* * * * *
Треба буде привести Ганнусю до Червоної балки. Я з'їзджав на велосипеді з крутого спуску насипної дороги. Дав волю велосипеду, щоб він їхав дуже швидко. Поспішав приїхати до зруйнованого мосту якомога швидше. Тільки-тільки розвидніло. Цікаво послухати пташок. Побачити зникаючий нічний туман. Я ще застану його, якщо буду поспішати. Він серпанком стелиться понад струмком. С появою денного світла він зникає, уходить.
А ще я хочу подихати ранковою росою. Вона є натхненням моєї землі, натхненням мого степу. Воно дасть здоров'я і силу мені.
Внизу крутого спуску я побачив зайця. Мій велосипед розігнався і їхав так стрімко, що за мить я опинився біля звірка. Мабуть він спочатку не зорієнтувався. Гальмувати мені на такій швидкості було небезпечно. Я тільки напруженими руками скеровував кермо. Заєць таки став втікати, але чомусь побіг вздовж дороги. Я був у захваті. Я очікував, що він чкурне кудись убік і сховається. Насправді ж він біг з правого боку біля переднього колеса мого велосипеда, намагався вирватися вперед, але не міг. Ми з ним пересувалися з однаковою швидкістю. Ми з ним разом подолали спринтерську відстань близько семидесяти метрів. Я ще ніколи не був так близько й так довго біля зайця. Здавалося, що якби я зумів нахилитися на такій швидкості вперед, до переднього колеса, то зміг би упіймати, схопити зайця за вуха. Але ось дорога стала завертати. Я повернув кермо, а заєць продовжував чимдуж бігти прямо. Так він, нарешті, опинився у високій зеленій траві і зовсім зник.
Коли я досяг мети своєї поїздки, заховав велосипед і залишився наодинці з красою і музикою Червоної балки. Я, звичайно, ніколи не поспішав звідси уходити. У цієї красуні було стільки барв, що для того, щоб намилуватися ними, я залишався біля неї по 2-і-3-и години, ба навіть і більше.
"Але чому сюди піднімається череда? Адже тут заборонено випасати худобу." Я деякий час спостерігав за коровами, що паслися спочатку по другий бік струмка, у місці, яке не входило до території заказника. Але згодом корови поволі стали переходити ставок і заходити в межі заказника. "Чи то вони свавільно? Зараз пастухи виженуть їх," – але пастухів геть і видно не було. Нарешті корови усією чередою перейшли струмок і попрямували вглиб заказника.
Я заревнував, спустився з насипу і подався назустріч рогатим створінням. Здалеку помітив, що корови стали посуватися вглиб заказника швидко й цілеспрямовано. Тоді я побіг, щоб вигнати їх геть, щоб захистити ковилу й усю цю степову красу, над якою вздумали вчинити наругу рогаті.
Ось я вже й біля корів. Я спробував знайти порозуміння з пастухами. Корів пас старий дід, бабця й дівчинка. Зрештою, я сам вигнав корів назад із заказника. Баба з дівчинкою десь зникли. Дід спробував мені перечити: гримав, навіть злегка вдарив мене один раз своєю пастушою палицею по спині. Однак нічим то дідові не помогло.
Коли корови вже опинилися на своєму законному місці, дід ласкаво звернувся до мене:
— Синку, я забув тебе запитати. Хто тебе послав?
Я відповів йому:
— Совість!
Я почував себе ніяково. Вперше я серйозно посперечався з поважним на вигляд і багато старшим чоловіком. Я зовсім не хотів з ним сваритися, але й не хотів миритися з випасанням худоби у заказнику. Корови швидко б у ньому все позлизували.
— Согіст? – перепитав дід.
— Совість!
— Собіст? – дідові все мерещилася тінь якогось чиновника. Він разів із десять питав мене, все намагався змоделювати із совісті якесь грізне прізвище.
Я незмінно відповідав йому:
— Совість!
— А-а-а, — нарешті він допетрав. – Ой! Будуть бить тебе, синок!.. І не я!
