* * * * *
У ті часи, про які я пишу, Біблію було дістати непросто. Може десь вона і була по якимось церквам за ціною в пару волів, але ж і церков було вкрай мало. І якщо і продавалася Біблія при якихось церквах, то тільки при якихось центральних, столичних, єпархіальних тощо. Отримання Біблії – це була подія в особистому житті людини.
Її не можна було придбати, її потрібно було „діставати”. Де? Як? Яким чином?
У мене було дві бабусі-п’ятидесятниці. Вони жили від моєї сім’ї далеченько. Але ми до них регулярно їздили. У бабусь не було телефону. Ми приїздили на день народження маминої прийомної мами. По крові вона була тіткою моєї мами, але коли чоловік її сестри пропав без вісті у м’ясорубці радянської армії під час другої світової війни, а сестра під час тієї ж війни застудилася і померла, тітка взяла до себе двох своїх малих племінників і замінила їм матір. Наречений баби Ольги теж наклав головою десь у тій кривавій бійні. І залишилася Ольга Венедиктівна на все життя дівою. Та після тієї страшної війни чоловіки були у дефіциті, була їх велика нестача. Брат Ольги Іван був у німецькому полоні. Після перемоги російського ведмедя відбув з німецького полону на радянське заслання до Караганди. Там до нього прищепилося вчення секти п’ятидесятників. Іван, коли повернувся до Кривого Рогу, зробив осередок п’ятидесятників у місці свого проживання. П’ятидесятницями стали дві його сестри, які жили разом після того, як двійко прийомних дітей вилетіло з гнізда Ольги, а Галина розлучилася з чоловіком-п’яницею. Вони — бабуся Оля й бабуся Галя — побудували собі новий будинок і у ньому жили. До цього будиночку ми й приїздили їх навідати.
Як ми сідали їсти, бабусі завжди вставали на повен зріст, закривали очі і молилися Богу. Ми почували себе у цей час незручно. Ми ж знали, що це залишок тієї темряви, що йшла поряд з людьми з глибини віків. Вже давно відомо, що віра ні до чого, що Бог – це вигадка малоосвіченої і низькоцивілізованої людської свідомості. Хоча не тільки через це ми почували себе незручно. Бабусі сповняли священний для себе обряд. Ми ж цього обряду не сповняли, ми не робили так, як, на їх думку, потрібно було робити. У той час, коли бабусі молилися своєму Богу, ми підвисали десь, у якомусь невизначеному стані. Добре, що це завжди швидко проходило. Бабусі самі не любили, щоб ми були свідками їх молитов. До однієї кімнати вони нас ніколи не заводили. Це була маленька і сама дальня кімнатка у їхньому будинку. Мама говорила, що у тій кімнаті ніби висить їхня ікона, і вони не хотять, щоб ми її бачили.
Ікон на стінах і по кутах у п’ятидесятниць не було. Вони їх не шанували.
Я якось пройшов у ту потаємну кімнату, коли бабусі були десь надворі, і побачив на стіні у рамці малюнок, виконаний, здалося, на звичайному пінопласті. Там було зображено сонце, яке розкидало свої промені. Біля цього сонця, зверху на променях було написано: „Всякий, кто призовёт Имя Господне, спасётся”. Побачене справило на мене недобре враження. Здалося, ніби на стіні висіла сіть, яка була повішена для того, щоб я втрапив у неї і став таким самим „темним”, як мої бабусі.
У восьмидесятих роках п’ятидесятників ще переслідувала радянська влада, мабуть у цьому і була причина того, що той малюнок висів на стіні у самій дальній кімнаті, до якої господині воліли не водити людей, які не співчували їхній вірі.
Коли часи стали змінюватися, я захотів познайомитися зі змістом Біблії. І звернувся з таким проханням до бабусь п’ятидесятниць.
– А для чого ти хочеш почитати Біблію? – запитали мене мої бабусі.
– Ну це ж велике духовне насліддя всього людства.
– Так ти хочеш Біблію, як казку почитати?
– Ні! Це не казка. Біблія мала велике значення і позначилася на розвитку людства!
– Ну добре, я взяла для тебе Біблію. Почитай, коли хочеш.
Бабуся кудись пішла і принесла мені дрібноформатну, з гумовою обкладинкою Біблію, яка була надрукована на тоненькому папері. На третій сторінці було написано: „Библия. Книги Священного писания Ветхаго и Новаго завета с параллельными местами. Синодальный перевод. Библейские общества”.
Так у моїх руках вперше опинилася книга, яка була негласно заборонена у Радянському союзі. Це був дорогоцінний набуток, який до мене пронесли багато поколінь подвижників і вірних своїй вірі людей через велику кількість самих різних важких перешкод, які часто коштували людям життя або багатьох років тюрем і концтаборів.
Як я почав читати Біблію, які самі перші враження вона на мене справила, зараз важко пригадати. Пам’ятаю, що це була книга, у якій написано все доволі просто і ясно, принаймні такими є самі перші книги: Буття, Вихід, Левит.
Але ж і які врочисті і потужні слова написані у цій книзі.
– Що значить саме слово „Біблія”? – запитав я у бабусь.
– У нас є ще словник іншомовних слів: візьми подивися його. Може у ньому про це написано – то й нам розкажеш.
