Коли тобі виповнюється тринадцять років, раптом починають відбуватися дивні речі. Все навколо змінюється, здається не таким, як рік тому. Чи, то щось відбувається з твоїми очима, які чомусь вперто бачать те, чого не помічали, коли тобі було тільки дванадцять, чи, то в матінки Землі закрутилася голова і вона різко повернула в інший бік… Збожеволіло все – цей світ, який сьогодні готовий впасти до твоїх ніг, а завтра відштовхує тебе і твої сподівання, неначе магніт з протилежним полюсом, вчителі, яким є діло до довжини твого волосся, пірсінгу, тату на правому плечі, і єдине до чого їм нема діла, це до твоєї бідолашної душі, якій просто потрібно трохи розуміння. Збожеволіло навіть твоє власне тіло, яке порою витворяє таке казна що, яке й в сні не примариться. І навіть сусідка по парті - Ірка, з якою ще в садку ділили на двох горщика, також збожеволіла, кидаючи на тебе погляди, сповнені якимось таємничим змістом.
Так ти опиняєшся в кабінеті зашуганого шкільного психолога. Той дивиться на тебе з-під товстих окулярів, як на рідкісну небезпечну звірючку, і, не слухаючи пояснень, пропонує намалювати кольоровими олівцями свою сім’ю. Ти впадаєш в дитинство, і починаєш невпевнено водити олівцями по папері.
Нарешті, коли твоя картина готова, виявляється, що на ній зображені зовсім не мама з татом, а дикий гоблін з червоними очима та руда баба-яга в ступі з турбонаддувом. Крім того, на папері, є ще старший брат Дімка - вампір з двома рядами передніх різців, бабуся, у вигляді тигрової акули і, несподівано навіть для самого тебе, військо трьохголових павуків-мутантів. Дивлячись, як змінюється колір обличчя бідолашного „психа”, ти сором’язливо пояснюєш, що то не павуки, а таргани, які за довгі роки спільного проживання стали вам, як рідні.
Залишивши психолога думати над твоїм діагнозом, ти виходиш з кабінету „психологічного розвантаження”, в якому тебе щойно грузили по повній, і зразу направляєшся в кабінет директора, з приводу вибитої тобою шиби та компліменту, зробленого хімічці в пориві почуттів, після чергової двійки за тематичну. Там тебе „завантажують” остаточно, і, записаний до вечора в почесну категорію важких підлітків, ти сидиш в компанії таких самих як ти, проблемних дітей, та нудьгуєш, не знаючи куди подіти себе, своє нове тіло, дивну поведінку Ірки, а разом з цим всім і кілька сторінок із щоденника, який останнім часом став чомусь настільною книгою батьків.
Саме в такі моменти в голову просочуються найнесподіваніші ідеї, реалізація яких може мати будь-які наслідки. І саме в такі моменти починаються найзагадковіші історії.
Все почалося з того, що в бідову голову Сашка Зленка, на прізвисько Злий проникла сумнівна думка залізти в напівзруйнований старий замок, по ту сторону річки. Ця ідея мені сподобалась. Старий замок з його похмурими стінами, загадковими кімнатами та лабіринтами, про давніх мешканців яких розповідають легенди, вабив до себе немов магнітом, різних шукачів пригод. Правда, страшнувато трохи було, та ми вирішили, що трішки адреналіну в крові нам не завадить.
На той берег можна було дістатись по великому новому мосту, що перетинав міський парк. Він був достатньо широким, щоб проїхати по ньому на скутерах, хоча романтики в цьому було замало. Хотілося чогось такого, щоб лоскотало нерви, щоб не думати про хімічку, психолога і щоденник. Одним словом, залишивши скутери в кущах, і, обминувши похилений плакат, на якому червоною фарбою було виведено «Ходити заборонено», ми рушили стареньким підвісним мостом, прогнилі дошки якого нервово скрипіли в такт нашим крокам.
Я йшов попереду. Сашко та Ігор, нещадно знущаючись над Славком, який панічно боявся висоти, зчинили дикий галас. Тобто невгамовні брати близнюки розгойдували міст, а повненький, незграбний Славко відчайдушно верещав. Хоч вуха затикай.
Нарешті, ми дістались протилежного берега. Переступивши велику калюжу, я підійшов до головного входу. Великий навісний замок на важких металевих воротях засмутив не дуже. Інший вхід був знайдений швидко. Крізь пробоїну в товстезній кам’яній стіні, я опинився всередині величної споруди. Хлопці все ще пересварювалися надворі.
- Ну, де ви там! – розсердився я, впевнено ступаючи в темряву. Встиг зробити всього декілька кроків і зрозумів, що лечу. Стрімко падаю вниз, немов провалився крізь землю.
Я голосно скрикнув.
- Максе! – почулося у відповідь, і все стало темрявою.