— Я нікого не боюся!
Я повернувся до свого зруйнованого мосту. Ще з годину побув там. Мене цікавило, чи не пожене дід свої корови знову до заказника? Ні! Корови мирно паслися на "своїй території". Я витягнув зі схованки свій велосипед, об'їхав на ньому довкола дубового лісочку й подався на свою дачу.
* * * * *
Через деякий час я знову був у Ганнусиній квартирі. Ганнуся тоді вже приїхала з моря, навіть пройшло декілька тижнів після того.
Вона не хотіла зі мною розмовляти по телефону. Навіть прямо сказала, щоб я до неї не телефонував і повісила слухавку. Коли ж я набрав номер ще раз, наразився на короткі гудки. Вона була у майстерні Григорія Івановича. Я телефонував туди, щоб з Ганною поспілкуватися. Сам художник рідко брав слухавку. Коли у нього вдома хтось був: його учні чи просто приятелі, слухавку піднімали вони. А найчастіше з учнів була Ганна. Вона таки справді була його улюбленою ученицею.
Так от, спочатку я увесь час, скільки не пробував телефонувати, наражався на короткі гудки. Після того, як минуло близько трьох годин, слухавку хтось підняв, і на моє запитання про Ганну відповів, що вона вже пішла.
Декілька днів я пробував дотелефонуватися до Ганни. Домашній телефон її чомусь ніхто не піднімав, або піднімав якийсь взагалі незнайомий чоловік. Вперше він якось підняв слухавку і замість „ало” одразу попер на мене доволі грубо:
– Я тєбє сказал, што Аня взрослая дєвочка! Ти долго єщо будєш званіть?! Єслі ти плохо панімаєш, я магу аб’ясніть тєбє болєє панятна!
Почувши таке, я повісив слухавку. Подумав, що мене неправильно з’єднала телефонна станція. Але коли я телефонував інші рази, мені так і не вдалося поговорити з Ганнусею. Телефон знову не відповідав або інколи його піднімав якийсь мужик, який вже нічого не казав, але я не вступав з ним до розмови, а, зачувши його голос, не відповідав, міг повісити слухавку одразу або трохи згодом. Я не був упевнений, чи це той самий грубіян, чи ні, не знав з якої причини він на мене визвірявся і чи визвірявся він на мене, чи може сподівався дзвінка від когось іншого. Цей мужик мені був непотрібен, а Ганни по телефону я так і не почув. Я телефонував і до її бабусі. Її домашні були там. Вони відповідали мені тільки, що Ганнусі немає. Вони не хотіли чомусь про неї взагалі говорити, коли вона буде і чи буде.
Що було мені робити? Я взяв та й приїхав до її помешкання.
Пам’ятаю знаменну подію того дня, того часу, коли я щойно вийшов з під’їзду свого будинку, щоб їхати до Ганни. Прямо посеред двору, у центральному, видному місці малий пес спирався об землю тільки задніми лапами; передніми ж лапами і груддю він спирався на сучку, таку ж малу, як і він сам. Пес без сорому, наче як навмисно, на показ, займався своєю пожадливою справою. Його ноги і зад тремтіли.
Я бридливо відвів погляд від цієї картини.
Прийшов у Ганнусин двір, у якому мені було все дороге. Зайшов до Ганнусиного під’їзду, піднімався тим ліфтом, у якому мені доводилося підніматися разом зі своєю Ганнусею. Ось він – шостий поверх. А ось і двері, які мені багато разів відкривала кохана особа. Натиснув кнопку дзвінка і став збоку дверей, так щоб мене не було видно.
– Кто? – почув я через хвилину здивований і схвильований голос Ганнусі.
Я не відповів.
– Кто? – знову почув я її голос.
Я знову не відповів. Натомість натиснув знову кнопку дзвінка.
– Кто? – запитав тепер рішучий і, водночас, схвильований чоловічий голос.