Я заглянув у російський старий невеличкий словник слів іншомовного походження. Бабусі сказали, що це словник ще мого діда, того, що загинув на війні. У ньому я прочитав, що слово „Біблія” походить від грецького слова „biblos” , яке перекладається як „книга”. Значить Біблія – це книга, але книга якась особлива.
– Ну що там ти зрозумів? Що вичитав? – допитувалися бабусі.
Я ще не обдумав, як саме розуміти етимологію слова „Біблія”, але бабусям потрібно було дати відповідь. Вони обидвоє закінчили всього декілька класів сільської школи, тому вбачали в мені вченого, хоча на той час я тільки вчився у десятому класі загальноосвітньої школи.
– Ну, можна так розуміти, що „Біблія” – це книга про Бога, – сказав я, ще не будучи впевненим у правильності визначення мною етимології слова. Але бабусям моє визначення дуже прийшлося до душі. Мені здалося, що вони навіть споважніли, слухаючи результат мого „дослідження”.
* * * * *
Від початку мого читання Біблії поставало переді мною питання: є Бог чи нема? Я не хотів відповідати на нього, відсовував його подалі. Відповідати: ні – як мене вчили впродовж всього мого дитинства, мені не хотілося. Адже мене вчили, що Бога немає, ті самі люди, які вчили мене і вірити „марксизму-ленінізму”. При тому їхнє навчання було доволі примітивним. Пам’ятаю, як ще у молодших класах загальноосвітньої школи перша вчителька показувала портрет гімназиста Володі Ульянова, казала учням-хлопцям: „Бачите, скільки у нього ґудзиків, і всі застебнуті. А у вас три ґудзики, і ви й ті не застібаєте.” Це зауваження мене не стосувалося. Я був зразковим учнем, і всі ґудзики мого шкільного піджака завжди були застібнуті. Але благоговійно вдивлявся в портрет молодого вождя. Я намагався засвоювати все, що мені казали, поводитися точнісінько так, як від мене очікували. Це було тоді, на початку шкільного життя. Втім, пам’ятаю, що і в приміщенні групи дитячого садка на стіні висів портрет „Ілліча”, і вихователі, аби менше мати клопоту та повпливати на неспокійну дітвору, розповідали, що на вас, мовляв, дивиться з портрета Ленін і бачить усе, що ви робите. А тому поводьтеся добре. А ще знайте, що Ленін сильно любив дітей і дарував їм то м’ячика, то ще якісь подарунки.
Відкинувши вже у старших класах комуністичні ідеї, демонстративно вийшовши з комсомолу, я вже не приймав за чисту монету усі постулати радянського суспільного світогляду. Те, що радянський режим відкидав, забороняв, хотілося вивчити, розглянути, довідатися, чи варто триматися радянського погляду на якесь певне явище, чи варто мати на нього свій погляд, відмінний від офіційної лінії правлячої комуністичної партії.
„Так є Бог, чи нема?” Це питання доволі часто з’являлося у моїй голові, коли я читав перші книги Біблії. Ні! Щоб відповісти на це питання, потрібно добре все вивчити. От переді мною книга Біблія, я її всю прочитаю, тоді буду визначатися.
Це таку позицію я зайняв. Але чи ви читали Біблію? Це така книга, яка... є дуже сильна, перед якою моя позиція не була міцною. Якщо ви її ще не читали, то почитайте обов’язково. Як це зробите, зможете мене зрозуміти.
У Біблії були тексти про Божі справи. А поза Біблією було життя, таке, яким воно є. Життя, у якому стільки лиха, стільки неправди, стільки нереалізованих бажань, стільки прагнень до чогось доброго, світлого... А у Біблії...
Так є Бог чи нема?
Хто у тебе є у цьому світі? Кому ти у ньому потрібен? Тебе розуміють рідні?
Я не задам собі цього питання. Я давно знав, давно відчував холод у своїй сім’ї. Я жив зі своїми рідними, з батьками. Вони мене годували, вдягали. Вони не жили зі мною у згоді. Вони мало рахувалися зі мною, а я мало рахувався з ними. Вони часто лаяли мене і били мене доти, доки я не виріс та не набрався сили сам, і бити мене стали стерегтися. Вони не були для мене друзями. Я був один. Красуня, моя жадана Ганнуся теж не дуже охоче тепер ішла зі мною на спілкування, якого я дуже прагнув, але їй усе було ніколи або їй хотілося, щоб було ніколи.
Ніхто зі мною разом не любив так українську мову, мою Україну. Та я й не прагнув, не турбувався тим, що не знаходив собі однодумців, не мав близьких по духу друзів-ровесників. Я тримався того, що мені видавалося правдою, це для мене було найважливішим.
Але навіщо мені була потрібна та правда? Заради кого? Заради чого?
„Є Бог чи нема?” – хтось питав мене.
Я уходив від цього питання, але не уйшов.
Я втомився. Мені все довкола здавалося непривітним, недобрим, холодним. Мені здалося, що нікому немає діла до мене. Ніби всі покинули мене.
А нерозв’язане питання вимагало відповіді. За ним мало відкритися щось важливе, щось дуже важливе. Я не знав тоді: що. Але це питання тоді потрібно було вже розв’язати. Так мені сподобалася Біблія, сподобалося те, що я прочитав.
