- Тату, ну тату, ну чому ми не їдемо у Косів? – Ображено скиглила Дарина. – Ти ж нам обіцяв минулого літа.
- Ще раз повторюю: ми їдемо на море в Крим. Ти не хочеш на море?
Остап спостерігав за суперечкою сестри з татом і нервово гриз нігті. Йому, звичайно ж, дуже хотілося на море, але діти цілий рік чекали, щоб влітку поїхати у Косів і продовжити пошуки скарбів Олекси Довбуша, розпочаті ще минулого року в скелях Довбуша біля Болехова.
Щоб припинити суперечку, батько виклав на стіл квитки на потяг Львів-Сімферополь. Дарина понуро зітхнула, зрозумівши, що нічого вже не змінить і пішла збиратися в дорогу...
Тато з мамою лежали під парасолькою, ховаючись від пекучого кримського сонця, а Дарина з Остапом будували піщаний замок і гралися з морем у війну: гнані морським вітром хвилі час від часу брали замок в облогу і „злизували” його неприступні стіни. Діти тут же починали відбудову своєї твердині. Раптом, після чергової водяної атаки у рівчаку біля замкової вежі Дарина помітила щось блискуче:
- Остапе, дивися, що це? – Покликала вона брата.
Той присів на коліна, уважно роздивився і вигукнув:
- Та це ж мушля, тільки дуже велика! Я собі її заберу.
- Ага, так не чесно, - засперечалася сестра. – Це я її знайшла, вона моя.
- Чому тоді зразу не брала, побоялася?
- І нічого не побоялася. Віддай!
- Ні, тепер вона моя!
- Ні, моя!
- Моя!
- Моя!
- Моя!
Від слів діти перейшли до діла і почали виривати мушлю одне в одного з рук. Не відомо хто переміг би у цій боротьбі, але в якусь мить, не витримавши, мушля просто розкололася надвоє... Діти попадали на пісок, кожен зі своєю половинкою в руках. Між ними з'явилася невеличка прозора хмарка і зависла в повітрі, хитаючись в такт хвилям. Потім сталося щось незрозуміле: хмарка почала говорити. Нічого подібного на рот в неї не було, але на пустельному пляжі голос міг належати тільки їй:
- Ну, накінець-то мене звільнили. Ура! Я бачу сонце!
Не відводячи очей від такого чуда, Остап тихо запитав Дарину:
- Ти теж чуєш і бачиш це?
- Так, а що це таке?
Остап не встиг відповісти, бо хмарка заговорила, звертаючись до нього:
- Дякую, що ви мене звільнили! Знали б ви, як мені там було тісно і темно!
- А ви... хто? – Несміливо запитав Остап.
- Хто я? Я син морського Духа, покровителя рибалок! - Урочисто промовила хмарка і почала змінювати свою форму, стаючи все більше подібною на маленького хлопчика.
- А що ти робив усередині мушлі? – Запитав Остап
- Це батько так покарав мене.
- Що ж ти натворив?
- Та нічого такого: всього лише дав рибам голоси і заставив їх співати хором. А вони як почали бульбашки ротами пускати, то аж море запінилося, і всі рибалки від страху на берег повтікали. От тато і закрив мене в мушлю, щоб я не бешкетував. Але що мені робити? Самому так нудно, а гратися нема з ким.
- А ти замки з піску будувати вмієш?
- А що тут вміти? – Хлопчик знову перетворився на хмарку, яка закрутилася і вмить здійняла вихор піску. Коли вихор припинився, перед очима дітей постав красивий замок з палацом і вежами, оточеними муром з бастіонами.
- Кла-а-а-с! - Захоплено вигукнув Остап. – Все, відтепер ти будеш моїм другом!
- Ні, моїм! – Відрізала Дарина і тупнула ногою об пісок.
- А чому це твоїм? Він же хлопчик і не буде з тобою в ляльки гратися!
- Та не сваріться ви, я буду дружити з вами обома, - дух намагався примирити дітей. – Але зараз мені треба ненадовго повернутися назад у море, до тата. Якщо він вже мене пробачив і дозволить погратися з вами, то я відразу повернуся.
Хмарка попливла в напрямку моря і розчинилася у воді. Діти сіли поряд і з нетерпінням вдивлялися у хвилі, намагаючись не пропустити появу свого нового друга...
.........................................