Отямився від того, що хтось безперервно лив на мене воду. Розплющивши праве око, (ліве чогось боліло і не хотіло відкриватись), я побачив хлопця, приблизно мого віку, із пластиковою пляшкою в руках. Він був високий і худий, в старих потертих джинсах, оранжевому баєрі, із написом «Demon», та у чорній бандані.
- Ти хто? – підвівшись на ліктях запитав я.
- Мене звати Анжей… тобто Андрій… - скажи, ти можеш встати?
- Здається можу… - промимрив я.
Андрій подав мені руку. Я непевно стояв на ватяних ногах.
- Де я?
- В підземеллі. Ти провалився. Іноді таке трапляється.
- А ти? Що ти тут робиш?
- Гуляю.
- Гуляєш тут?! – я окинув поглядом сире непривітне приміщення.
- Ага. Я часто тут буваю. Коли батьків нема. Вони у мене дуже зайняті.
- Як я тебе розумію… - зітхнув я.
- Нічого. Мені добре й самому… до того ж час від часу, до лабіринту хтось звалюється, і тоді я маю друга на якийсь час. Хоча… завжди приходять провідники і їх забирають.
Я слухав Анжея, і якийсь дивний холодок розливався всередині. З вигляду хлопчина був звичайний, якби не його очі. Світло-блакитні, як небо після дощу, вони були… якимись темними всередині, немов чорна порожнеча проступала з-під ясної бірюзи погляду. Мені стало не по собі.
- Слухай, Анжею… мої друзі, мабуть, злякалися, коли я впав. Ти б вивів мене звідси…
- Ну так, певно, - огризнувся Анжей, - можеш забути про своїх друзів. Тепер із друзів в тебе є тільки я.
- Це ж чому?! – нахабство цього приблуди уже дістало мене.
- Я не буду з тобою дружити!
- Будеш. Всі спочатку так говорять. А потім дружать. Ще й як.
- А я кажу не буду!
- Будеш!
Я підійшов до підземного невдахи, стусонув його в плече… і… мало не зомлів від жаху! Моя рука пройшла крізь нього. З блакитних очей курився чорний морок. Ноги не торкались підлоги.
- Анжею, ти…
- Я привид. Звичайнісінький привид, що помер триста років тому. Хочеш, покажу, де це сталося?
- Ні, дякую.
- То, що будеш зі мною дружити?
- Нє-а!
Привид зблід і опустився на землю, розгублено кліпаючи очима. Він був так щиро розчарований, що я невільно відчув жаль.
- Що ж. Піду, покличу провідників.
Я не мав жодного уявлення, хто такі ці провідники, але чомусь не горів бажанням зустрічатись з ними. Анжей, стояв осторонь, насупившись. Думати треба було швидко, доки він не наважився відправити мене в пекло. Ідея. Свій скутер віддав би за ідею… Є!
- Послухай Анжею, це не чесно. Дай мені шанс.
- Який ще шанс?
- Зіграємо у «камінь, ножиці, бумага». Якщо виграєш ти, я залишусь твоїм другом. Якщо я – ти мене відпустиш.
В очах Анжея спалахнули зацікавлені вогники.
- Згоден!
- Дивися, цю гру грають…
- Та знаю я, як грати, - відмахнувся привид.
- Звідки?! – вирячив очі я.
- Від нових друзів. Це вони мене навчили так одягатись. Правда, круто? А ще в мене є прісінг, - Андрій задоволено показав мені своє ліве вухо із срібним кілечком в ньому.
- Не прісінг. Пірсінг, - поправив я.
- А, яка різниця? Ну що, граємо?
Ми стали один навпроти одного, тримаючи руки напоготові.
- Камінь ножиці, бумага…
- Раз, два три!
Я викинув вперед кулак, Анжей долоню.
- Давай ще раз!
В мене ножиці, в нього камінь. В нього папір, в мене ножиці. Камінь-папір. Папір-камінь. Потім було два камені, і двоє ножиць. Нічия.
- Ну, давай, останній, вирішальний раз, - намагаючись бути спокійним сказав я. Від напруги піт великими краплями котився по чолі. Я був в кроці від того, щоб розплакатись і покликати маму.
- Камінь, ножиці, бу… - Анжей замовк на півслові, розгублено дивлячись на мене.
- Ти чого?
- Я передумав.
- Що? Як це?
- Я відпускаю тебе.
Я стояв переминаючись з ноги на ногу.
- Ну, чого ти? Йди прямо. Нікуди не звертай. Вийдеш до головного входу. Там покличеш кого-небудь.
Я не вірив своїм вухам.
- Чому ти мене відпускаєш?
- Бо ти мені сподобався. Я не хочу тебе занапащати. Все одно ти не був би мені справжнім другом. Та в мене ніколи їх і не було.
- Чому?
- Мені батько не дозволяв дружити. Він мені взагалі нічого не дозволяв. Тепер я стережу його скарб. Вже триста років. Тато не дозволяє мені йти з охоронцями. Я маю весь час бути тут. Біля його скарбів, які він заховав перед самою смертю.
