Сонце було в зеніті й немилосердно припікало, ніби хотіло висушити калюжі, які то-там, то-тут, виблискували на лісовій дорозі. Від жари й вологи в повітрі перемішались всі запахи, у ніздрях лоскотало, і над усім лісом висіла липка насолода. Навіть птахи притихли - було парко.
По середині дороги, не минаючи жодної калюжі, ішло двоє хлопчаків. Штани в хлопців були високо закачані, і вони із задоволенням вихлюпували залишки води з невеликих калюжок. На плечі в білявого, трохи вищого на зріст хлопця, теліпався такий же полатаний, як і його сорочка - кіш. Звичайнісінький плетений із лози кіш, у якого була відсутня одна ручка й днище засноване алюмінієвим дротом. Інший був рудоволосий, ніс і щоки в нього рясніли ластовинням. Обоє були загорілі, чуприни на сонці так вигоріли, що здалеку розрізнити по кольору волосся їх було неможливо. Хлопчаки голосно розмовляли між собою, при цьому, сильно жестикулюючи.
- Я одного разу, коли ти пас череду, отакенного в’юнища впіймав. Чистий, тобі вуж.
- Ще скажи, що в нього очі як яблука були.
- Не кепкуй, Васильку, правда, ось такий. - Менший хлопчак розвів руками показуючи розміри рибини, при цьому ластовиння на його носі дуже смішно заворушилось. – А жирнючий який!
- Певно, так я тобі й повірив. Таких в’юнів із роду - віку в нашій копанці не водилось.
- Ну може трохи менший, але все рівно, я такого ще не бачив. Насилу на сковорідку вліз , та ще й із годину підстрибував.
- Таки сам і вліз.
- Ой , Васильку, не сміши мене. Ти так і любиш усе перекрутити . - Рудоволосий широко посміхнувся, виставивши наперед двоє здоровенних зубів, широких ніби лопатки.
- Зараз покажеш своє місце. Може й, справді, щось путяще там упіймаємо.
Рибалки наближались до невеликого, порослого осокою болітця, що з’явилось за поворотом лісової дороги. Посередині долу, виднілось дзеркало відкритої води.
- Он там, під тими кущами я його й упіймав. Спочатку аж злякався, і якби не Мішка Карась, то сам, і не втримав би.
- Добре, добре. Я майже вже тобі повірив. Роздягайся, будеш мені наганяти! -
Хлопці зупинились біля озерця, яке вони називали копанкою й вибравшись на острівець біля самої води, почали роздягатись. Василько перший поліз у воду, захопивши із собою своє не хитре рибальське знаряддя.
- Колю, наганяй від того боку! - скомандував рибалка своєму золотавому приятелю. Сам взяв коша й почав борознити мул у напрямі куща.
- Підіймай, підіймай! – Не терпілось Миколці. Та крім одного тритона, кількох пуголовків та здоровенної жаби, що дурнувато вирячилась на друзів, у коші нічого не було.
- Давай під той спробуй , там точно є.
Хлопці ще декілька разів робили рейди через усю копанку – та все марно. Нарешті, Василько стомився.
- На, ще ти спробуй, а я буду наганяти.
Коля рішуче взявся за саморобну снасть, і став із силою розгрібати воду. Він затяг під кущ осоки, що ріс біля берега.
- Давай, швидше піднімай! – викрикував Василько з берега. Та не встигли останні краплі стекти із днища коша, як там затріпотіло щось блискуче й дивне. Це був сріблястий карась – гордість місцевих рибалок. Хлопцям, аж дух перехопило.
- Ну й красивий! Дивись, Миколко, на сонці аж переливається. Тримай, а то ще вискочить! - Хлопці довго вовтузились, поки, нарешті, упхнули трепетливу рибину до банки. Вони полягали навколо скляної банки, і довго із захопленням розглядали свій спійманий скарб.
- Я ж казав тобі, що тут усяка дивина водиться, - Миколку аж розпирало від задоволення.
- Ніби золота, поглянь, на сонці луска грає. – У Василька очі світилися радістю.
- Запустимо в акваріум, будемо кормити й виростимо от-такену.
Рибка, збільшена банкою, здавалась в два рази більшою, і, справді, ніби виросла.
- Але й велика, ніби справжня акула. - Миколка підняв банку, і розглядав рибину проти сонця.
