Прилетівши з далеких сивих гір, над морем бушував шалений вітер, здіймаючи бурхливі хвилі та розбиваючи їх об прибережні кручі. Море, роздратоване цим легковажним розбійником, підіймало свої руки-хвилі до неба, намагаючись вразити волоцюгу, що насмілився посягнути на його величний спокій. Та вітер тільки сміявся, розкидаючи хмари по небу. Невловимий вітер – намісник лихої долі, пророчив смерть відчайдушним, що кинули виклик їй, невблаганній володарці вічності.
Доля була непереможною. Спокійно спостерігаючи за зникаючими у бурхливому вирі кораблями, вона холодно посміхалася. Ніщо не власне над нею. Лише їй вирішувати життя чи смерть пануватиме на цих благословенних просторах, а всі, хто насмілиться піти проти неї, будуть жорстоко покарані.
Усі, але тільки не вона.
- Амео! – кричали чайки, літаючи над уламками потопаючого корабля.
- Амео, врятуй нас! - молились, відчайдушно борючись із стихією, люди. З останніх сил вони намагались випливти з темної крижаної безодні, що приготувала їм доля.
- Амео! – з ненавистю прошепотіла вона, відсахнувшись від тієї, що виявилась сильнішою.
Буря вщухла. Долі довелось відступити.
І лише зойк білокрилої чайки та луна в самому серці кам’яних гір...
Амео!
Це відбувалось дві тисячі років тому. Це було плем’я величне і горде. Вони йшли за невидимою зіркою дорогами Скіфів, розчиняючись у вічності. Стерті з лиця землі самою долею, вони знайшли в собі сили не канути у небуття. Їх нездоланне ім’я жило, пульсувало у грудях матінки-землі немов гаряче, сповнене любов’ю серце. Воно звучало в криках чайок над безкрайнім морем. Прекрасна, мов сама земля Амео. Як молитва у відчаї, як надія, як віра, яка ніколи не помирає.
- Вставай, Аліно, як ти можеш так довго спати? – Яна обурено вдивлялась в лице сплячої подруги, яка, млосно посміхаючись, відвернулася до стіни.
Сердито зітхнувши, вона стягнула з соні ковдру, але сплюха - Аліна ніяк не реагувала.
- Ну, тоді твою порцію ананасового соку вип’ю я, - спокійно повідомила Яна, попрямувавши до дверей.
- Стій, я зараз! - заверещала Аліна, враз позбувшись нав’язливого сну. Свій улюблений сік вона нікому не подарує. Навіть Яні.
Дівчинка швиденько одягнулась і наздогнала подругу в коридорі. Яна повільно йшла, опираючись рукою на стіну.
- Де твої милиці? – спитала Аліна, з докором дивлячись на подругу.
- Там, де твій інгалятор, - раптом розсердилась та, і її лице налилось фарбою.
Обернувшись, Аліна помітила причину дивної поведінки Яни. На підвіконнику, біля входу в їдальню, сидів Руслан і безтурботно базікав з хлопцями.
- Інгалятор у мене завжди в кишені, а от ти зовсім голову втратила через того пустоголового. Хіба ж він вартий того, щоб ради нього йти на такі жертви?
Яна скривилась від болю і прискорила ходу. Вона образилась, та це не дуже лякало Аліну. Дівчинка знала, що довго сердитись її подруга не зможе. Не в її це характері.
А характер подруги Аліна знала краще, ніж свій. Адже вони разом ще з раннього дитинства. Тоді вони приїжджали сюди з батьками. З тих пір вже років десять цей дитячий санаторій став для них рідним домом. Від ранньої весни до пізньої осені дівчатка проводили тут весь свій час, як і сотні інших дітей, хворих на різні хвороби. Правда, уважне ставлення медиків та вчителів, лагідне цілюще сонце, чисте повітря та прохолодна морська вода, допомагали їм забути про свої недуги.
Яна та Аліна не уявляли собі свого життя без цього санаторію. Їм було відоме тут все, вони знали тут всіх – від вічно заклопотаного директора, до сторожового пса Пірата, що покірно чекав на дівчат біля виходу з їдальні, в надії отримати кісточку, чи шматок улюбленого смаженого м’яса. Дівчатка звикли до не надто суворого розпорядку санаторію, а щорічні нові знайомства, подарували їм численних друзів у всіх куточках країни.