Я став перед дверима:
– Ганно, відкрий! Це я – Гриць! Я не знаю, що сталося! Відкрий, будь ласка!
Клацнув замок, і я побачив свою Ганнусю. Вона була вдягнута у новий яскравий халат, що аж лиснів на ній і грався світлом. Позаду стояв незнайомий худий мужик, вдягнутий в одні спортивні шаровари. У правій руці він тримав цигарку. Маленький коридорчик, власне, так звана перегородка, за якою були двоє дверей до двох квартир, в одній з яких мала жити Ганнусина сім’я, був наповнений тютюновим смородом.
Ми зайшли на кухню. Посідали. Хотів поговорити з Ганною віч-на-віч , однак вона цього не захотіла. Спочатку я спробував говорити з нею. Моє щастя було розбите й понівечене, і сьогодні я не пам’ятаю того кошмару в деталях. Пам’ятаю, що я її якось запитав, нащо вона мене цілувала.
– Ти гаваріл: тєбє плохо, – відповіла вона.
– І всіх ти так цілуєш, кому погано? – заперечив я і додав. – Безплатно.
Вона всміхнулася. Я не вгавав:
– А йому, – кивнув я вбік мужика, – теж було погано?!
– Нєт! Єму било очєнь харашо! – сказала Ганна, підійшла до свого коханця, обняла його одною рукою, сіла йому на коліна.
– Ганно, я тобі говорив, що маю дар розпізнавання духів. Я бачив, якого ти духа, але не сказав. Я сподівався, що ти змінишся з часом. Але тепер, мабуть, прийшов час сказати тобі це. Ти – харошенькій демон. Ледь-ледь тільки підмазано, ніби косметикою трішечки пом’якшено твої демонічні риси! – я говорив різко, майже зривався на крик.
Моя мова була їй неприємна, і вона залишила мене на кухні зі своїм коханцем, сама ж наче пішла до вітальні, однак я чув, що вона стояла за стіною, у коридорі, і прислухалася за тим, що відбувалося на кухні. Мужик зготував кави, пригостив мене, сам випив чашку. Трохи ми з ним поговорили. Він запитав мене, якого я маю дара?
– Не скажу!
– Пачему?
– Для чого?
– А может, я тєбє работу предлажу, харошую.
Я був зовсім не налаштований говорити зараз із цим псом на духовні теми. Я на нього не гнівався і не був особливо налаштований проти нього. Мені було діло до сучки. Якого саме вона б завела пса, чи цього, чи іншого, було не суттєвим. Головним було те, що вона опустилася до такого.
– Не сказав би, хоч би ти й висипав мені гаряче вугілля на голову, – я згадав заповіт Христовий: „Не давайте святого псам і не сипте перлами перед свиньми,” і відмовив рішуче, наче як відрубав.
Я зрозумів, що Ганна привела цього коханця відкрито до себе додому. У неї вдома крім неї жили її батьки і молодша сестра, й молодший, зовсім маленький чотирирічний братик.
Коханець був і зухвалим, і грошовитим. Ганну він узяв ніби назавжди. Любити її – він не любив. „Я нє магу любіть”, – це він сам сказав мені ще коли Ганна сиділа поруч на тій кухні. Вони наче як „поженилися”. При цьому Ганнині батьки, не стерпівши такої наруги і не маючи натхнення щось вдіяти супроти власної дочки, воліли забратися з квартири геть, забравши молодших дітей, аби тільки не бачити цього. Тому вони й жили цілісінькі дні у бабусі, а про Ганну по телефону не хотіли мені говорити правду і не говорили нічого второпного.
„Молода пара” збиралася невдовзі податися до Криму. Художник Синиця трохи завдав молодятам клопоту. Він не хотів погибелі своєї учениці, яку дуже цінував, якій пророкував велике майбутнє, і якій хотів залишити після своєї смерті усю свою багату мистецьку бібліотеку.
– Я с нім погаваріл, он уже нє звоніт, – сказав мені пес.
