Як же я ненавиджу противне калатання будильника! Особливо вранці, коли він настійно пропонує мені збиратись до школи. Через оту ненависть я від його дзенькання-бемкання ніколи й не вставав. Бо слідом за тим пищанням, теньканням або дзижчанням до кімнати обов’язково все-одно зазирне мама:
Назарчику, доброго ранку! Вставай, пора до школи.
Доброго ранку… говориш це без будь-якого захоплення, і як було б добре, коли б іще була ніч. Або ж уже обід, коли несешся, як на крилах, зі школи додому.
Вставай, вставай… на кухні щось зашкварчить, і мама побіжить до плити. А ти хоч на одну хвильку знову закриваєш очі, намагаючись ввібрати м’яке тепло подушки…
Я кому сказала! Вже будильник он давно продзвенів! мамин голос втратив ніжність чи не коло плити на кухні. Знов не буде коли поснідати. Вставай!
Потягуватись нема коли. Але один разок все одно встигаєш…
Скільки це я буду над тобою стояти, га? Книжки склав?
Угу-у, тільки зі столу взяти “Математику”, трохи подумавши: і “Читанку”.
А вчора не було коли?! Пенал чого на підлозі валяється?
Та то старий уже. Надламаний…
Я ж недавно купувала!..
Та хіба мамі поясниш, що пенал давно перестав бути пеналом і є ящичком для кульок, якими стріляє мій пістолет? І що таким він став після того, як упав у класі на підлогу і на нього ненароком наступив товстенький Антон.
Фу-у, портфель нарешті зібраний.
Подивись, чи нічого не забув. мама як у воду дивиться, хоча у кімнаті її вже нема знову пішла на кухню.
Та, здається, все.
А ручку? Взяв? гукнула.
Так і є. Ручка таємниче принишкла на поличці з книжками. Кидаєш і її до портфеля.
Ти вже вмився?
Хіба ж мама не знає, що я геть і з кімнати не виходив? Мені ж не було коли. Як же я можу встигати все одночасно?..
Ні…
То давай бігом. І до столу.
Ці команди взагалі збивають з пантелику. Біля вмивальника, поки ніхто не побачив, трішки змочуєш пальці водою і розтираєш ними самі лишень кутики очей. Ну, іще разів зо два пробіжиш щіткою по зубах. Чимдуж за рушник!
Вже? мама недовірливо подивиться на тебе, щось ти, хлопче, зовсім сухий! Не видно, щоб вмивався по-людськи…
Тут важливо широко відкрити повні праведного здивування очі і якомога переконливіше промовити:
Я вже ж втерся!..
Ти б, як батько…
Коли тато вмивається, то тоді добре чути як хлюпає і бризкає вода з умивальника. Він завжди після вмивання виходить розпашілий, з червоним обличчям. Та я і сам би рад, але ж вода така холоднюча…
Сідай швиденько їсти.
На столі вже парує сніданок. На обличчі сама по собі виникає прокисла міна:
Гаряче…
То дмухай. Їж, їж…
Але сьогодні аж ніяк не хочеться їсти суп. Угу, попробуй сказати це мамі… Ну взагалі, хто любить гречаний суп? У тарілці спочатку ложкою міряється його глибина, потім провіряєш, чи він не загустий…
Знов густого мені в тарілку, а ложка вже навіщось починає сортувати вміст миски: шматочки золотистої цибульки на ободок, картоплю склала купкою, а тепер займається ловлею краплинок жиру.
Долити ріденького? мама напоготові з повним черпаком гарячого. Давай тарілку! поки вона нічим не показує, наскільки добре вивчила все-все про мій ранковий “звірячий апетит” і, може, надіється, що на цей раз все обійдеться тихо й мирно.
Проте бажання обмежитись під час сніданку лише одним “голим” (як говорить мама) чаєм настільки сильне, що…
Я сьогодні хотів смаженої картоплі!..
А ще чого ти хочеш? “тихо і мирно” уже точно не буде. Сидить, сидить, длубає щось тією ложкою, длубає… Тільки за один ранок всі твої нерви висотає! Їж, сказала!
Ма, ну я не хо… та на мамину милість надіятись не доводиться.
Бігом! глянувши у вікно. Свєта он уже пішла до школи.
Вона с-сьогодні ч-чергова… вже починаєш заїкатися, ложка з супом тремтить у руці. От тобі й один чайок! І вічно вона з тією Свєткою!
То що, думаєш, вона голодна пішла, як оце ти? Хоч п’ять ложечок…
Пересилюючи показну відразу, проціджуєш крізь зуби одну ложку, затим другу, третю… Насправді свіжий суп не такий уже й поганий. Навіть смачний. Непомітно в тарілці залишається лише ота купка картоплі.
Може, ще картоплинку… мама вже примирливо. Не хочеш? Аби щоранку так! вона має на увазі майже пусту тарілку. Молодець!
Мама обов’язково проведе до хвіртки:
Щасливо!