Був ранок. Я встав зі свого ліжка, підійшов до стіни.
„Є Бог”, – сказав я.
І миттєво звільнився від важкого тягаря. Бог прихилив мене до Себе. Від того часу я знав, що є справедливий, грізний, милостивий, премудрий Творець і Промислитель. Він став моїм Богом.
Я здивовано побачив, що Бог був близько від мене. Не було ніякої складності, щоб з Ним отримати особистий зв’язок. Єдине, що потрібно було зробити – це лише простягнути руку і дістати до Нього. Господь був від мене на відстані витягненої руки. Був завжди. Єдине, що потрібно було – моє бажання. Увесь час Він був близько до мене, але не підходив до мене впритул, не заставляв мене визнавати Його чи вірити у Нього. Настільки Він поважав мій особистий вибір.
Днів через десять я говорив про своє відкриття Ганнусі, ділився з нею своєю радістю. Та ще я розповідав їй про свою журбу. Творець потішив мене, але я хотів, щоб мене потішила Ганна. Хоч і не було вже тієї журби, я хотів, щоб про неї знала Ганка, щоб знала мої прикрощі, щоб подбала про мене.
* * * * *
Я прочитав книгу Левит до половини. Біблія мені подобалася. Але читав я її російською мовою.
Це мене дещо гнітило. Вже тривалий час російська мова асоціювалася у мене з поневоленням та винародовленням нашого народу. Я вчився у російській школі, російською мовою було довкола скрізь усе. Російською мовою люди зверталися до один одного на вулицях, хоча у колі своїх рідних вони ще спілкувалися суржиком.
І Біблія у мене теж була російською мовою.
У той час Біблії висилали з-за кордону. Адреси, з яких висилали Біблії, мені дали мої приятелі з Товариства української мови та Народного руху України. Тоді я вже відправив на ті адреси прохання, щоб мені прислали Біблію. Я дістав дві адреси. І в обидві послав заявку. Сподівався, що мені хтось Біблію та пришле.
„Чому я маю осягати таку велику пам’ятку духовної культури людства мовою, накинутої моєму народові поневолювачами. Хоч тут, у вірі Христовій має бути зроблено правдиво і вільно. Хочу знайомитися з Божественними письменами своєю рідною мовою.”
Як вирішив, так і зробив.
Українську Біблію мені прислали через кілька місяців по тому. Це зробили американські українці. Крім Біблії сестринство святої Ольги прислало ще листівочку з ностальгічним віршем Олександра Олеся на звороті і чудовий малесенький, але у твердій оправі, молитовник, у якому були написані основні молитви українською й англійською мовами. Також прислали ще маленький віддрукований образок Божої Матері.
Я чудувався й милувався цією скарбницею, яка тепер була доступна мені з голосу, з відчуття, з сердечної любові і прив’язаності до Христа мого народу. Прості, щирі, милі українські слова полилися до мене з цієї книги.
– Знаєш, як українською мовою називається „Пєснь пєснєй” ? – казав я Ганні.
– Як?
–„Пісня над піснями.”
* * * * *
А Україна ще спала. Хтось хотів щось змінити, хтось хотів підняти цю Україну, очистити її від цвілі, від накиданої згори погані.
Вперед! Ми готові! Ми покладемо душу й тіло за нашу свободу!
„Хай живе КПСС НА Чорнобильській АЕС!”
„Будьмо!” – „Гей!”
„Будьмо!” – „Гей!”
„Будьмо! Будьмо! Будьмо!” – „Гей! Гей! Гей!”
„Єдність! Єдність! Єдність!.. Єдність!”
„Слава Україні!” – „Героям слава!”
„Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася...
А ми тії ворожі кайдани розіб’ємо,
А ми нашу славну Україну гей, гей розвеселимо.”
„Боже, вислухай благання.
Нищить недоля наш Край.
В єдності сила народу –
Боже, нам єдність подай!
Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть в ярмі,
Волю пошли Україні,
Щастя і долю дай їй!”
„Боже великий єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світла промінням
Ти її осіни,
Світлом науки і знання
Всіх нас просвіти,
В чистій любові до краю,
ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки й щедроти
Ти на люд наш пошли!
Дай йому волю! Дай йому долю!
Дай доброго світла!
Щастя дай Боже народу
і многії, многії літа!”
На святкування 500-ліття Запорізької Січі з’їхалося дуже багато українців, було стільки автобусів! Було море людей! Комуністична влада не посміла нам противитися. Натомість вона вирішила нам „допомогти”. Усі стовпи на під’їзді до місця польового табору біля села Капулівки Нікопольського району, що біля нього поховано кошового отамана Івана Сірка, були прикрашені прапорами СРСР та УРСР. Стояли постові міліціонери для охорони цих прапорів. По приїзді нових і нових автобусів, розтаборовування нових і нових людей, прапори помалу почали зникати. Спочатку вони просто поріділи, а потім до кінця першого дня святкування цих символів „здертої з мужика шкури”, за висловом Тодося Осьмачки , я на тих стовпах вже не бачив. Хоча вже в останній день святкування – це був, здається, третій день, а може й четвертий, якісь парубки принесли звідкілясь червоного прапора і врочисто вкинули його до вогнища. Прапор спалахнув на багатті, яке вже догорало, яскравим вогнем.