Ганна занедбала свої зайняття живописом. Їй було вже не до того. Тепер я зрозумів, кому призначалися слова цього пса, на які я напоровся по телефону.
Пам’ятаю, мужик ще щось починав говорити про якісь темні справи. Я спробував застерегти його, що я можу його закласти.
– А папробуй, залажи. Патом тєбє... – він став говорити щось загрозливе.
Втім, конкретного нічого про свої темні справи він не сказав.
– Нє сабіраюсь я тєбя закладивать, – в тон йому перейшов я на російську мову. – Просто не кажи мені про це і все.
Мужик замовк.
– Поклич сюди, Ганну.
– Зачем? Ана нє хочєт здєсь бить.
– Нехай віддасть Новий заповіт, – сказав я.
Коли б вона так зробила, у неї ще залишалася б Біблія. Священне писання у той час ще було рідкістю. Ганна у тому стані, у якому опинилася, не підходила для заохочення когось до християнства, тому я вирішив забрати у неї Новий заповіт, який я колись дав їй з тим, щоб вона його ще комусь передала, хто того потребуватиме.
Мужик пішов у глибину квартири, щось там говорив коханці. Через хвилину повернувся з Біблією.
– Я не за Біблію говорив, а про Новий заповіт.
– Нє знаю. Вот ета то, што ана дала.
Я взяв у нього до своїх рук дрібноформатну, у твердій темно-зеленій оправі Біблію з білою гарненькою вшитою закладкою. Ту саму, яку мені півтора року тому прислали з Німеччини греко-католики з організації „Церква в потребі”. У мене на той час вже була Біблія українською мовою більш крупного формату, того самого перекладу. Цю книгу я подарував Ганні в надії, що вона буде її читати і навертатися до церкви. Я не хотів тепер забирати у Ганни Біблію, не хотів відбирати у неї можливість до покаяння і виправлення. Але вона віддала її. Значить їй Біблія не потрібна, – вирішив я. Що ж? Гаразд. Я знайду цій книзі застосування!
– Я зараз піду. Можна, я розіб’ю на прощання оцю чашку.
– Нє-єт, – здивовано протягнув мужик. – Пасуду біть нє нада!
– Ну гаразд, – я поставив маленьку чашку, з якої перед тим випив каву, на стіл. – В кіно бачив, що так роблять, – сказав я вже проходячи повз нього до коридору.
Почув, як за рогом коридору зашурхотіла Ганна, відступаючи до кімнати, щоб не потрапити на мої очі.
Мужик вийшов до виходу слідом за мною. Я взувся.
– На все добре! – сказав я щиро і, не слухаючи відповіді, пішов геть. Почув тільки, як за мною клацнув замок.
Саме перше, що я зробив, приїхавши додому після її відвідин – став на молитву перед іконами. Я молився довго, я хотів зарадити її погибелі, прикликав на допомогу Господа. Хоча я розумів, що головне у цій справі було не моє клопотання до Бога, а нахил серця самої Ганнусі, її бажання, яке Бог не буде порушувати, не буде її силувати. Але я й пам’ятав слова Господні: „Просіть – і дасться вам, стукайте – і відчинять вам, шукайте – і знайдете. Бо кожен, хто просить, одержує; хто стукає – тому відчиняють, і хто шукає, знаходить.”
І я молився за неї вранці, молився увечері, молився вдень. Якщо вночі мене залишав сон, я вставав з ліжка, підходив до килима на стіні, до якого я прикріпив літографічні ікони, і молився за свою Ганну і за себе.
Я молився і в той же час мучився. Ганнуся не йшла мені з голови. Я думав про неї увесь час. Не було жодної хвилини, щоб я не згадував за неї, щоб не зітхав за нею до Неба.