- А хто твій тато?
- Він начальник темних провідників.
Анжей сів на велику скриню, підперши голову рукою. Я повільно рушив вузьким коридором. Раптом, попереду зблиснув примарний зелений вогник. Я невпевнено зупинився, озираючись.
- Що це?
- Не знаю. Може мама. Або провідники.
- Як провідники? Адже ти обіцяв?
- Розумієш, щоб викликати їх, іноді достатньо лише подумати.
- І що тепер?
Анжей мовчав. Потім погляд його прояснився. На блідих губах з’явилася посмішка.
- Знімай штани.
- Ти що, збожеволів?
- Швидко. Треба помінятися одягом.
Не розуміючи що роблю, я натягав на себе привидове шмаття.
- Навіщо це? – пов’язуючи бандану, пролопотів я.
- Тепер вони приймуть мене за тебе… і як же я раніше до цього не додумався?
Тим часом зелені вогники, яких вже стало шість, чи сім, стрімко наближалися.
- Стій спокійно, і мовчи, - тихо буркнув Анжей.
Над нами, під самою стелею зависли світло-зелені постаті в балахонах. Без облич.
Раптом одна із постатей знизилась, зупинившись навпроти мене. Кілька секунд, під спопеляючим поглядом невидимих очей, були найбільшим жахом, який я коли-небудь відчував. Потім Провідник різко відвернувся, холодними зеленими щупальцями торкнувся руки Анжея.
- Ходи. Ідемо з нами, ходи! Туди, де спокій, – лагідний жіночий голос, бринів мов тиха музика.
- Я йду… - тихо промовив Анжей.
На мить він торкнувся моєї руки. Долоню обпік холодом маленький шматочок заліза, який залишив мені напам’ять друг. Повітря раптом стало густе, мов желе, воно затягувало мене у чорний вир…
- Максе… Максе! – плаксивий голос Славка боляче різав слух. Велика гуля над правою бровою нестерпно боліла.
- Максе! Ну, слава Богу, давай вибиратись звідси, - пробурмотів переляканий Ігор. Сашко мовчав, лупаючи очима.
Я зрозумів, що просто вдарився головою і знепритомнів, А новий друг – привид, був лише видінням, спричиненим цим ударом.
По драбині, яку позичили в хатині по сусідству друзі, ми вилізли з підземелля. Повітря зовні пахло свіжістю і дощем. Поки я лежав непритомний, на дворі стало зовсім темно. Ні місяця ні зірок. Ми заледве відшукали свої покинуті в кущах скутери, і миттю дременули подалі.
Під єдиним тьмяним ліхтарем, неподалік від мого будинку, ми зупинились, щоб попрощатися.
- Ну, давайте, хлопці, до завтра, - махнув рукою я.
Всі мовчали, мов у якомусь стовбняку.
- Ви чого?
- А що це за лахи на тобі? – пробурмотів Славко.
Торкнувшись рукою голови, я стягнув з волосся чорну бандану…
- Та… довго рзповідати…- промимрив я, намацуючи в кишені маленький жовтий ключик, подарований Анжеєм.
Вранці, я дрімав за партою, намагаючись прикрити долонею свою гулю. Інша рука стискала заповітний ключ від скарбу що залишив мені Анжей. Уява малювала райдужні картини – новенький мотоцикл, ноутбук, відпочинок в Єгипті…
Від солодких мрій мене відірвала Ірка, що запізнилася, не поздоровавшись влетіла в клас, та й взагалі мала якийсь жалюгідний вигляд. До кінця уроку вона сиділа нерухомо, дивлячись в одну точку і ні словом не обмовившись. Це було на неї геть не схоже.
- Що це з Іркою? – запитав я на перерві у Славка, який жив з нею по сусідству.
- Та… її мама захворіла, а грошей на операцію нема… От вона й переживає.
Я стояв посеред шкільного коридору, ключ від скрині із скарбами чогось розпікся до гарячого, залишивши на долоні червоний слід. Ноутбук, Єгипет… Раптом на підвіконнику я побачив Анжея. Він сидів одягнений в мої джинси і весело посміхався. Я, наважившись, впевнено ступив до Ірки.
- Ось. Візьми.
- Що це? – звела на мене заплакані очі дівчинка.
- Потім поясню, - відмахнувся я, кинувшись до підвіконника. Анжей посміхався, задоволено киваючи головою.
- Ти хороша людина Максе, і знаєш, ти був мені справжнім другом, - промовив він, потиснувши мою руку. Його долня була теплою. Це здивувало мене.
- Я радий тебе бачити Анжею…
- Я прийшов попрощатись. Ми з мамою йдемо туди де спокій.
- Щасти… - прошепотів я, дивлячись, як тане його постать, розчиняючись у сонячному промінні.