Щоправда, були і винятки. От взяти хоча б Руслана, який щойно переступивши поріг санаторію, заволодів всіма думками і серцем Яни. Це неймовірно дратувало Аліну, тим більше, що така захопленість звичайним хлопчиськом, не йшла на користь здоров’ю подруги.
Бідолашна із усіх сил намагалася виглядати здоровою. Навіть ходила без милиць, хоча її покалічені хворобою ноги потребували опори.
Але хто вже дійсно насміхався над хворобою, то - це Руслан. Із своїм хворим серцем він дозволяв собі лазити по деревах, грати у футбол і навіть курити у туалеті. Правда потім до нього часто викликали швидку, але навіть це не могло його вгамувати. Такий вже запальний характер.
Напевно, найбільш поміркованою у цій компанії була Аліна. Та це доти, доки вона не опинялася на іподромі. Коні... Вони - як птахи. Вони – як люди. Вони - прекрасні. Коли летиш з ними на зустріч вітру, забуваєш про все. Навіть про астму. Та й навіщо про неї пам’ятати? Інгалятор завжди в кишені. А хвороба – вона сама нагадає про себе.
Своєю любов’ю до коней Аліна заразила всіх. Навіть Ростика, який через ДЦП прикутий до інвалідного візка. Та варто йому сісти на Діка – доброго і розумного гнідого коня, і від хвороби не лишається і сліду.
Це – іпотерапія, яку запровадив в санаторії головний лікар. Він дуже хороша людина і намагається зробити якомога більше для своїх маленьких підопічних.
Чого не скажеш про нову виховательку, яка з’явилась в санаторії минулого року. Поліна Георгіївна – повна йому протилежність. Надто молода і дуже вродлива, вона була настільки ж черствою і байдужою по відношенню до дітей. Ніхто не любив її, а Аліна встигла стати лютим ворогом Поліни.
Почалося все з дивного випадку, що стався приблизно місяць тому. В той день в санаторії з’явилася новенька – сліпа дівчинка на інвалідному візку зі смішним прізвищем – Кастелакі. Вона була досить милою і симпатичною. Особливо впадало в вічі її чудове біляве волосся, якогось незвичного смарагдового відтінку. Її незрячі очі також були злегка зеленуваті, як море погожим літнім днем. За що так незлюбила цю бідолашну дитину Поліна Георгіївна, ніхто не розумів. Не було і дня, щоб Поліна не образила її різким словом, а то й стусаном.
- Ви не маєте права бити дітей! – не витримавши, скрикнула Аліна, коли новенька, нехотячи розливши каву, добряче „ отримала на горіхи" ” від суворої виховательки.
Поліна довго дивилася на Аліну як на якогось маленького рідкісного хробачка, що насмілився їй перечити. Дівчинці стало не по собі під крижаним поглядом недобрих сірих очей.
А ввечері, коли, відчувши наближення нападу хвороби, Аліна кинулась до інгалятора, його не виявилось на місці. Задихаючись, вона перевернула тумбочку в пошуках порятунку. Ліків ніде не було. Майже втративши свідомість, Аліна впала на підлогу і лише тоді помітила свій рятівний балончик... на підвіконнику відкритого вікна спальні. хтось щойно поклав його туди. Схопивши в руки свій порятунок, Аліна почала дихати. Від страху, відчаю і німої люті безсилі сльози неперервним потоком текли по її щоках. Вона зрозуміла, що це була помста. Навряд, чи Поліна Георгіївна могла зробити це сама, а от її „ улюбленці ” виконали б такий наказ із неабияким задоволенням.
Ввечері, прогулюючись берегом моря, Аліна замріяно вдивлялася в горизонт, де на фоні вогненно-червоного сонячного диска з’явилася невеличка чорна цяточка. Зачарована, Аліна не зводила з неї очей. Пляма росла, поступово приймаючи обриси красивого птаха, схожого на орла. Птах був великий. Надто великий для будь-якого представника орлиного роду, що мешкали коли-небудь в українському степу.
Заступивши своїми сильними крильми пів сонця, орел наближався до Аліни, яка від захвату не здатна була і поворухнутись.
Вона дивилась на дивного птаха, що кружляв над її головою, здіймаючи справжню бурю своїми двометровими крильми.
Раптом чиясь рука лягла на її плече. Здригнувшись, Аліна відвела погляд від захоплюючого видовища і побачила Руслана.