Нервове напруження досягло у мене критичної межі. Я не міг не думати про неї. Чи може не хотів. Я намагався якось загасити ту велику біду, що увесь час не давала мені спокою і ятрила мені душу. Для цього в хід пішли літературні журнали. Я не просто читав їх, а намагався ними витіснити той біль, той розпач, який міцно закріпився у моїй душі. Зміст того, що я читав, був у той час неважливим для мене. Я не обдумував і не милувався, не захоплювався і не бридився змістом: я ним просто напихався. Читав багато й без перерви. Їв той зміст, аби виштовхнути розпач з голови, але водночас Ганну я забувати чи виштовхувати не хотів. А біда, розпач були тісно пов’язані з нею.
Від напруження постійно боліла голова. Образно я уявляв її ніби розчервонілим гарячим металевим казаном. Я боявся збожеволіти. Здавалося, що диявол сміявся наді мною. Я чув його далекій регіт. А може не чув, а уявляв. Тоді це не мало значення.
Інколи мене охоплювала лють і великий гнів на Ганну. Я уявляв собі, як ми колись знову зійдемося і я добряче відлупцюю її. Відлупцюю ременем чи батогом, лозою, попередньо зажадавши, щоб вона зняла спідницю, оголила свою спину і те, що нижче неї. Тільки так я її прийму і не інакше. Відлупцюю жорстоко і дуже сильно в покарання за вчинене, а потім підведу, скажу, що люблю, прощу, обніму, – і буде моєю вірною дружиною.
Часом я так сильно на неї гнівався, що доводилося вживати заходів для ослаблення гніву. Один раз я був далеко від домівки, на дачі. Мої рідні нічого не знали ні про Ганну, ні про її вчинок. Я не хотів їм нічого про це казати, але й не міг, у такому випадку, мати ні співчуття, ні допомоги. Тож я мав діяти виключно на свій розсуд. Співчуття, ба навіть лікування можна було знайти у лікаря. У мене була думка, що це, мабуть, той випадок, коли потрібно звернутися до невропатолога, або, навіть, до психіатра. Але ж тоді потрібно буде розповісти про Ганнусю. Ні! Я хотів зберегти в собі цю таємницю. Ніхто не повинен знати про її гріхопадіння. Тільки я один, і більше ніхто. Бо вона ще буде моєю. Нехай ніхто у цілому світі не знає про її скверну, ніхто не судить, ніхто не думає про неї погано.
Будучи сповнений люттю, я вирішив проколоти чимось вену на руці, випустити якусь кількість крові, тоді затиснути отвір, і, таким чином, ослабити силу своєї пристрасті. Побачив на землі якийсь тонкий дріт, підняв його, почав колупати свою вену. Здер верхній шар шкіри. Вена виявилася глибше, як я думав. Я не став колупати глибоко, щоб часом не накоїти лиха, вирішив пробігтися по дачним вулицям, втомитися, і так зарадити пристрасті. Пробігся. Вдалося.
Ох! Я любив її. Ще й тепер любив її палко й самовіддано. Я й тепер ладен був віддати за неї душу свою.
Як так сталося? Навіщо вона так зробила?
Ні! Справа не у мені! Якби б вона мала святу любов і вийшла заміж за свого обранця, я б тільки порадів би її щастю. Але вона пішла в блуд. Собака повернувся до своєї блювотини. Може б краще я був би на місці її коханця? Якщо вона так хотіла розпусти, то може потрібно було її задовольнити і задовольняти?! Може так вона була хоча б під моїм впливом, хоча б не поривала стосунків зі мною, отримувала б від мене те, чого жадала. Я напоїв би її вином розпусти, задовольняв би її хіть, віддавався б разом з нею тваринним насолодам, а потім згодом якось десь прийшла б до нас світла хвилина і можна було б навернути її до доброго життя.