– Гарно горить, – зауважив я.
Хтось з дівчат засміявся.
Що то було за свято. Яка краса!? Яка сила!? Який злет національного духу!? Ми „брали” спочатку Нікополь, потім Марганець, наступного дня „брали” Запоріжжя. У Нікополі була якась науково-історична конференція у якомусь палаці культури. Я пройшов через усі ці міста з нашим українським прапором. У Нікополі відійшов метрів на двісті з прапором від гурту, хотів купити собі щось попоїсти. Я перший раз був у цьому місті, розташованому на козацьких землях. Пам’ятав з розповідей бабусі, що спочатку розкуркулена сім’я її батька знайшла собі перше пристановище у Нікополі, а вже пізніше з Нікополя перебралася до Кривого Рогу. Там, біля Палацу Культури, було свято, усі почувалися братами, рівними, дружніми, щасливими. Опинившись дещо збоку від „епіцентру” свята, я спостеріг похмурі обличчя літніх людей, які сиділи на зупинці. Вони злобно зиркали на мене і на мій синьо-жовтий прапор. Я подумав, що було б, коли зараз не було у Нікополі сили людей із українськими національними символами? Чи безпечно було б ходити по вулиці з українським прапором?
У Запоріжжі ми пройшли через усе місто центральною вулицею, вигукуючи українські та антикомуністичні гасла. Після кількагодинної маніфестації ми пішли на фестиваль „Червона рута”, який того ж дня відкривався у Запоріжжі.
Крісла глядачів на стадіоні були заповнені лише на третину. На сцену виходили артисти і починали співати. Співали недовго, ба, навіть, не встигали часто проспівати першого куплета, як „вирубувалася” апаратура, увесь звук зривався, артист замовкав, чекав, доки апаратуру наладять, тоді починав співати спочатку. Так сталося перший раз... За ним другий раз... Третій... І це все в одного й того ж виконавця. На кріслах глядачів люди сиділи з почуття патріотизму й бажання підтримати українських виконавців. Задоволення? Яке при такій якості звуку могло бути задоволення?
Звук зірвався вчетверте... Вп’яте... ДОСИТЬ! Годі терпіти таке знущання над українською піснею.
– Ганьба! – кричу я щодуху. – Ганьба! Ганьба!
Мій сусіда підхоплює і ми кричимо з ним вдвох хвилин із п’ять:
– Ганьба! Ганьба!
Нарешті, через п’ять хвилин, наш клич підхоплюють усі трибуни, і оцінку запорізьким чиновникам дають усі глядачі разом.
– Ганьба! – лунає над стадіоном хвилин із п’ятнадцять. Стріляє поставлена скраю футбольного поля маленька козацька гармата. Нарешті, накричавшись уволю, трибуни змовкають.
На сцену виходить група „Кому вниз”. Соліст групи висловлюється про звукову апаратуру, співають гарно, проникливо, на вірші Шевченка.
Було багато гарних виконавців. Виходив на сцену і „лисий і босий” . Хоча час від часу увесь день виступи переривалися „демаршем” апаратури.
Все-таки це було свято. Настане час, кар’єрі запорізьких чиновників-саботажників прийде кінець.
На святкуванні п’ятсотліття Запорізької Січі я мав нагоду поговорити з киянами, довідався від них, де знаходиться у Києві Українська автокефальна православна церква. Мені розповіли, що єдина українська церква у Києві знаходиться, власне, не зовсім у Києві, а ген майже у його примісті, у музеї під відкритим небом у селищі Пирогів.
* * * * *
Ганнуся зголосилася їхати зі мною до Києва.
Я хотів прийняти християнство, хотів прийняти його справжнім, таким, як має бути. Хотів приєднатися до тої церкви, яка була запорукою самого буття українського народу; тієї самої, яка залишалася впродовж тривалого часу єдиною його інституцією, яка представляла інтереси нашого нещасливого народу. І хотів, щоб Ганнуся це бачила. Що я міг зробити для неї кращого, як навернути її до Бога!?
Мої батьки нічого не знали про те, за чим я поїхав і що взагалі поїхав до Києва. Я лише передав їм через свого брата, що я поїхав до Києва за газетами національно-визвольного змісту, які тоді у 1990 році возили з Києва у великій кількості усі, хто бажав завдати удару існуючій комуністичній системі, і розповсюджували-продавали їх.
Мої батьки у той час, коли я поїхав, були на дачі. Я і справді хотів придбати у Києві тих газет, попродати їх у Кривому Розі і заробити на тому грошей, але це було не головне з того, за чим я їхав. Їхав я хреститися, але рідні не повинні були це знати. Я не хотів з ними неприємних розмов, а тому вирішив прийняти Христову віру таємно.
– Я написала батькам записку, – сказала Ганнуся. – Петро їде до Києва хреститися, йому немає кому нести валізу.
– Так і написала?
– Так і написала.
І ми обоє засміялися.
* * * * *
У храмі нікого не було з мирян, окрім Ганнусі.