Птах опускався все нижче, так, що можна було зазирнути в його мудрі, і чорні, наче сама земля, очі. В дзьобі орла блищала дивна річ, якась загадкова прикраса, дуже давня, судячи з вигляду.
Сумно скрикнувши, птах впустив дивну річ додолу, різко набрав висоту і полетів на захід, туди, звідки з’явився.
Аліна стояла посеред пляжу, нерухомим поглядом прикипівши до орла, що велично і гордо летів назустріч згасаючому сонцю, розчиняючись у темряві.
Раптово на морі здійнявся шторм. Хвилі важко стогнали, з усієї сили вдаряючись об берег.
- Амео! – бриніло в Аліни в вухах. Це незрозуміле ім’я почулося їй в крику загадкового птаха, що зник так само раптово, як і з’явився.
- Амео... – тихо прошепотів Руслан.
Він підняв з піску річ, залишену орлом, протягнув її Аліні. Це була золота підвіска з давніми візерунками. В центрі підвіски виблискувало зображення птаха в польоті. Птах віддалено нагадував сову, що розправивши сильні крила парить в нічному небі.
- Що це? – заговорила Аліна, тільки-но повернувся до неї дар мови.
- Якась прикраса, дуже давня і цінна мабуть… – невпевнено пробурмотів Руслан, - хтось загубив, напевно...
- Що значить „ хтось ”?! Ти хіба не бачив орла? – обурено накинулась на хлопця Аліна.
- Ти хочеш всім розповісти, що бачила орла з підвіскою в дзьобі? Щоб тебе назвали божевільною?
- Але ж... Я бачила...
- Давай, поки що це буде нашою таємницею.
- Давай, - погодилась Аліна, і вони мовчки побрели в бік санаторію.
- Руслане, скажи, а що таке „ Амео ”? – не в змозі перебороти свою цікавість, все ж запитала Аліна.
- Порятунок, - просто, але незрозуміло відповів Руслан, - але краще не вимовляй ні перед ким це слово.
- Чому?
- Ну просто не говори, і все. Ми ж домовились.
- Так нечесно, Руслане, ти знаєш щось, а мені не хочеш сказати. Якщо так, то я не повинна зберігати цю таємницю, - образилась Аліна.
- Як хочеш, - байдуже зітхнув хлопець, і побрів спати в свою кімнату.
Аліна стояла сама в темному коридорі, а в руках її горіла холодним срібним вогнем, залишена орлом підвіска. Постоявши так, дівчинка зітхнула, і, поклавши свій скарб в кишеню, пішла до себе в кімнату.
- Амео... – засинаючи, шепотіла вона.
- Що-що? – крізь сон пробурмотіла Яна, повертаючись до стіни.
Аліна спала. Золоте сяйво підвіски, зливаючись із світлом місяця, кидало на обличчя дівчинки бліді відблиски. Вони малювали на її чолі химерні силуети. Коні... табун гордих, легких, мов вітер, коней летів степом, здіймаючи хмари вікового пилу на не протоптаних дорогах. Аліна дивилася на них зверху, із високої кручі, сидячи на гнідому Діку. Дивне відчуття переповнювало її. Захоплююче відчуття власної сили і могутності. - Алано! – почувся знайомий голос, і Аліна побачила внизу Яну – засмаглу і дуже красиву. Кожна клітинка її тіла дихала здоров’ям, волосся тріпотіло на вітрі, як крила чудового птаха.
- Алана! – повторила вона дивне ім’я.
- Язиго! Сюди! – раптом стривожено закричала Аліна, помітивши сизі струмені диму, що з’явились з півдня.
Вогненний смерч наближався, залишаючи за собою чорну пустку.
- Язиго, швидше! – кричала Аліна, завертаючи коней на захід.
- Алано! Зупинись! – кинулась їй напереріз Яна, вказуючи пальцем на чорну пляму на небі.
Велетенський орел, що наближався до них із швидкістю стріли, вів за собою прохолоду і живильний подих літньої зливи. Бурхливі потоки небесної води, схожі на велетенські водяні стовпи, вмить зупинили вогненний смерч, що, розлетівшись на мільйони мерехтливих іскор, канув у безодню.
Аліна прокинулась і довго сиділа на ліжку, намагаючись прийти до тями після чудового сну.
- Незграбна маленька потвора! – почула дівчинка з коридору голос Поліни Георгіївни.
