подужав.
Дуже прикортіло на одну штуковину подивитися. А запитайте-но, які чорти мене сюди затаскали? Добре, хоч гілляка товста, і той живий клубок, що внизу ворушиться, передумав летіти вище, аж сюди, де я, а то б… Страшно й подумати!
Гукнути кого на поміч? Що я отут, на краю саду, в безвихідній ситуації та в повному розпачі? Хоч плач!.. Боюсь, бо гляди оте чорне, що наче трохи втихомирилось на сусідній тонковатій гілляці, раптом передумає та перебереться на мою, грубшу. Від мого несамовитого волання. Що тоді робитиму? А донизу мені летіть далеченько! Щоб я ото коли ще хоч раз спробував аж сюди забратися? Та ви що! Хоча звідси все видно! І край вулиці, і голубе плесо ставка.
Он, бачу, Ромка подзеленькотів на велосипеді. Певно, купатися… Везе йому… Геть і не подумав, що його друзяка отут погиба. Ні за цапову душу.
А все ж через нього, через Ромку! Затіяв учора балачку на мою дурну голову. Бо хіба ж на розумну? Якби того ума хоч на копійку, як мама казала, то оце б тепер те місце, яким березі мозоля натираю, не затерпло. Роман ляпнув, а я, наївна душа, вирішив усе на власні очі побачити. Еге, трохи не повилазили, як говорить баба Настя, коли сердита.
Бачите, наплів мені, що бджоли зраночку зарядку роблять. Перед польотом. Як ми на фізкультурі розминку. Я-то Ромці наче й не повірив, але ж тре переконаться! На свою голову, ну ви вже знаєте, яку. То хіба ж було мені зранку до тих млинців? А краще б до них…
Поліз до дідової пасіки. Вулики он, під яблунями – звідси, як на долоні. Присів біля одного. Дивлюсь – з льотка заспані бджоли вилазять: одна, за нею - друга, третя… Вжик – і полетіла, вжик – і полетіла. І без усякої тобі зарядки. Ага, думаю, отут ти, Ромко, й попався на побрехеньці. Вже подумалось мені забиратися звідти, поки бджоли меду не дали. Але ж ні! Ще одна, ну зовсім лишня думка стрельнула в тім’ячко. А глядь, вони зарядку роблять всередині вулика? Що тоді? Ну й тихенько, за самий краєчок кришки вхопився, легесенько підняв, носа просунув… А бджоли мовби тільки цього і ждали, кляті! Страшенно загуділи, та цілою хмарою, та над вуликом, та наді мною… От тобі, думаю, й зарядка!.. Як дав драла із саду, насилу ноги виніс, а скажений рій за мною! Хто б подумав, що я теж літати умію? Рр-а-аз! І на березі. Отепер і сидю-ю… І рій сидить. Хто кого пересидить, не знаю. Треба ждати ночі, може тоді мені поталанить землі дістатися. Але я все-одно раніше з голоду помру.
Чую, Володька мене гука, моя черга гусенят пасти з обіду. Мовчу… Ще тільки не вистачало, щоб він мене звідси знімав. Буде потім кпинами мене діставати до Нового року, якщо не до нових віників.
Думай тепер, думай… Біда. Кишки в животі давно марш виграють. Може, по роєві кедом?
Гуп! Ж-жж-жу!...
Ну, тепер і нога боса. А здається, таки влучив! Ой, даремно-о… Женуться! Сюди! Жала наче свердла! Ой!
Лечу вдруге за день! От ще тільки планерувати, наче птаха, не навчився. Грудкою - донизу. Як той шуліка на курку, так я на кропиву, що росте під березою. Навіть бджоли не всигли схаменутися, куди я подівся. Та й сам,того′, не второпаю, як це моїм геройським штанам вдалось карколомний політ зупинити над самісінькою кропивою. Тільки носа пожалив. Чую, з них випадаю. І одна бджола, мабуть, найбільш метка та вреднюча – таки гризонула мене нижче спини. А штани на гілляці гордо майоріти залишились. З такою здоровенною діркою на задньому місці, що там не просто мішень для бджіл поміститься, а цілий аеродром.
Зате я вже в рятівній кропиві. Хіба міг коли подумати, що буду їй колись радий? Дарма, що пече. Ото тільки без штанів прийдеться до хати попід кущами добиратися.
Бо знімати їх з берези нізащо не полізу!
