- Заходь…
Він не запитав мене ні чого я прийшов, ні чому обрав саме цю печеру, навкруги ж їх он скільки. Просто вказав на місце біля вогню. Мінливі тіні танцювали на стінах, я бачив лише чіткий профіль – хижий, з великим носом-дзьобом.
- Ти шукав мене...
Він промовив це ствердно, а не запитально, не повертаючи голови, потім підкинув гілку у вогонь і продовжив:
- Ти знайшов, але я не зможу допомогти. Можеш залишитися, а хочеш – йди. Якщо завтра ти будеш ще тут, тобі доведеться допомагати мені з отарою.
Я знітився, мені вже не здавалось, що вартувало сюди приходити. Батька я боявся, та цей, що влягається спати в іншому кутку печери, зовсім чужий. Крім того, вони ж вороги. Тому я втік саме сюди, до нього, щоб переконатись: батько правий, бо віра моя похитнулась... Ще довго тої ночі мене мучили тривожні думки, та нарешті я заснув.
Однак, ранок, радісний і погожий, викурив залишки вчорашнього похмурого настрою. Отара виявилась доволі великою, а я нічого не вмів, та вчитель з нього був нівроку. Два собацюри допомагали переганяти овечок з місця на місце, я - тямущий учень, та за всі ці роки він ніколи мене не підбадьорив добрим словом. Ми варили сир, міняли його в селах на все, що нам потрібно: хліб, сандалі, посуд, одежину. Але жодного разу я не бачив, щоб він продав кому-небудь хоча б найгірше ягнятко. А коли я спитав чому, він відповів: «Заріжуть».
- А хіба ти не для цього їх вирощуєш?
- Ні.
- Навіщо ж тоді?
- Я їх не вирощую, просто живу поруч.
- А якщо отара стане завеликою?
- Скільки років ти зі мною?
- Чотири.
- Хіба ця отара дуже виросла за цей час? Вовки збирають данину, смерть теж знаходить старих і хворих.
Я замовк на якийсь час, обдумуючи сказане.
Під час бурі вівці перелякано тулились до нього, у наймерзеннішу погоду він йшов збирати загублених, але не виявляв ані крихти ніжності, без жалю зарізав одну, коли її покалічив дикий звір, що ледве встиг забратися від пащек наших псів, котрі кинулись захищати, та трохи не встигли. Тоді і ми, і собаки побенкетували, але такі випадки нечасто траплялись, а він не різав овечок просто, щоб поласувати м’ясом. Одного разу я не витримав і знову запитав:
- Для чого тобі потрібна ця отара? Ти хочеш розбагатіти?
- Ти знаєш з ким говориш. Невже треба ставити такі дурні запитання? Ти що, насправді вважаєш, що мені бракує кількох монет?
- Вибач... Але ж ти не любиш їх, а не віддаси жодної, наче скнара?
- Що ти знаєш про це?
Моторошно було дивитися у його чорні очі, гордовита сила і безумство неприборканої свободи горіли диким полум’ям в цій безодні, але я витримав цей погляд.
- Ти схожий на нього.
- Та ні, не дуже, - я не хотів вдавати, буцім не розумію, що він говорить про батька.
- Як він мене колись вимучив своєю вимогливою любов’ю. Хоч це і намарно, та все ж, хочу попередити: він від тебе багато зажадає, - голос цієї істоти раптом зламався, зробився жалібним, я ще не бачив його таким.
- Чого саме?
Дивний погляд був відповіддю на моє запитання, у ньому я побачив суміш цікавості, подиву і зневаги, нібито він вздрів отруйного павука, котрий чомусь атакує того, хто може легко розчавити його, тупнувши сандалією.
Я був уже більше п’яти років з ним, коли мені наснився батько і вигляд у нього був поганий. Моє серце стиснулось. Старий, зовсім сивий, тільки погляд сірих очей такий же, що й колись: суворий. Потім змінився і погляд, він плакав, а я стояв, як стовп, не знаючи як зарадити, як заспокоїти.
- Повернись, ти потрібен мені, - просив він.