До побачення, мам!
Але хто знає, що може бути наступного ранку. Спочатку той же нахаба-будильник. Лежиш, ждеш маму і, замість “доброго ранку”:
Ма-а!.. говориш болюче-протяжно, скривившись, як середа на п’ятницю, мам, у мене ось… Чогось вухо. Боли-и-ить…
Дуже болить? мама стурбовано підійде до тебе. Штрикає?
Дуже-е!.. при цьому неодмінно потрібно трохи прикусити губу і вичавити з себе страждальницький вираз обличчя. Ой-ой-йой!.. держишся руками за голову, отут… Так штрикає, що ну…
У кутиках очей з’являються рятівниці-сльози зі співчуття до самого себе, бо й сам уже ненароком починаєш вірити, що в тебе щось болить. Моя мама – лікарка, і тому такі скарги, як біль у горлі або грудях, висока температура, чи, і того гірше, ниючий зуб, аж ніяк не проходять. У таких випадках, добре вже знаю, вона обов’язково загляне в рот:
Скажи “а-а”, і притисне ложкою язика. Або ж почне слухати мої груди своєю хитромудрою трубкою.
Та нічого там нема…
Для “високої” температури у мами в запасі завжди є правдивий термометр. А з цілком здоровим зубом неодмінно потягне до лікарні, де він від хвилювання розболиться насправді, що є куди гіршим, ніж школа. От тільки мені у вухо вона заглянути не може. Від того воно й заболіло.
Треба покласти компрес. Десь, мабуть, продуло… мама, здається, повірила моїм казкам.
А боліти не буде? наганяю жалю, сам же добре знаю, що компреси не болять. Потерплю вже його, доки мама не піде на роботу. А ще ж вона хвору людину не стане примушувати зраночку їсти…
Не буде… Ось приготую. У школу сьогодні не підеш.
Від радості аж підпирає щось у горлі, хочеться стрибати від невимовного щастя, але знову хапаєшся за голову, кривиш губи від “страшенного болю”. Головне не переборщити, а то ще мама, чого доброго, викликатиме з лікарні “швидку”.
Трошки вщухне, потім поїси. На плиті стоїть.
Як же солодко звучать ці слова! Краще найсмачнішої цукерки!
Ще потрібно зобразити з себе дуже старанного учня, який і дня не може прожити без навчання (хоча це, може, буде трохи зайвим):
Коли Свєта, а не Свєтка вже! Прийде зі школи, то треба запитати домашнє…
Як же ти будеш його вчити, тебе ж болить.
Ну, вже якось… Може ж пройде… поки мама готує компрес, зариваєшся в теплу подушку. А надворі дощить… Чутно, як по шибках січе дощ. Ще треба останнє витримати болючу гримасу на обличчі тоді, як мама прив’язуватиме до вуха ту пов’язку. Та про це вже не думається… У найближчих планах мультики по телевізору, що розпочинаються чомусь о дев’ятій ранку. Коли всі діти давно вже в школі. Мабуть, їх показують для таких, як я... Хай тільки-но мама піде на роботу.
Піднімай голову. Отак… вона принесла компрес, загорнутий у хустину. Яке в тебе вухо болить? Це? Чи це? хоче прив’язати пов’язку.
Окрилений своїм успіхом, у якусь мить перестаєш слідкувати за своїми подальшими діями. А повинно ж на вигляд боліти! Ну, і ляп:
Та чогось не розберу… Здається… зрадливе обличчя ніяк не хоче приховати таємної радості.
Як це ти не розбереш?! мама здивовано піднімає брови. А ну-ну… вона, здається, вже про щось починає здогадуватись.
Хапаєшся за останню рятівну соломинку, прикладаючи неабияких зусиль і застосовуючи всі свої артистичні таланти:
Воно кругом мене болить… І тут, і тут… мацаєш себе руками біля вух, шиї, без надії сподіваючись на благополучний для себе вихід із ситуації, що склалась.
Тебе ж у вусі штрикало!
То вже там перестало… починаєш потихеньку здаватися. А мама ще ніяк не зрозуміє до кінця моєї брехні.
А подивись-но мені в очі!
Це вже все. Кінець. Очі все одно скажуть правду, і ніяка жаліслива гримаса не допоможе, а тому я ховаю їх вбік. Проте мама обов’язково встигне вловити в очах ледь помітну подобу смішинки, хоч і стараєшся швиденько запустити їх під лоба.
Я ж так і знала!
Ну чому вона це каже? Ще хвилину тому бігла до мене з компресом… Шукаєш якихось недолугих виправдань:
Та воно ж боліло…
Знаю, як воно в тебе боліло! Марш у школу!..
Далі події розгортаються блискавично і вже у відомому напрямку. Мене тільки-но щасливо “обминув” суп, я хлебнув “голого” чаю. Бо вже не було часу їсти. А мама проведе не тільки до хвіртки, а й до самісінької школи. Я попереду, а вона ззаду. З лозиною.