- Коля, ти ще завтра всім розкажи, що в Лосьовому болоті акулу впіймав, - не витримав Василько. – Хочеш, щоб із нас усі хлопці сміялися. Давай краще далі ловити.
На цей раз щастя всміхнулось Василькові - у його коші звивались двоє товстих в’юнів. Радості риболовів не було меж. Вони так захопились, що не помітили, як на пагорбі, біля копанки з’явився ще один рибак. Він, мовчки присів коло банки й довго роздивлявся сріблястого карася.
- Олексо, що ти там припав, коло нашої банки? – Тільки тепер помітив зайду Василько.
- Дивлюся , а „шо” не „мона”? – Шморгнув носом хлопець. Хоча на дворі була літня спека, під носом у нього висіла булька. Загострене лице, помітно відтопирені вуха й злодійкуватий погляд, усе вказувало – задумав він щось не добре.
- Знову цей сопливий Олекса. Не люблю я його, завжди прив’яжеться до нас – прошепотів товаришу Василько.
- Давай надаємо йому по шиї, - і собі насупився Миколка.
Олекса тим часом взяв банку в руки й став дивитись на карася крізь воду. Булька знов викотилась в нього з носа і хлопцю довелось шморгнути. Рибалок аж пересмикнуло.
- Постав! Налови собі, а тоді роздивляйся! - не витримав Миколка. Василько покинув коша серед копанки, і стиснувши руки в кулаки, побрів на непроханого гостя.
- Ще соплі напускай у банку. Постав, тобі сказали! - Василь уже підходив до берега.
- Ха! Мені ця рибина сподобалась. Я візьму її собі, - тільки осока зашелестіла за Олексою. Цього ніби вітром здуло.
- Стій, зараза, віддай нашу рибку!
Та було вже пізно, кущі зімкнулись за втікачем. Хлопці, було, кинулись за злодієм, але тільки зняли хмару водяного пилу. Поки вони видряпались з води на берег, їхній кривдник був уже далеченько. Хлопці побігли навздогін, та марно. Як не намагались друзі перейняти втікача, його довгі ноги зробили свою справу. Наздогнати Олексу було неможливо й рибалки, засапавшись, втратили всяку надію повернути свій скарб. Миколка, ще пробіг по шляху до повороту, а там сів і заплакав. До нього підійшов знесилений і похнюплений Василько.
- Ну й гадина. Треба йому було зразу надавати по шиї, а не розпатякувати.
- Що розпатякув-в-вати? Ти ж бачив, як він шмигонув. Я не вспів, і рота роззявити. - Миколка ще сильніше захлипав. - Думаєш, мені рибки не шкода, а ти ще мене винуєш. Ти, що мав догнати Капловуха, то до мене чіпл-л-л-ляєшся...
- Ну перестань рюмсати, як баба, нам треба якось провчити цього сопливця.
- Давай знайдемо його й вріжемо! – Миколка, розвіз сльози по лиці.
- Не погана думка, але для цього його треба спочатку догнати.. Та, мабуть, він уже подався до Грека, а там ми Сопливця не дістанемо.
- Еге, він зараз ходить за Греком, як приблудний собака. Знає, що коло Грека його ніхто не зачепить. Певно, і рибку нашу туди поніс. Коли він із Греком, ми Капловуху нічого не зробимо. Грека, навіть Мишко Карась не поборе. Він носить кільце у вусі, як справжній стиляга, а Сашку якого синяка поставив, коли той спробував покепкувати з нього, ще й плюється крізь зуби далі всіх. Ніхто із хлопців так не вміє. Його всі трохи бояться. - У Миколки від безнадії знову виступили сльози. - Тепер ніхто нам не повірить, що це ми впіймали карася.
- Колю, не розкисай. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про Тома Соєра. Він зі своїм другом Геком заблукали в печері, уявляєш, і то не розгубилися. Вибрались живісінькими й відомстили індійцю Джо, хоча він був страшний убивця, а не якийсь там клаповухий Сопливець. Вони то точно ніколи не плакали. Давай, Миколко, поклянемось, що ніколи ні за яких обставин не будемо плакати й розкисати, бо плач то жіноча справа, а ми ж чоловіки, - Василько заспокоював друга, а сам був ладний розплакатись.
