Якби ти міг бачити її сльози, ти б ніколи не повірив, що вона може бути такою насправді… коли життя завершується напівподихом до нескінченності, ти здатен лише повернутися до наймиліших спогадів свого напівземного існування, усвідомлення найдивніших речей, до здійснення і розуміння яких тобі ніколи не дорости. Бо зрештую, це стає тільки твоєю необхідністю, адже всі навколо дрібниці від самого початку знають, що кінець це лише продовження початку….знову і знову, і так поки не закрутиться голова, не змішаються у дикий трунок усі спогади та відчуття присутностей сутностей рідних і чужих, і просто таких, які проходять повз і не зупиняються. Завмерлі подихи дихають тривким до страху життя, ти бачиш їх, і враження таке, наче вони ось-ось розлетяться, розіб’ються та посипляться гострими до болю друзками. Навіть яко заховаєшся, вони віднайдуть твою душу, і згвалтують її своєю божевільною музикою феєричного падіння. І тоді твоїм планам байдуже до тебе, вони починають жити твоїм тілом, але зовсім не прислухаються до тих балагань про зміни, яких прагнеш ти. Вони стають такими ж байдужими, як і люди, котрі звикли розчаровуватися в інших, але собі подібних, то значить вони просто розчаровуються в собі. Та оскільки визнати це практично виходить за рамки життєво обмежених правил, то все залишається зацементовано-непорушним, але з натяками на невдоволеність та обурення ніяк не собою, а всіма тими, хто заважає залишатися у стані за вмирущого відстійника.
Інколи все, що тобі залишається, це спостерігати за розлитим на килимі воском. І зараз ти навіть не здатен щось змінити, та й навіщо? Він – вільний, ти – ніхто, наче прозорість невидимого туману, огортаєш волю, хочеш стати нею, і проникнути в середину душ, міст, людей, усього живого і навдивовижу приємного на доторк, бо коли перетворюєшся на щось схоже, дуже загострююся відчуття тактильні, аудіяльні, візуальні, просторові. Та в тебе немає ні тіла, ні розуму, щоб усвідомити якою магією все це крутиться і розвивається, і помирає для того ж відродження…знову і знову…
Мрії не обов’язково забирати постійно з собою, носити їх під пахвою і нікуди не відпускати. Ні, це неправильно, як і закопувати їх кудись до землі, щоб вони там проросли, або щоб їх ніхто не знайшов…так можна зі спогадами, але не з мріями, їх варто народжувати та відпускати літати. Так легко та п’янко, наче перше кохання, немов хочеш просто відпустити, щоб дати змогу і їм збудувати своє щастя, неначе живим істотам, а вони за можливістю колись віддячать тобі. Та не варто сидіти й чекати їх вічно, вони зазвичай дуже легковажні та вибагливі. Всі вільні створіння такі ось… А ще мрії можна залишити абсолюту, віддати всі і тепер, і повністю в гармонійні обійми ніжності. Не питайте що буде потім! Це вже не так важливо, та й ніколи таким не народжувалось, воно просто просторове уявлення твого розуму. А насправді, живе життям абсолютно незалежним від будь-кого…
Зазвичай все складається кардинально не так, і не тоді, адже всі передбачення та плани не в стані реалізуватись(вони надто крихкі, наче справжній кришталь. Інколи, коли ніжно торкаєшся до нього він відгукується тендітним звуком, який здатен зачарувати своїми піснями до втрати відчуттів, часом суцільної апатії. Але та музика навдивовижу чутлива, така, що проходить крізь тебе, торкається з середини і ти відчуваєш як вона без комплексів розливається твоїм тілом…розповсюджує до певної міри навіть не адреналін, а щось на кшталт екстазу в гармонії, котра наближається до псевдо нірвани, і ти ніколи не впіймаєш логіки, ні краплі розуміння в абсолютно не пов’язаних між собою речах,і я ніколи не зрозумію тебе, бо досі не навчилась розрізняти почуття та відчуття. І це трохи сумно, хоча можливо і правильно, бо неможливо проникати до кінця в речі, які самі не хочуть повністю бути зрозумілими ) через твою байдужість до них… в сенсі ти ж і так не думаєш про плани планів, а думаєш лиш про себе, що, в результаті дуже обурює їх, і вони стають жорстокими, мало того, руйнують твої сподівання, бажання… А все тому, що всі ми зациклені на побудові часових графіків, розрахунках вічних планів на рік, місяць, тиждень, на поодинокі дні, та навіть на визначені години…все впорядковано до божевілля, інакше ти просто залишаєшся на платформі і спостерігаєш за потягом, який покидає твоє життя на сьогодні. Ти випадаєш з ланки, відчуваєш волю, але залишаєшся самотнім, інколи навіть настільки, що починаєш лякатися того любого почуття…