Навшпиньки наблизившись до дверей, Аліна легенько прочинила їх, зазирнувши в щілину.
Поліна Георгіївна, зеленіючи від люті, стискала плече бідолашної новенької дівчинки. Гострі фіолетові пазурі Поліни впивалися в худеньку ключицю, немов кігті звіра-вбивці.
- Не бачиш, куди преш?! Колготи мені порвала своїми недолугими тачками... Запам’ятай собі раз і назавжди, мала жабо, тут тобі нема місця, - задихаючись від ненависті сичала вона.
Новенька мовчала. Лице її, спокійне, як море в штиль, не видавало жодних почуттів. На секунду Аліні здалося, що дівчинка не тільки не бачить, але й не чує, бо спокійно зносити такі знущання не зміг би навіть святий.
- Гидота! – виплюнула в лице новенької Поліна, намагаючись штовхнути коляску так, щоб дівчинка вдарилась об стіну, та, промахнувшись, зламала об візок свій фіолетовий ніготь.
ЇЇ лице тут же дістало такий самий фіолетовий відтінок. Не тямлячи себе з люті, вихователька протягнула вцілілі пазурі до обличчя бідолашної.
І тут сталося щось незрозуміле. Новенька раптом підвелася на ноги, а Поліна, скрикнувши від болю, обхопила голову руками, і, стогнучи, кинулася бігти. Коли вона зникла, вражена побаченим, Аліна підійшла до новенької.
- Привіт! Мене звати Аліна.
- Я – Магдалена. Можна – Магда.
- А що це ти зробила з Поліною, Магдо?
- Я? Нічого. В неї від люті мозок закипів, - усміхнулася дівчинка.
- А мені здалося, це ти зробила. Ти така дивна, Магдалено...
- Така, як і всі.
- За що так не любить тебе Поліна? Звісно, вона не ангел, але те, що я тільки що побачила... Навіть для неї це занадто...
- Вона боїться мене.
- Тебе?! – засміялася Аліна.
- Ти багато чого не знаєш, Алано. Ти багато про що забула...
- Забула? Про що?
- Колись ми поговоримо. Пізніше.
Магдалена, швидко рухаючись на візку, зникла за дверима.
Аліна повернулася до себе в кімнату. Все було дивним останнім часом. Відколи з’явився в санаторії Руслан, все пішло не так. Яну наче підмінили, Поліна геть сказилася від люті, мало того, ще й знахабнілі орли невідомої породи не дають спокою.
Руслан, який за якихось там три тижні став незаперечним лідером в санаторії, був справді незвичайним хлопцем. Маленькі мешканці санаторію мало не молилися на нього. А коли він поставив на місце здоровило Кольку, що знущався з бідолахи Ростика, поважати його почала навіть Аліна.
Руслан був красивим, з гарною поставою, довгим, до плечей, русявим волоссям, що робило його схожим на давнього мисливця, володаря степу. Не дивно, що Яна так захопилася ним. От тільки серце... Ігор Степанович говорив, що зупинитися воно може будь-якої миті. Дивлячись на сильного, непосидючого Руслана, в це важко було повірити. Хоча сам він не зважав на суворий діагноз. Коли йому нагадували про хворобу, він тільки сміявся.
- Моєму серцю дві тисячі років і воно пробите стрілою Паладо...
- Чим-чим? – зачаровано прошепотіла Яна.
- - Колись давно, тут жило плем’я. Це були горді і сильні люди. Їх знищило прокляття Паладо.
- Це що, легенда така?
- Ну... майже...
- Розкажи, хто такий Паладо?
- Це доля. Вона непереможна.
- А чому вона прокляла плем’я?
- Колись я розповім вам цю легенду, а зараз... я мушу йти... місяць повний... я не радив би вам спілкуватись зі мною вночі... Зловісно оскалившись, Руслан по-вовчому завив, задерши голову догори.
Зрозумівши, що їм елементарно навісили макаронів на вуха, дівчата накинулись на нього. І невідомо, що б чекало на оборотня невдаху, якби Ігор Степанович не визволив його від караючих рук обурених подруг.
- Руслане! Ти ж знаєш, що тобі не можна так розважатись, - з докором дивлячись на хлопця, сказав лікар.
- Я в порядку, Ігорю Степановичу. Трохи пожартував, і все.
- Ти повинен берегти себе.
- Я знаю.
- Іди спати.