Микола шморгав носом:
- Я ж той, не плачу, просто образа бере. Ми так старались, в акваріум хотіли пустити...- він знову витер рукою очі.
- То ти клянешся, чи знову рюмсатимеш?
- Певно, що клянусь.
- А землю їстимеш?
- Звичайно, бо що ж то за клятва, коли землю не їдять. Ось тут не погана, жирнюча. - Миколка розгорнув мох, і набрав у жменю чорної липкої землі.
Василько не чекав, що друг так швидко погодиться їсти землю.
- Може чим запити візьмемо?
- Бери, бери, набирай! - рішуче наполягав Микола.
Василько зрозумів, що відступати вже пізно. Він починав жалкувати, що подав цю ідею: - Може в іншому місті наберемо, якась вона тут не їстівна?
- А ти, що хотів щоб , як тістечка була? Тоді б усі те й робили, що клялись кожен день. Бери ось тут нормальна.
Василько скривився й відколупнув грудку.
- Клянусь, ніколи не рюмсати, як дівчисько, а відомстити сопливцю – Олексі! - він підніс до рота грудку та в останню хвилину затримав руку.
- Може ти, Миколко, перший поклянешся?
- Гаразд, - Миколка одним махом набив собі рота й почав напружено жувати. Та земля враз у роті перетворилась на якесь глейке місиво. Вона зовсім не жувалась, хрумтіла на зубах, ніби протестувала, і не хотіла потрапляти Миколці в живіт. Очі в нього широко відкрились й почали вилазити з орбіт. Він хотів щось сказати, та тільки розкрив, чорного як ніч, рота.
Василько покотився зо сміху на дорогу.
- Ну ти й дав. Ти, що цілу лопату зжер? Візьми, пальцем виколупай трохи.
Миколці ж було не до сміху, йому у вухах так тріщало, що аж іскри стрибали в очах.
- Гм, гм. - Він тільки мугикав. Перше бажання було все виплюнути з рота, та він не міг це зробити, бо, по-перше, клявся ж, а по-друге, просто не міг виплюнути (рот був повністю напханий глиною).
- Чекай, води зараз дам! - Василько зрозумів, що сміх тут уже не доречний. Він схопив свого картуза, і побіг до невеличкої калюжки, які були кругом обабіч дороги. Вода тут була чиста й було видно аж до дна нечисленних мешканців. Там спокійнісінько плавало декілька пуголовків і зграйка комариних личинок. При появі Василька, вони кинулись врізнобіч, та декілька все ж утрапили до картуза. Хлопець швидко підставив долоню під картуза, намагаючись затримати воду, яка цівкою збігала прямісінько з піпсика шапки. Він підбіг до Миколи, і направив, залишки води прямо хлопцеві до рота. Земля в роті трохи розм'якшилась, і Миколка зумів виплюнути, а рештки проковтнути.
- Я ж казав треба щось запити пошукати, а ти скоріш їсти.
Миколка з під лоба дивився на товариша. У роті в нього хрустіло й живіт неприємно порізував. Він був готовий відлупцювати товариша,
- Ти, що ж не будеш клястись.
Василько зрозумів відтягувати процедуру далі може бути шкідливо, і для їхньої дружби, і для його обличчя. Миколка, хоч і був молодший за Василька на рік, та був хлопчик не слабкий, коренастий, і як заюшиться, то міг добре нам’яти боки кривднику.
- Звичайно, що клянусь, дай тільки воду наберу, - Василько побрів до калюжки, по дорозі, відщипнувши шматочок від і так невеличкої грудки, яку тримав у руці. Зачерпнув води, й кинув до рота грудку. Та вона ніби зачарована не хотіла потрапляти до горла. Очі в хлопця почервоніли, жили на шиї надулись. Він підніс над головою картуза з водою й почав пити. Земля поволі потекла разом із водою до середини. Миколка в цей час стояв за спиною друга, і ретельно виколупував пальцем залишки глини з рота, уважно слідкуючи, щоб Василько часом не з махлював.
- Мені тут, поки ми клялись, не погана ідея прийшла як Олексу із Греком у дурні пошити. - Василько виполіскував зуби, уже прямо з калюжі. Здивовані пуголовки вилупились на нього з-під невеликих кущиків мички, що росли посеред водойми.
- Знаєш, Васильку, ти зараз схожий на нашу свиню, коли мама випускає її за хлів попастись, тоді в неї рило таке ж як у тебе.