І я уявляв, як у той день, у той час, коли вона сиділа на моїх колінах, я заводжу їй руку під спідницю, відкриваю її стегна, кладу її на її ліжко, доторкаюся до її грудей. Або ось вона оголяється у Новомосковську і лине до мене. Я б міг би її взяти і в Києві, коли вона запропонувала ще у поїзді по дорозі до Києва сходити скупатися вночі без одягу. Я сказав їй, що узяв плавки. Вона засміялася і сказала, що мої плавки одягне, бо вона нічого для купання не взяла. І ми таки хотіли зробити це романтичне купання на нічному пляжі, коли б закривала нашу наготу одне від одного нічна темрява, але відкривала б приязнь і дружба, і романтичне спілкування. Ця нічна пригода видавалася мені ніби якимось мистецьким актом, танцем чи картиною живопису. Ну побачив би я її крізь темряву, помилувався б нею. Адже вона прекрасна і гарна. Красива у неї постава, і гнучкість, і плечі, і волосся, і талія, і ноги від стегон до стіп. Показала б вона мені свою красу, помилувався б я її видом. Я ж хотів побачити її картини. Але ж можна подивитися й на неї. Вона не поступається красою своїм картинам! Тоді у Києві у нас щось один раз не вийшло, а потім ми вже й не планували. А коли б таки запланували і зробили б? Чи тільки для „живопису” то було запропоновано? Чи не закінчилось воно б ще чимось?
Скільки чоловіків вже торкалося її грудей??? Ці груди занечищені, вони для багатьох, вони не для мене одного. Нащо тобі такі груди? Хіба про таке кохання ти мріяв?
Ні! Не про таке! Але хай би, може, було таке, аніж я безповоротно загубив би її і втратив.
Це було мало не марення.
Ганниної Біблії я постарався швидко позбутися. Вона нагадувала мені про неї. Від її сторінок пахло тією Ганною, яку я так любив, і яку я втратив. Я любив цей запах. Колись вона після гостини в мене залишила якось свій носовичок. Я збирався віддати їй його. Але пройшло три тижні, доки ми побачилися знову. І увесь цей час у мене була нагода помріяти про свою Ганнусю, коли я вдихав запах її тіла, аромат моєї мрії.
Але це було раніше, це було тоді. До Ганнусиного гріхопадіння. А зараз? Нащо мені потрібен був її запах зараз!?
Біблію із запахом блудниці я поспішив подарувати одному уніатському ченцю, який тоді жив у Кривому Розі після відбуття терміну „ГУЛАГу” за свою віру. Стало на одну притичку менше.
Якось схотів було побридитися Ганною, щоб відучити від неї свою душу. Захотів проклясти той день, коли я вперше зустрівся з нею.
Ні! Не можна проклинати той день. Бо без того дня не було б і другого дня, у який вона розповідала мені про своє горе. Не було б того вечора у дворі профілакторію, у який вона показала мені своє заховане від людських очей сиве волосся. Благословенний будь той день, у який я допоміг тобі, у який ти знайшла в мені втіху і розраду.
Може проклясти день свого народження?
Ні! Бо без дня мого народження, не було б і того святого дня, у який я Ганні допоміг.
Усі мої дні – мої вони. І ті, коли я радів. І ті дні, коли я в горі підняв руки до Неба і заволав до Бога за загиблою душею блудливої Ганки.
Що ж я такого знайшов у ній? За що я її так полюбив? За що полюбив я її більше життя свого?
Може тоді, коли вона розповідала мені про свої московські пригоди?
Тому, що ніхто до того та й після того з жінок не розповідав тобі про те, як вона сама „спить” з хлопцем? Низька ж у тебе та й сумнівна причина до твоєї любови! Чи тобі самому захотілося того, про що вона розповідала?
Ах! Може й так. Може воно почалося з недоречного початку. Але ж кінець важливіший за початок!
Це твоє кохання – це твій скарб. Бережи його. Не занечисть його. Не затьмарюй його ненавистю. Як нас любив Христос! Як Він молився за тих, хто розпинав Його, як Він просив Отця Свого Небесного не залічити Своїм катам гріха, бо вони „не відають, що творять.”
Чи можна взагалі любити за щось?
Сьогодні я люблю тебе за те, що ти відповідаєш моїм поглядам, моїм вимогам. А якщо пізніше ти перестанеш цьому відповідати, то я вже не буду любити? За щось можна щось купити. Любов же дається дармо.