Винувато окинувши поглядом присутніх, Руслан побрів в спальню. А дівчат чекали серйозна розмова і покарання у вигляді домашнього арешту аж на два дні.
- Ви не маєте права ризикувати життям одне одного. Подумайте про це! – суворо наказав Ігор Степанович.
- Та Аліна з Яною і самі вже зрозуміли свою вину.
Після того випадку Руслан не розповідав більше моторошних історій про вік свого серця і зроблені в ньому самою долею дірки.
Аліна вже майже забула про його незвичність, і от - вчорашня історія з підвіскою. Вона згадувала Руслана, який раптом опинився поруч з нею на пляжі. Він, здавалося, зовсім не був здивований побаченим. Ніби чекав на дивного птаха. Аліну все ще не залишило дивне відчуття, що пронизало її, коли взяла в руки прикрасу. Наче крила виросли за спиною. Наче тіло стало невагомим і ноги самі по собі відірвались від землі… Відчуття були просто незрівнянні…
Вийнявши з кишені підвіску, Аліна крутила її в руках, роздивляючись. Красива золота цяцька і більше нічого. Вона розчаровано зітхнула, поклала підвіску назад в кишеню і, зиркнувши на годинник, стрімголов кинулась до класу. Та на урок історії все рівно запізнилась.
Влетівши в клас, вона звела очі на Івана Михайловича і відразу зрозуміла, що день у неї сьогодні не надто сприятливий.
- Заходьте, заходьте, шановна, - дивлячись на Аліну з-під окулярів, спокійно запросив вчитель.
- М-можна мені сісти? – запнувшись, пробелькотіла Аліна.
- Чому б не сісти? Але може перед тим, ви юна леді, повідомите присутнім, що було вам задано на сьогодні?
- А... Е... На сьогодні?
- Так-так, на сьогодні, - невблаганно підтвердив Іван Михайлович.
- Е...
- Україна в найдавніші часи, - зробивши круглі очі, відчайдушно зашепотіла Яна.
- Саме так, Яно, - Україна в найдавніші часи. А от якою вона була, розповість все-таки Аліна.
- Ох, навряд чи розповість, - зітхнула бідолашна жертва історії.
- Ну... тоді були різні племена... Трипільці. А ще – Скіфи.
- І все?
Відчуваючи, що червоніє, Аліна потупила погляд. Вона розуміла, що від двійки її не врятує вже ніщо, і готова була здатися, та, раптом, якесь дивне тепло біля самого серця заставило її здригнутися. Перед очима, немов слайди, змінювалися картини...
- Це було плем’я, величне і горде, - не впізнаючи свого голосу, заговорила Аліна, - вони йшли за невидимою зіркою шляхами Скіфів. Їх славне ім’я сильніше за вічність.
В ті давні часи в українському степу панували Сармати – великі воїни, пастухи і торговці. Діти амазонок – блакитноокі Алани, Язиги, Роксолани та Руси – відтіснили Скіфів із цих благословенних просторів. Їх шлях пролягав від Чорного моря аж до Карпат. І їх славі не було кінця.
Володарка Алана вела їх за собою. Їй підкорялися гори та морські хвилі, ліси та долини, вона була повелителькою вовчих зграй та диких коней, що блукали безкрайнім незайманим степом. Разом з непереможним вождем Русом, вона готова була підкорити весь світ, та смертоносні стріли Паладо зупинили сміливців, скинувши їх у безодню, неначе птахів, підбитих в польоті. Їх доля – бути стертими з лиця землі.
Паладо несла лихо. Несла горе і жах на ці безкрайні простори. Вона сіяла смерть. І лише рятівний промінь невидимої зірки давав Сарматам надію. Народжена з морських глибин Амео... вона вела їх за собою, кликала вперед, до порятунку.
Та доля була невблаганною. Один за одним гинучи в морській пустелі, вони не здалися. Вони живі і тепер. В криках чайок над морем, в пісні вітру, що вільно літає десь в горах. Їх ім’я поринуло у вічність. Їх ім’я у кожному з нас. Від Карпат до Чорного моря.
Аліна змовкла, звівши очі на вчителя, який геть втратив дар мови і сидів, роззявивши рота.
В класі стояла така тиша, що звичайний дзвінок прозвучав, як постріл, заставивши всіх здригнутися. Іван Михайлович витер краплини поту, що з’явилися на його чолі, і відпустив дітей на перерву.