«Ось так. Пора мені йти», - думав я вранці. Я зібрав свої речі в торбу, пастух мовчки поклав на камінь біля мене кусень хліба і сир, загорнутий у шматинку, та й вийшов, не озиваючись. Я намагався наздогнати його, треба ж попрощатись, та він різко, одним рухом, розвернувся назустріч і одним поглядом зупинив мене. Постояв, подивився на мене своїм дивним, повним зневаги поглядом і зронив:
- Я заріжу тебе, коли тобі буде важко вмирати, - помовчав хвилю, ніби щось зважуючи, і продовжив, - Він колись зупинив ніж в руці батька, що вже опускався на шию сина, але цього разу буде інакше.
Стоячи з розкритим ротом, я так і не зміг видушити з себе ані звуку на цю його прощальну, зовсім незрозумілу, промову.
Коли я прийшов додому, сил більше не залишилось. Я ледве пересував ноги, запилюжені і стерті до крові, бо ремінчики стареньких сандалій не витримали довгої дороги; боліла спина, безжальне сонце проколювало своїми розпеченими променями простір. Я не побачив втіхи в очах батька, хоч він і посміхався. Якась внутрішня мука ховалась в його погляді, моє серце знову стиснулось від поганого передчуття. І треба ж як сталося: мій товариш з попередніх п’яти з хвостиком років мав рацію. Батько став вимагати від мене такого, що я був приголомшений.
- Отче, але чому?!
- Зрозумій, коли перейдеш через це, то зможеш мені допомогти, ти ж не дарма навчився пасти отару. Він – непоганий вчитель, - знехотя похвалив ворога.
- Отже, то ти підштовхнув мене утекти до нього?
Я був вражений, виявляється, він знову змусив мене зробити щось. Я ж думав, що це мій перший вчинок вільного чоловіка, а не хлопчика, котрий покірно виконує волю батька. Мої думки безладно вирували, мозок не міг впоратись з тим божевільним завданням. Як він може вимагати від мене таке? Раптом я зауважив страшний біль в його очах і сльози, що котились, западаючи в зморшки. Усі ці довгі роки подалі від нього, перебуваючи поруч з його ворогом, я думав, що завдав багато страждань своєю втечею, та хіба ж я знав силу батьківської муки, коли син повстає, відрізаючи все, що було досі, і йде геть.
- Ти хочеш покарати мене за мою втечу?
- Ні...
- Невже ти бажаєш мені такої долі?
- Ти можеш обрати, але, якщо ти підеш іншим шляхом, то...
І я побачив жахливе видиво: горіли міста і разом з ними їхні мешканці, чорне від диму небо, здавалось, зараз впаде, діти волали так, що я не витримав і закричав: “Зупини це!”
- А якщо я погоджусь, то цього не буде?
- Буде, але не всюди і не завжди, світ вціліє.
- Отже, ти обрав їх, а не мене.
- Вони теж мої діти...
- Хай буде воля твоя.
Мені уже однаково... Зрештою, яка різниця – зараз чи потім. І яка різниця – на хресті чи від хвороби у старості.
«Яке ж все-таки безжальне сонце він створив». Думки приходили нізвідки і йшли невідь куди, зовсім непов’язані одна з іншою, але кожна – чітка і ясна. “Дивно, відчуваю біль, але мені байдуже». Коротке забуття не принесло полегшення, навпаки, воно було липким і в’язким, дуже гидким. Коли я прийшов до тями, то наважився на один непотрібний, безглуздий рух. Я підняв голову. Виявилось, не дарма. Я помітив знайомий хижий профіль з орлиним носом. Він виглядав зовсім природно в цих римських обладунках, навіть велично, зі списом і коротким мечем біля стегна. Нарешті він глянув мені у вічі:
- Ти обрав рабство...
Зі здивуванням я відчув нове джерело болю у своєму тілі, не було більше сил тримати голову, опускаючи її, я помітив спис, що стирчав з мого боку...
Інші оповідання циклу:
http://gak.com.ua/creatives/1/28895 - Місто поснулих
http://gak.com.ua/creatives/1/22200 - Ніч вироку. Жрець із ягням
http://gak.com.ua/creatives/1/16716 - Перший і останній
http://gak.com.ua/creatives/1/13493 - Марія Магдальська
http://gak.com.ua/creatives/1/12375 - Друга половина
http://gak.com.ua/creatives/1/12399 - Марія