- А ти, думаєш кращий, поглянь ось сюди в калюжу.
Миколка нахилився, а Василько, тим часом, хлюпнув на товариша водою. Миколка, у відповідь, штовхнув друга й вони почали борюкатись, весело хлюпаючись водою.
- Ну, що ж пішли забирати свої речі, а по дорозі додому ти розповіси мені про свій план.
Вони вернулись до копанки, зібрали свою одежу. Василько склав її в мокрий кіш, закинув за плече, і хлопці пішли по дорозі в село, про щось, гаряче розмовляючи й жестикулюючи. Час-від-часу на дорозі лунав дзвінкий сміх.
А в горі, над ними, заливався жайворон і сонце пригрівало так лагідно і тепло, що здавалось на землі не має кращого місця, ніж тут, і немає ніякої образи, і сонце світить тільки для них, і день цей чудовий літній теж тільки для них.
Біля села хлопці вже з вискоком бігали по калюжах.
- Що, голе-либаки, знову одних жаб наловили ? А задаються як. Пхе ! – Із-за тину, який огортав своїми кривими, перекошеними жердинами хату на краю села, визирнуло русокосе дівчисько. Руки в неї були по лікті вимазані в грязюку, з якої вона тільки-но ліпила пиріжки, і відірвалась від своєї важливої справи, як тільки помітила на дорозі наших рибалок. Коротеньке і трохи малувате платтячко дівчинки, теж добряче було перемазане глиною. Тільки дві косички стирчали, якось по бойовому - догори. Один із бантів був розв’язаний і мав сліди від брудної руки. Дівчинка примружила одне око, і витерла руки об боки свого вбрання.
- Бачу, бачу! Навіть похвалитись вам нічим. Тільки язиками можете, які ви вправні рибалки. А он Олекса якого карася впіймав. Усі хлопці за ним бігли й роздивлялись. Я й сама бачила, якийсь золотий, чи то срібний.
-Я тобі зараз, як покажу й твоєму Олексі. Умить твої косички повисмикую, от тоді покепкуєш - Миколко хлюпнув ногою з калюжі прямо на дівчисько.
- Мамо !!! – заверещала дівчина і кинулась до хати. – А на мене хлопці глязюкою кидаються.
Друзі зупинились, бо трохи побоювались її матері. Через мить дівчина вже визирала із другої сторони тину й показувало хлопцям здоровенного, як лопата язика.
- Е-е-е! Жаб’ячі либаки, задаваки й хвальки! -
Миколка знову ринувся в бій.
- Покинь, Колю, - схватив його за руку Василько. - Ти, що не знаєш цієї Надійки? Її хлібом не корми, а дай повиказуватись. А знаєш нам ця куцохвоста сорока, ще в пригоді стане. Вона нам допоможе посміятись над Греком і його посіпакою.
- Та ну тебе. Вона ж про твою ідею, зразу по всьому світу рознесе й Грек перший за нас знатиме. Я краще її підстережу й „вклею”, та пиріжки її болотні розтопчу.
- Не зв’язуйсь! Слухай, що я придумав.
Він почав нашіптувати Миколці щось на вухо. Так, нашіптуючи один одному, друзі попрямували далі по дорозі.
- Е-е-е!!! У-у-у!!! Либаки - дулаки! – не вгавала Надійка, боязко визираючи із-за плоту. Та хлопці ніби не чули її виказок , вони гаряче щось обговорювали, повертаючи за ріг вулиці.
На другий день рано-вранці, як тільки сонечко прокинулось й почало ліниво розігрівати верхівця дерев, а баба Варка виганяла свою білу, із чорними плямами корову „Зірку”, до череди, хлопці вже прямували по дорозі до пагорба, що височів біля самого лісу.
- От як вони не клюнуть, тільки дарма так рано вставали. Ще б поспати годинки дві, - Бурмотів, позіхаючи, Миколка.
- Клюнуть. Я Грека добре знаю, та й Сопливець ласий до грошей. Ще і як клюнуть. - Василькові очі аж світились. – Ще подивимось хто з кого покепкує. А тоді ми й Олексі дамо на пиріжки. Більше не буде нас зачіпати.
Друзі ніби ненароком зупинились біля Надійчиної хати й заходились шкрябати лопати. Василько весь час скоса позирав у бік тину, поки там не мигнули знайомі косички.