Ось він, мій храм. Ось те, чого жадала душа моя. Ось вони – майстерно витворені старовинні ікони, перед якими з давніх віків молився той народ, частиною якого я тепер хотів стати. Дяк відкрив двері церкви, мене повернули лицем до виходу з церкви, до тих навстіж відчинених дверей, через які видно було зелену траву, дерева, ту дорогу, якою я прийшов сюди, до храму святого архістратига Михаїла Української автокефальної православної церкви. Спиною я стояв до вівтаря, до ікон, до царських воріт, до священика.
– Чи зрікаєшся ти сатани, усієї сили його і всієї гордині його? – почув я запитання священика.
Вмить переді мною, там, за порогом церкви щось пронеслося, наче бренькнуло по струнах низьким акордом, майнуло холодним сильним вітром щось велетенське, сильне, могутнє, несамовите й пихате. Мені пропонували вибір: або залишитися з ним і користати з його сили, або назавжди відректися, відцуратися його і більше ніколи не вдаватися до нього, і не мати з ним ані спільної долі, ані спільного діла.
– Зрікаюсь, – відказав я.
Той, що стояв по той бік, за відкритими дверима храму, доволі-таки сильна особа. Він багато-чого може, він тримає у руках усе, що робиться у цьому світі, чи, принаймні, майже все.
– Чи зрікаєшся ти сатани, усієї сили його і всієї гордині його? – запитали мене вдруге.
– Зрікаюсь, – вдруге відказав я.
Він ще стояв і на щось очікував чи чогось сподівався. Я був його змалечку. З його допомогою я намагався поборювати супротивників, я вчився сквернослів’ю у своєї матері, я навчався у своїх супротивників злоби, ненависті. Я розпалювався такими ж пристрастями і мав такі самі бажання, які мали усі довкола мене. Про них рідко хто говорить, усі намагаються не показувати своїх таємних нечистих бажань, але й усім це, зрештою, дозволяється, вибачається, знаходиться для усіх тисячі й мільйони виправдань будь-яким пожадливостям. Достатньо буває сказати: „Ніщо людське мені не чуже.” – і людину починають голубити і все їй дозволяти. Та не потрібно чинити якихось тяжких гріхів. Будь собі звичайною „хорошою людиною”, просто не відрізняйся сильно від оточуючих, будь таким, як вони, живи разом з ними, – і не будеш білою вороною, будеш скрізь бажаним і прийнятим. Навіщо впадати в крайнощі? Просто будь таким, як усі.
– Чи зрікаєшся ти сатана, усієї сили його і всієї гордині його? – втретє промовив до мене священик.
– Зрікаюся, – відповів я.
Вхідні двері закрили. Мені звеліли повернутися лицем до іконостасу.
– Чи з’єднуєшся ти з Христом?
Я прийшов, щоб мене хрестили, щоб мене з’єднали з Христом, з Церквою. Але, якщо мене питають, значить від мене самого багато важить, значить для Господа важлива моя воля і, власне, з’єднання з Христом – це дія насамперед мого серця.
– З’єднуюся.
– Чи з’єднуєшся ти з Христом?
Чи справді ти з’єднуєшся? Чи ти ствердно відповідаєш лише тому, що так має бути в чині хрещення?
– З’єднуюся.
– Чи з’єднуєшся ти з Христом?
Чи ти щирий?
– З’єднуюся.
* * * * *
Ганно, я так тебе люблю. Я так хочу зробити тебе щасливою. Я так хочу дбати про тебе. Я так хочу любити тебе. Я хочу прихилити тобі Неба. Ти така красива. Я хочу милуватися твоєю вродою. Я хочу бути твоїм ангелом охоронителем. Я хочу йти з тобою по життю, яке являє із себе чарівну казку. Я хочу відкрити тобі своє серце, хочу навчити тебе любові до свого народу, хочу тобі відкрити смак того вина, яке зветься життям, кров’ю мого народу. Я хочу з тобою разом іти по тим сходам, які провадять до неба. Хочу йти з тобою по тій далекій життєвій дорозі, якій не видно кінця. Хочу триматися з тобою за руки, хочу підтримувати тебе, і сам триматися за тебе.
Сьогодні 14-е серпня 1990-го року. Сьогодні день хрещення України. У той самий день відбулося хрещення киян у притоці Дніпра Почайні при князі Володимирі. Сьогодні святий день – сьогодні я став християнином, сьогодні Господь став моїм Богом. Сьогодні велика радість на Небі, про яку говорив Ісус Христос і про яку писав Нестор Літописець. „Коли пастух загубить у горах одну овечку, то кидає 99 овечок отари і йде шукати загублену вівцю. І коли знайде її, радіє їй більше, як дев’яносто дев’ятьом тим, що не губилися. Так і на Небі буває більша радість за одного грішника, який навертається, за всіх вірних Богу.” Сьогодні великий і славний день. Сьогодні ми з Богом стали Батьком і сином. Сьогодні якась велика незбагненна радість заповнила не тільки мою душу, але, здавалося, що вона наповнила мої груди, руки, усе тіло, усе моє єство. По закінченні хрещення я стояв на подвір’ї церкви, наповнений радістю, і не знав, що з цією радістю робити. Стояв біля Ганни, яка сиділа тут-таки на церковному подвір’ї на дерев’яній лаві. Я стояв і дивився на неї.
