Ірена Карпа. ДОБЛО І ЗЛО. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2008. – 317 с.
Ірена Карпа – київська письменниця, телеведуча, «фронт-вумен» групи «Фактично самі» (з 2007 – «Qarpa»), володарка Гран-прі Міжнародного конкурсу «Гранослов» (1999), друге місце в інтернет-голосуванні аудиторії Бі-Бі-Сі (2005), премія «Best Ukrainian Awards – 2006» в номінації «наймолодша письменниця», звання секс-символу сучасної української літератури на Львівському Форумі видавців (2008).
Саме на означеному Форумі письменниця схарактеризувала книгу, про яку йдеться, як «наївну, смішну. Це зовсім інше, ніж те, що я писала до цього часу» – «піарилась» авторка. Хвалитися не заборонено, але виникає бажання перевірити, а чи це насправді так.
Про творчість Ірени Карпи не пише сьогодні хіба що лінивий критик. У переважній більшості, це рецензії-філіппікі, де справедливо перераховані усі наявні «гріхи» письменниці, головний з яких – писати не вміє, а видається!
Книга «Добло і зло» є шостою у доробку молодої авторки. Вона складається з двох частин. Перша, коротша – «Привиди моєї школи» – це спогади про школярське дитинство. Відразу впадає в око, що ці спогади дійсно смішно написані, і якби не спорадичні вкраплення матюків, їх (ці спогади) можна було би читати без упередження. Таке враження, що погана звичка матюкатися з приводу і без нього підводить Ірену Карпу. Вони (матюки) нічогісінько не додають до оповіді, більше того, вони невмотивовані, бо ж персонажі – дівчата-малолітки.
Друга частина книги, довша за обсягом «Планета тьолок», позитивне враження від першої частини змінює з точністю до навпаки. Головна героїня оповіді Ірена Карпа (авторка подає справжні імена та прізвища персонажів, тим самим підкреслюючи автобіографічне походження тексту) та її шкільні подруги переїхали з провінції до Києва і почали своє доросле життя. Що то за життя, переповідати не буду, але декілька зауваг зроблю. По-перше, подібні історії нічого нового читачеві не розказують. Відкрийте будь-яку сучасну книгу, й зустрінете точнісінько те саме, незалежно від статі автора. А по-друге, мова твору – логічне продовження «піарного» стилю письменниці. Головний мій висновок по прочитанні твору: якби не ця макабрична суміш ( мовою назвати – образливо для мови), не було би з чого робити той самий «піар». Заберіть «мову» (беру в лапки), й не залишиться а б с о л ю т н о нічого, вартого фахового критичного аналізу. Сміливо спрогнозую, що й видавництва, котрі сьогодні наввипередки друкують опуси Ірени Карпи, забудуть про її існування на другий день, перестань вона матюкатися! Зазвичай, я зі задоволенням цитую авторів, про яких пишу, але у випадку з Іреною Карпою мусила в цьому задоволенні собі відмовити.
Не маю сумніву, що Ірена Карпа знає про феномен переоціненого автора, і не раз бачила, як брудна піна плаває поверх чистої води. Але верх бере комерція, гроші, і ще багато зрозумілих речей. Чи надовго вистачить снаги й бажання підтримувати подібний стиль письма, та, зрештою, й життя? Від правди не сховатися, а вона полягає в тому, що – аксіома! – художні тексти несуть до читача складний і багатий смисл, який обов’язково переважить будь яку іншу тенденцію, моду, комерцію, меркантильні мотиви тощо. Істина в тому, що людина через літературу рухається до вічності. А з чим до вічності рухається Ірена Карпа? З «доблом»? У компанії «тьолок»?