- Не вірю я, що там скарб є, - зумисне голосно почав Василько.
- Не вір, а дід мій розказував, що там цілу скриню золота закопали.
Хлопці помітили; біля тину захитались високі мальви. Вони переморгнулись.
- Тихіше ти, а то почує Надійка і видасть нашу таємницю. - Друзі настромили свою торбину з усяким дріб’язком на держак лопати й подались в бік пагорба.
Із-за тину висунувсь задертий ніс і два здоровенних, синіх очиська, вони ще довго спостерігали за шукачами скарбу, що поволі віддалялись. Хлопці дістались до горба, видряпались на вершину й всілись на росяній траві.
Цей пагорб існував ще з незапам’ятних часів. Звідки він виник ніхто не знав: одні казали, що то залишки насипної фортеці, коли боронились від татар, інші, що, то насипний курган, і під ним поховано якогось вельми знатного вельможу. Але місцеві пастухи використовували його, як спостережний пункт за коровами які так і норовили пробратись в шкоду: посіви озимини, що зеленіли за пасовищем. Друзі окинули оком чудовий краєвид, який відкривався їм із пагорба, дістали по скибці з маслом і прийнялись снідати.
- Ти думаєш вона все почула? - Хвилювався Миколка.
- А, ти, що не бачив, як вона в шпарину плота визирала? Не бійся все йде по плану. Давай дожовуй, і почнемо копати.
Хлопці взялись дружно за лопати й через декілька хвилин траншея в коліна була готова. Потім, вони ще в декількох місцях зробили такі ж розкопки.
- Ну досить, - Василько витер спітніле чоло. - Думаю вони нашу роботу закінчать. Не вспіє сонце сісти, як Грек із Сопливцем прокопаються на ту сторону Землі.
Миколка посміхнувся: - А як ти думаєш, що дійсно на тій стороні Землі? Там, що люди вверх ногами ходять?
- Звісно, для них ми теж, ніби на голові ходимо. Та я по глобусу дивився, якби прокопатись, то попали б прямо в океан.
- От добре, хоч би водички солоної посьорбали.
Друзі розсміялись, взяли свою торбину, лопати й попрямували до села.
Вони вже минали крайню хату, коли за плотом промайнуло, уже знайоме нам, хитре личко.
- Куди це ви так лано ходили, голод копати, чи що?
- А тобі що? - огризнувся Микола. - Краще підкажи, де нам лома взяти?
- Навіщо це вам лом? - питанням відповіла Надійка.
- Не твоє діло. - Хлопець, ще за вчорашнє не міг простити дівчинці.
- Ну той самі шукайте свій лом. Мені яке діло.
Василько зрозумів, що Миколка може зірвати їх так детально розроблений план і відштовхнув друга, який увесь настовбурчився.
- А ось це ти бачила? – Витяг із торбини здоровенну ковану ручку хлопець.
- Ну й що?
- Поклянись, що нікому не скажеш.
Очі в дівчинки загорілись, вона страх як любила всілякі таємниці, а тут уже точно пахло якоюсь загадкою.
- Клянусь! – без запинки відказала Надійка.
- Може не треба? Вона ж усе розпатякає. – Насупився, по справжньому, Миколка.
- Та ні, я їй вірю. – Трохи не впевнено зіграв Василь, та на щастя Надійка так була заінтригована, що нічого не помітила.
- Ось! - він протягнув руку розжав кулак. Посеред долоні лежала, покрита росою від поту, здоровенна старовинна срібна монета. Хлопці її добряче начистили, й монета аж виблискувала на сонці.
- Дай-но гляну! - Очі в Надійки заблищали.
- Ще чого, здалеку подивись. А це ручка від скрині. Ми хотіли дістати скриню, та тільки ручку відірвали. Там повно таких монет. Без лома нам її не дістати. – Хлопці стали поквапом ховати свій скарб до торбини. Василько засунув монету глибоко до кишені.
- Ти тільки дивись нікому не патякай, а то ось цього скоштуєш. – Миколка згорнув кулак і підніс під самісінького Надійнішого носа.
- Тлеба мені дуже. Задаваки, шукайте самі свого лома. У мене немає.
Та не встигли хлопці завернути за ріг, як за Надійкою прохололи п’ятки, вона понесла по селу новину.