„Печать дару Духа Святого. Амінь... печать дару Духа Святого. Амінь... Печать дару Духа Святого. Амінь,” – промовляв священик після того, як уже обмив мене водою хрещення, і помазував мене святим миром. Здається, саме у цей час до мене пристала ця велика радість, з якою я не знав, що робити.
Я стояв біля Ганни і мовчав. Я просто стояв біля неї, в захопленні дивився на неї. І зі мною була радість. Радість, з якою разом я стояв біля Ганни.
А навколо була Тиша. Над нами було ясне сонячне небо з білими мальовничими хмаринками. Перед нами була церква, яку клірики вже замкнули і пішли. Церква була дерев’яна, гарна, вісімнадцятого століття. Казали, що церква була козацька. Ну те, що вона зрубана у стилі українського бароко, ми з Ганною художницею бачили і самі.
На церкві вгорі були два гарні різьблені дерев’яні мальовничі хрести.
Церква розташовувалася у музеї Народної архітектури і побуту Академії Наук УРСР, який у свою чергу розташовувався у межах селища Пирогів. Ця церква була ще й музейним експонатом. Довкола, на площі кількох гектарів, стояли хати, привезені з різних районів України. Крім церкви святого архістратига Михаїла стояли ще три церкви, у яких служба не відправлялася. Стояли багато вітряків, були й будівлі церковно-парафіяльних шкіл. Крім закритих хат були хати відкриті, у яких було розставлено звичний побутовий інтер’єр того часу і тієї місцевості, у яких хата була побудована. Були дитячі люльки, ікони на покуті, прядки, лави, столи, серпи, коси, ночви, вбрання. Були у селищі Пирогів своє Подніпров’я, своє Поділля, Свої Карпати. Обійшовши увесь музей, ми ніби обійшли всю Україну. Це ми зробили напередодні. А сьогодні біля нас була Тиша, а над нами було Небо.
* * * * *
І, звичайно, біля мене була моя кохана мрія. Я ходив з нею до музею образотворчого мистецтва, де якраз тоді була виставка „Українська ікона”. Ганна була моїм консультантом з мистецтвознавства. Завдяки їй я бачив не тільки сюжет ікон чи картин, а й прозирав малярські прийоми, національний колорит.
Я їздив з цим „екскурсоводом” до святої Софії, до Кирилівської церкви. Лише у цих двох храмах на той час зберігся живопис стародавньої Руси. Якби не моя художниця, я б швидко пройшов повз ці бліді, обдерті фрески. Міг би лише подумати: ”Чому їх досі не освіжили новою фарбою?” Ці фрески у найдавніших храмах нашої України на перший погляд справляють враження жалюгідних, ледь-ледь видних решток розписів. Вони настільки „затерті”, що часто неможливо розібрати, хто ж на них зображений. Але коли поряд з тобою фахівець з образотворчого мистецтва, закоханий у живопис, він „відкриває” тобі очі. І якщо ти здатний „перенестися” до світу образів і зображень, перед тобою зникає полуда тертого ушкодження і фрески оживають. І ти бачиш, що вони були багато кращими за пізніший розпис, яким покрили половину Софіївського собору й Кирилівської церкви, а другу половину, на твоє щастя, не встигли. Ти не розумієш і не знаєш усіх прийомів живописців та ікономалярів, але бачиш, що нове недокінчене облачення на тій самій особі має в декілька разів менше складок, як на старому, ледве видному розписі. Відносно недавній реставратор, навіть знаменитий Врубель, не зрозумів мови іконописців одинадцятого століття, не робив, насправді, зображення таким, яким воно було. Він його робив реалістичнішим, більше схожим на наш побут і людей, таких, якими ми їх бачимо. Стародавні іконописці думали, дихали, розуміли мову зображень зовсім не так, як їхні далекі наступники. Вони не прагнули зобразити світ таким, яким бачили його довкола себе. Вони прагнули зобразити небожителів і ті події, які колись відбувалися у часі, але які залишилися у вічності і сьогодні для нас мають те саме значення, яке мали і для молільників одинадцятого століття. І десь так, як відрізняється знАменний розпів від сучасних церковних піснеспівів, так отой затертий розпис відрізняється від розписів дев’ятнадцятого, початку двадцятого чи, навіть, сімнадцятого століття.
І, звичайно, ми оглядали увесь Київ разом. Ми ходили по Андріївському узвозі, відвідали усі музеї й виставки, розташовані на ньому, оглядали Андріївську церкву, ходили біля фундаменту Десятинної церкви, обійшли довкола старої липи, посадженої ще митрополитом Петром Могилою. Пили каву, заходили до піцерії, їздили на метро, гуляли Хрещатиком.
Я проводив зі своєю мрією цілісінькі дні. Це були незабутні чарівні дні.
– Давай підемо зустрічати схід сонця, – пропонувала Ганнуся. – Десь на березі Дніпра.
– Підемо.
Не пішли. Забагато ми ходили по раніше незнайомому, але дуже цікавому й красивому місту. Ночували ми на квартирі художника, який був старостою тієї церкви, у якій я хрестився.
Як ми їхали до Києва на моє хрещення, не думали багато про те, де ми будемо ночувати. Я їхав до своєї, нашої української церкви приймати хрещення. А де ми будемо ночувати? Це не мало значення.
