04.04.
Зараз вечір. Ми з Бочею у незакінченій прибудові біля старої церкви. Зализуємо рани після ранкової пригоди.
Ледве дійшли. Хотілось би знайти десь дзеркало, щоб подивитись на своє рило. Своє розбите рило. Боча взагалі не може поворохнутись. Весь час хрипить. Йому добряче дісталось. Мабуть через те, що почав відбиватись. Я ж смиренно прийняв роль жертви.
А у всьому винні наші крадені мобілки. Ні, не крадені, а конфісковані в оздоровчих цілях.
Всім відомо, як телефони шкідливо впливають на людський організм, а надто на молодий.
Так ми вирішили допомогти молодим людям і забрали у них, їхні старі, небезпечні мобільні апарати зв’язку, щоб потім продати їх та за отримані гроші подолати відстань у двісті сорок кілометрів не пішки, а у комфортабельному авто.
З цією думкою ми покинули корівник і рушили до найближчого села, селища або містечка. Врешті, після години блукань ми з Бочею потрапили на трасу. А точніше буде сказано, до придорожньої забігайлівки. Це така собі «ригалівка», де за дешево продають бутерброди, салати з капусти та корейської моркви, гарячу каву та чай, сигарети, пиво та горілку на розлив.
На вулиці стояли три пластмасові стільці та стіл з такого ж штучного матеріалу. Поряд чурка робив шашлик з невідомої тварини.
Я з Бочею зайшов у середину кафешки, де за столом сиділи двоє здорових увальнів та наминали шашлик, салат і томатний сік з пластикових стаканчиків. Я глянув на Бочу – давно я не бачив таких голодних очей.
Я підійшов до цих мудаків і запропонував дешеві мобільні телефони майже зі складу.
Вони подивились один на одного та сказали зачекати на вулиці. Я подумав: ось воно, зараз напарю ці довбані мобілки і ми з Бочею наїмося, а потім зловимо, якийсь автобус, що прямує до міста де я народився і де тепер живе моя сестричка.
І що я можу сказати тепер, я можу сказати, що нас кинули як лохів. Ці два козли з «ригалівки» завели нас за свій грузовик і там, подалі від зайвих очей, відхуячили нас монтіровками, позабирали телефони і скинули нас напівживих до кювету. Суки!!!!!!!!!!!
Не знаю скільки пройшло часу, але вже смеркало, коли ми змогли підвестись на ноги та піти геть від дороги. Ми йшли мовчки, куди очі дивились. Боча ледве клигав, часто падав і взагалі виглядав дуже погано. Мені вперше за життя стало страшно. Страшно не за себе, а за друга. Невже він мене покине коли до фіналу залишилось так трохи.
Ми дійшли до, як мені здавалось, лісу. Та це була лише зграя насаджених дерев. Посеред цієї клумби стояла стара дерев’яна церква, порядз нею незакінчена чи напіврозвалена прибудова.
Тут ми і лягли на вологу підлогу та це було краще ніж спати на холодній землі.