- О, тепер бачу, що клюнуло. – Від задоволення потирав руки Миколка.
- Не кажи гоп...Давай почекаємо, а зараз треба хутчій повернути монету до татової колекції, а то мені добряче влетить. Та й ти до бабусиної скрині ручку приладнай, – змовники прискорили ходу й скоро розійшлись по домівках.
Через пів години в напрямку пагорба вже прямувала інша команда. Було їх двоє й споряджені були, як справжні скарбошукачі. Попереду горбився під тяженним ломом уже знайомий нам Олекса. Він раз-по-раз шморгав носом, і із захопленням щось розповідав кремезному парубійку з наголо побритою головою й татуюванням на лівому плечі. Через плече бритого парубка був перекинутий рюкзак, з якого стирчала саперна лопата. Хлопець недовірливо похитував головою, слухаючи тріскотню довготелесого Олекси.
- Може брехня все це, де тут той скарб взявся?
- Надійка тобі не збреше. Сама чула, як вони вранці говорили про золото. А потім ще й хвалились монетами. Справжня золота, - вона не збреше.
- Тяжка скриня, аж ручку відірвали, тому по лома вернулись.
Вони наблизились до пагорба.
- Я ж казав! Дивись, як усе зрите. Таки найшли, ці пічкурі, скарб. Я за ними весь час підглядаю, вони завжди щось путяще знаходять.
- А де ж скриня ні в одній ямі не видно?
- Певно, назад землею присипали. Давай копати.
Вони вхопили лома, лопати й заходились рити. Піт градом заливав їм очі. Сонце повернуло з полудня й сильно припікало, та горе-скарбошукачі не помічали втоми й часу. Весь горб, був ніби укритий кротячими норами. Найбільше старався Олекса, він копав справжнісінькі траншеї. Ніколи ще він не працював так інтенсивно й так багато. Декілька разів йому здавалось, що він таки натрапив на довгоочікувану скриню із грішми, та кожен раз виявлялось, що то, або шматки заліза, або бита цегла. День уже підходив до кінця, а на пагорбі стали збиратись глядачі. Вони здивовано дивились на роботу шукачів скарбу.
Хлопці посходились, хто з пасовища, а хто прийшов прямо із села.
- Не натомились хлопці, може допомогти? – Не видержав Василько, й дружний регіт перебив його слова.
- Дід Спиридон давно казав, щоб розкопали цього пагорба, та все не находилось охочих, а тут диви самі визвались. – Вставив Мишко Карась. Узлісся знову відбило хвилю дитячого сміху, і луна повторила його декілька разів.
- Чого поприходили? Це наше місце. Ми перші його знайшли. – Олекса ще нічого не розумів і продовжував копати. Але Грек весь почервонів від люті й сорому. Його ще ніхто так не обдурював і не принижував, він готовий був кинутись на кривдників, та сили були явно не на його користь. Весь його авторитет, який він так довго здобував серед сільських однолітків, за для якого й у вухо затягнув сережку, робив татуювання й усякі стиляжні хитрощі, лопнув тут, як мильна бульбашка. Усі хто ще вчора дивився на нього, як на ватажка, тепер просто кепкували із хлопця, а як про нього будуть говорити в селі. І хто його провів? Ці двоє „шпанюків”. Такої ганьби він не зазнавав давно. Усю свою лють Грек спрямував на, нічого нерозуміючого, Олексу.
- Ах ти брехло! Сопливий шкет! – Грек вискочив із траншеї, й став гамселити Сопливця.
- Це не я, це Надійка! – Олекса вовтузився, силкуючись вирватись, та удари сипались на нього градом.
- Може й мені йому добавити? – поглянув на Василька Миколка.
- Думаю поки йому хватить. І тепер сопливому надовго відпаде охота до чужих карасів.
Осміяні горе-скарбошукачі продовжували шарпатись: Олекса виривався, і верещав на все горло, а Грек наздоганяв його, і знову лупцював. Хлопцям це все набридло, і вони ватагою попрямували до села. У центрі були Василько й Миколка, вони розповідали, перебиваючи один одного про свій геніальний план, а громада перебивала розповідь гучним сміхом.
А коли всі розбрелись, біля села, Василько підійшов до товариша.
- А про скарб ми ще подумаємо. Є тут у мене одна думка.