Священик не говорив про те, що у мене мають бути хрещені батьки. Я сам запитав про них.
— Ти дорослий. Тобі їх не обов'язково мати. Ти ж свідомо приймаєш хрещення?! Хоча, якщо хочеш, можемо почекати тебе з твоїми хрещеними.
— Так, я свідомо приймаю хрещення. Необхідності у хрещених батьках немає та й не має, де їх брати.
Тоді уся християнська громада уявлялася мені дружньою родиною. Власне, не вся християнська спільнота, а українська християнська громада. Та громада, яку я не бачив, серед якої не жив, про яку знав тільки з книжок. Лише зрідка, всього один раз перед тим я побачив українського священика, перекинувся з ним кількома словами, після чого у мене лишилися тільки дуже теплі враження.
* * * * *
Я став писати сценарій до дитячого мультфільму. За основу я взяв казку Олени Пчілки „Увінчаний співець”. Ця казочка мені чимось нагадувала мої стосунки з Ганною. Я ще не написав сценарію повністю, але привіз його Ганні, щоб вона почитала і, можливо, висловила свою думку. А головне, я привіз, щоб моя кохана знала, чим я зараз живу, що у мене є найцікавіше, найдорожче; що наповнює моє життя змістом.
Було мені тоскно на душі. Не ладилося вдома з рідними. Та коли у мене з ними ладилося? Не ладилося у мене з Ганною. Тільки я про те багато не думав.
Ми сиділи з Ганнусею у вітальні. Вона була у літньому легкому вбранні. У квартирі більше нікого не було.
Саме дороге і саме цінне моє захоплення сиділо зараз навпроти мене і читало мій сценарій. Вона й була джерелом мого натхнення. Це біля неї став розцвітати мій талант. Вона була у кожній моїй думці. Я помістив її до свого серця, і вона там знаходилася собі десь у куточку, і я звіряв з нею усі свої вчинки, усі свої думки, усі свої наміри. Може Ганна сама не уявляла, яке велике й важливе місце вона займала у моєму серці!? А я змучився, втомився, на серці була гіркота.
Я почекав, доки Ганнуся прочитала мій твір. Це тривало близько півгодини. Сказала, що їй дуже цікаво дізнатися, що буде далі.
– Ганнусю! Мені так погано... Пожалій мене!
– Коли просять пожаліть, тоді хотять, щоб їх погладили, – сказала вона. – Адже так?
– Так, погладь мене, Ганнусю.
Вона приставила стільця біля мого крісла, сіла на нього і стала гладити мене по голові. Деякий час я насолоджувався цими пестощами і тихо млів. Нарешті я міг відкрити їй своє серце, нарешті тепер її ніжна невелика рука опинилася у моїй руці.
Я обережно приклав її руку до своїх вуст, поцілував кілька разів. Тоді потягнувся, щоб підхопити й посадити Ганнусю собі на коліна. Ганнуся сама встала зі свого стільця і сіла мені на коліна. Я поцілував її в обернуте до мене праве плече, тоді став цілувати шию, щічку. І тільки, коли наблизився до вуст, відхилився від неї, ледве перевів подих і запитав:
– Можна тебе поцілувати?
– Поцілуй, Грицю.
Наші вуста злилися, і я не тямив, де знаходжуся і що зі мною діється. Я цілував її в губи, в щічки, в шию, в плечі. Мої руки обнімали її, пестили спину, плечі, волосся. Не було на землі щасливішої пари за нас. Я так довго йшов до цього, я так довго чекав цього. Та що там?.. Ось ми тут. Ми тепер разом! Ми тепер вже МИ! Моя Ганна! Вона мене любить!
– У тебе так серце б’ється! Зараз з грудей вискочить! – сказала Ганнуся.
Справді: „Губ! Губ! Губ! Губ!” – гупало в грудях. Дихання було дуже частим. Повітря ледве-ледве вистачало. Я сам здивувався цьому. А невже ж я й справді настільки хвилююся?
– А як б’ється твоє серце? – запитав я. З цими словами я повів правою рукою по її лівому плечу. Як дійшов до бретельки топіка, став вести рукою дуже обережно, щоб, часом, не зняти її і не відкрити Ганнусі грудь. Опустив долоню по руці дівчини і приклав її нижче лівої груді, сподіваючись почути її серце. Серця я не почув – мабуть було занадто далеко від нього. Покласти ж руку прямо на грудь я не смів.
На моїх колінах сиділа дорога мені, кохана людина Я був безмежно щасливий. Я увесь сяяв і радів. Я заворожено дивився на свою кохану красуню, на свою художницю, на свою уявну дружину. Моя рука все пестила її. Я націлувався вволю, тепер милувався подругою мого життя. Лівою рукою я обнімав її ззаду і підтримував за талію, правою ж рукою я пригортав її, пестив її. Піймав себе на тому, що моя рука опинилася на її лівому стегні. Я доторкнувся до її відкритого коліна, обережно завів руку знову на спідницю.
У цей день уся Ганнусина сім’я від’їздила на море. Сім’я, власне, від’їздила увечері. Вони збиралися виїхати від Ганнусиної бабусі, і всі, окрім Ганнусі, були вже там. Зараз тільки йшлося до обіду. Але перед від’їздом їй ще треба було потрапити до Григорія Івановича. Ганна поспішала.