Так звідки починається любов?
Мабуть, любов не залежить від особи того, кого люблять. Любов залежить від властивості люблячого серця. І я не бачу причини для любові. Люблю тому, що хочу любити.
Люблю тебе, Ганно. І буду любити. „Ніколи любов не перестає.”
Я написав Ганні листа, не бачачи можливості та й доцільності з нею спілкуватися явно. Хотів його відвести до її будинку і просто вкинути у поштову скриньку у її під’їзді. Не відправляти поштою, а відвести, щоб цей лист дійшов якомога швидше.
У листі я писав їй про свою любов, писав, що „хочеться зібрати усі добрі й ласкаві слова і обсипати тебе ними, як квітами.” Писав, що коли б вона вийшла заміж, я б тішився її щастям.
Однак я його не відвіз. Я подумав, що можу відвести листа і там біля поштової скриньки чи у тому дворі й залишитися назавжди: померти. Занадто слабим я себе тоді почував. Та поїздка не сприяла б моєму заспокоєнню. Вона загрожувала додатковим спалахом.
Але я маю ще жити. Я ще нічого не зробив у цьому житті того, що мав зробити. Я маю боротися за життя.
Потім мене настрашила думка, що можна лист вкинути до поштової скриньки, але він там і залишиться лежати. Ганна може не тільки не прочитати його, але навіть не заглядати до поштової скриньки і не вийняти його. Тоді цей лист прочитає хтось інший, найімовірніше, її батьки. Цього я дуже не хотів. Так цей лист ніколи не потрапив перед очі тієї, для кого писався.
Я поспішив докінчити свого „Увінчаного співця”. Я з острахом відчув, що, позбувшись Ганни, я позбувся джерела свого натхнення. Цей твір буде лебединою піснею мого кохання.
Ах, Ганнусю. Для кого я тепер буду писати? Хто поцінує мої твори? Кому вони будуть потрібні? Хто їх оцінить? Як вони не потрібні тобі, то і мені вони також не потрібні.
Боже, як її повернути?
Добре, що на той час я вже закінчив навчання у школі. Півроку я горював і побивався. І ніхто про це не знав. Я молився і плакав за своєю Ганнусею. Я простягав руки до Неба. Я любив її. І коли вона потрапила в біду, я не вважав за належне залишити її в лихові. Я молився за неї і плакав перед Господом. І знову молився, і знову плакав, знову просив.
Якось, будучи вкрай нервово виснаженим, змученим і втомленим, я стояв неподалік свого ліжка і почув внутрішній голос: „Лягай на своє ліжко – і помреш.” Я підійшов впритул до цього ліжка, тримаючись рукою за стіл, що стояв поруч. Мої дні були вкрай важкі, усе моє буття перетворилося на суцільне страждання. Лягти, відпочити, випустити з натомлених грудей останній важкий подих і більше не дихати було заманливою перспективою. Смерть видавалася відпочинком від страждань.
„Ні! Не ляжу! – я відійшов геть. – Я ще буду боротися за Ганну і за своє життя.”
У цей час, щоб не збожеволіти, я поїхав до малознайомого, але приязного українського священика. Їхати довелося міжміським автобусом 5 годин. Біля мене сіла охоча поговорити молода жіночка, яка недавно вийшла заміж, була зовсім простою і всю дорогу щебетала біля мене без угаву. Її розмова була милою, приязною і довірливою. До кінця поїздки я вже знав, що вона нещодавно довідалася про свою вагітність. Вона розповідала мені про свого чоловіка, і про те, як ходила до лікарні, про те, як їй робили ультра-звукове обстеження лона, які у неї стосунки з родичами, з сусідами, з кумою. І з ким там ще? Вона просто говорила так, наче пташка співала: дуже легко і м’яко. Мені було дивно, що вона стільки говорить, але у той же час я був вдячний Богові, що послав мені таку милу тиху розвагу. Бо перед тим, як сідати до автобуса й рушати в далеку дорогу, я боявся провести ці довгі 5 годин наодинці зі своїми тяжкими думками.