Ох! Знову цей Григорій Іванович. Таж вона учора цілий день провела там. І поза вчора там була. Неначе все вже мала б зробити. Хоч би трохи більше приділяла часу й уваги мені. Побула б зі мною ще трохи, подарувала б цей день мені. Так і лишилося лише у моїй пам’яті те моє спілкування з нею, спочатку у неї на роботі, потім надворі під зливою чи під сонцем. Аби тільки з нею.
Ну як треба, то й треба. Дасть Бог, щось буде з тим Григорієм Івановичем, щось із того вийде. Я сьогодні багато отримав. Тож і надалі вже не буде так, як було – буде вже інакше.
Ми виходили з її квартири разом. Я провів її до автобусної зупинки, посадив на автобус. Двері за нею закрилися, автобус поїхав у протилежний від моєї домівки бік.
СТОП! НАЗАД! ВІДКРУТИ НАЗАД! Романтик, письменник. ДИТИНА ТИ! Малий! Чого ти від життя хочеш? Ти хотів бути з Ганною? Чого ж ти її не взяв?
Мрійник! Ідеаліст! Чого ти доб’єшся у своєму житті, якщо ти не можеш узяти дівчину, яка подає тобі знаки, але чекає, що це зробиш ти, а ти вперто чи сліпо, чи безглуздо цього не помічаєш. Чи хочеш не помічати!? Твоя любов на Небесах, не тут! Не тут? А де вона ще може бути, як не тут? Чи вона взагалі може бути десь іще, якщо вона не буде тут?
Вдома на квартирі у Ганни ми трохи на кухні перекусили. Ганна зварила картоплю, віддала мені її всю, сама ж випила відвар, що лишився з картоплі, з’їла пучок зеленого укропу.
Потім сіла у ванній кімнаті над мискою прати. Прала вона всього дві маленькі одежини, випрала їх швидко. Але сіла над мискою, розставивши ноги в боки на 180 градусів. Грицько стояв поряд, подумав, яка добра у Ганнусі розтяжка, і далі більше нічого не думав. Щоправда, він спочатку хотів сісти навпроти своєї коханої, яку перед цим цілував і тримав на своїх колінах, з другого боку миски, щоб бути ближче. Але, побачивши Ганнусину „розтяжку”, Грицько вирішив, щоб Ганна, часом, чогось не подумала, і щоб самому не спокушатися, не сідати поряд: дуже незвична була поза прачки. А щоб його очі, а слідом за ними й думки, не зачіпалися за її стегна, що були так вільно розставлені, він пішов поки-що до вітальні, зібрав свого „Увінчаного співця”, ще пороздивлявся трохи на Ганнусин інтер’єр, книжки.
– Грицьку, подивися, чи не просвічується моя спідниця? – це Ганнуся закінчила свою роботу, стала під сонячним промінням.
Я подивився. Виразно побачив за спідницею тіні ніг, навіть побачив між ними борозенку, ніби змикалося разом дві губи.
– Просвічується, Ганнусю!
Вона зайшла до іншої кімнати.
– Мені треба трохи вдягнутися, – прикрила за собою двері. Потім вийшла у тому ж вбранні. Тільки борозенку вже не було видно.
– Ганнусю, перевдягни спідницю. Вона дуже сильно просвічується.
– У бабусі перевдягну. До неї так поїду.
До чого вона вільно поводиться! У мені ворухнулися ревнощі. Але я нічого їй не сказав. Не міг же я їй сказати, що у промінні сонця я через її спідницю побачив, що у неї під спідницею нічого не було.
Отже, я посадив свою мрію, свою легку фею і музу на автобус до Григорія Івановича, до бабусі, і від бабусі, зрештою, на море; з тим, щоб по її приїзді підставити просто свої руки, щоб піймати її у вільному падінні до своїх обіймів, щоб вже проголосити їй, що я її забираю собі, що проголошу її своєю, що вона буде тепер моя, а я давно вже її був таємно, а тепер буду явно. Ми будемо разом. У нас буде наша сім’я. Я письменник, а вона художниця. Де ми будемо на землі і як саме це має відбутися – це були деталі. Головне, що ми будемо разом. Будемо триматися за руки десь у якомусь морі мрій. Моїх мрій.
Примітки:
1. Хоча букви використовуються не грецькі, а латинські, саме так у деяких словниках позначалися грецькі слова, ба навіть єврейські чи арабські.
2. Одна з книг Біблії, іншими словами певна частина Біблії.
3. Одна з поетичних навчальних книг Біблії, у якій подано взірець чистого й високого кохання чоловіка й жінки. Церква під цим змістом книги бачить прообраз стосунків Ісуса Христа з Його Церквою.
4. Набір гасел, пісень і молитов, які активно застосовували на різних публічних заходах кінця восьмидесятих – початку дев’яностих років.
5. Тодось Осьмачка – український „нерадянський” поет. У тридцятих роках симулював психічну хворобу, через що потрапив до психіатричної лікарні, що й врятувало його від репресій. З „психушки” втік. Під час другої світової війни виїхав з України на Захід.
6. Андрій Миколайчук.
7. Клірики – люди, причетні до виконання і проведення богослужінь у Православній церкві.