Моя співрозмовниця вийшла з автобуса незадовго до того, як треба було мені виходити. Ми розсталися тепло, ніби ми не були до поїздки незнайомими людьми, а були якимись близькими родичами.
Допомагав мені пережити це лихо Ярослав Гашек та його солдат Швейк. Коли дуже тяжко, невимовно, кричуще тяжко, настільки тяжко, що ми не можемо цього знести, є лише один спосіб вийти з такого клопоту: навчитися сміятися.
Смійся! Тобі погано, а ти регочи! Сміх – це велика справа! Смійся! Смійся – і не помреш!
Того, хто сміється, не можуть зачепити. Не можуть знищити. Його лихо не бере! Він сильніший за нього. Доки він сміється, доти він сильний. А все інше довкола нього – безсиле. Він нездоланний. Доти, доки він сміється.
Ярослав Гашек сміявся від душі. Сміявся від щирого серця над усім світом, коли писав свого „Швейка”. І хотів, щоб я робив теж саме, коли читатиму його твір. І я сміявся над усім світом. Сміявся над Ганною, над собою, над пихою, над людськими прагненнями, над людськими пожадливостями, над своїми надіями, над своїми планами і задумами.
Сміх легкий товариш. Він не терпить похмурих брів і зажурених очей. Він робить легкими неймовірно важкі речі. Треба тільки вміти засміятися.
Починаєш сміятися на могилі людських мрій і сподівань, коли починаєш розуміти усю нікчемність і неміч людини, яка в той же час думає про себе так багато... Починаєш розуміти, що людина не може нічого. І що немає нічого такого у людині, яке мало хоч би якесь значення.
Тоді дуже швидко, всього за кілька днів з тебе вивітрюється молодечий запал і ти починаєш помічати за собою схожість зі старими. І в той час, коли від літніх людей ти чуєш, як вони стверджують, що вони молоді, ти можеш впевнено сказати, з робленою іронією (бо інакше тебе просто не сприймуть і не зрозуміють), що ти старий.
А крім Швейка я ще взяв до рук твори свого давнього друга Степана Руданського і прочитав собі ще раз для душі його вірші, особливо ж оцей:
Ти не моя, дівчино дорогая!
І не мені краса твоя;
Віщує думонька смутная,
Що ти, дівчино, не моя!
Ти не моя! За личко гарне
Справляє хтось колодія...
Мої ж літа проходять марне,
Бо ти, дівчино, не моя!..
Ти не моя!.. І брови чорні
Милує інший, а не я,
І інший хтось тебе пригорне,
А ти, дівчино, не моя!..
Ти не моя, голубко сива!..
Щаслива доленька твоя,
Моя же доля нещаслива,
Бо ти, дівчино, не моя!..
Ти не моя! Но що ж я маю?
Чим похвалюсь тобі і я?
Хіба лиш тим, що тя кохаю;
Но ти, дівчино, не моя!..
Ганна привчила було мене до поезії. Щоправда, вона це робила на російській поезії. Я ж знайшов українську. Особливо ж співзвучний з моєю долею був цей вірш. Я давно прочитав його Ганнусі. Він їй сподобався. Але це не мій вірш – це був вірш Степана Руданського. Я не знаю, про кого він писав і чому так писав. Його вірші не про мене. Я хотів, щоб вони були не про мене.
„Мене забудь, моя дівчино...
Но якби я коли-небудь тебе забув,
О, Боже з неба! Мене забудь, мене забудь,” –
Останнім двом строфам я лишився вірним на все подальше своє життя.
Кінець першої книги.
Примітки:
1. Віч-на-віч(укр.) – с глазу на глаз; один на один(рос.)
2. 1Кор. 13, 8.
3. Лоно – матка.
4. Український поет-класик.
5. Справляти колодія – справляти учту, випивати.