Обернувшись до дверей, Аліна побачила Поліну Георгіївну. Лихий вогонь її очей пророчив біду. Декілька хвилин вони стояли, одна навпроти одної, не відводячи погляду. Аліні було не по собі. Страх наростав. Хотілося втекти світ за очі, та погляд ніби приріс до чорних, немов безодня, очей Поліни. Здавалося сили зовсім залишили бідолашну, але сильні руки друзів не допустили цього, мов два білих голуба, сівши на плечі Аліни.
Це були Яна і Руслан. Пліч о пліч всі троє вийшли з класу, переможно дивлячись на Поліну. Іскристі дитячі очі в один голос казали – „ ти безсила, коли ми разом. А разом ми будемо завжди ”.
Вийшовши на вулицю, нерозлучна трійка друзів присіла на кам’яну огорожу. Яна стурбовано зазирнула в лице Аліни.
- Як ти?
- Нормально.
- А що це ти „ плела ”? На уроці? Я навіть злякалася за тебе.
- Сама не знаю. Це якось саме по собі вийшло.
- Як це - саме по собі? Так не буває.
- Де підвіска, Аліно? – тихо спитав Руслан, озираючись довкола.
- Тут. В кишені.
- Тоді все ясно.
- Що?
- Те, що ти, як виразилась Яна, „ плела ”.
- Що ти хочеш сказати? Що в мене були „ глюки ” які викликала підвіска?
- Можна і так сказати.
- Про що ви? Яка ще підвіска? – обурено скрикнула Яна, відчуваючи себе лишньою у цій розмові.
Скрикнула вона надто голосно, відразу ж привернувши увагу того, кого не слід.
З нахабною посмішкою до друзів підійшла Лілька, старшокласниця, улюблениця Поліни, в обов’язки якої, поміж іншим, входило розповідати виховательці про все, що відбувається в санаторії .
- Привіт, жабенята, що це в нас тут? – простягнувши руку, вона витягла з кишені Аліни прикрасу.
- Я б не радив тобі брати це в руки, - спокійно сказав Руслан.
- Ти, про що? Це ж класна штука! І до мого червоного плаття якраз... коротше, було ваше – стало наше, бай-бай, пуголовки!
Лілька, задерши голову, попрямувала до своєї компанії. Аліна хотіла було кинутись за нею, та Руслан сказав:
- Не треба. Зараз вона сама поверне підвіску.
Не встиг хлопець договорити, як Лілька скрикнула від болю і, випустивши з рук прикрасу, здивовано поглянула на свою руку.
- Чим ти так обпеклася? – обступили бідолашну подруги.
Аліна зазирнула через спини стривожених дівчат. Долоня Лільки була вся червона і в пухирях, а посередині, аж побіліла, ніби дівчина щойно тримала в долоні шматок розпеченого заліза.
Під супроводом подруг, жертва підвіски, стогнучи, попрямувала в медпункт. Руслан підняв з трави наділений неабияким характером шматочок срібла і подав його Аліні.
- Може... Краще візьми це собі? – невпевнено пробурмотіла вона.
- Ні. Це – твоє.
- Ти обіцяв пояснити мені...
- Ще не час.
- Що це означає?
- Я б теж дуже хотіла знати „ що це означає ”?! – червона від обурення бубоніла Яна.
- Скоро ви зрозумієте. Коли зірка Амео...
- Знов Амео? Що це таке?
- Зірка.
- Щось не чула я про таку зірку.
- Звичайно. Вона ж невидима.
- Руслане! Ти знов починаєш? Що далі ти скажеш? Що в тебе в грудях стріла, якій дві тисячі років? Я хочу зараз же знати, що за когут-переросток літав вчора в мене над головою? І що це за пекуча штука? Може воно небезпечне...
- Дуже багато питань, Алано, хоча для тебе воно й не дивно.
- Як ти мене назвав?
- Алана.
- Мене вже називали так сьогодні. Та сліпа новенька – Магда.
- Тільки Магда?
- Ні... було ще. Але то був сон. Гарний сон. Я – Алана. А ти – Язига, – повернувшись до Яни, промовила Аліна.
- Я теж щось таке бачила, – згадала Яна, - ми гнали коней, там була якась пожежа...
- Ми бачили один і той же сон? Але як? Що це все означає?
- Лише те, що ми всі не зовсім звичайні, - почувся голос з-за дерев. Через мить звідти з’явилася Магда.
- Ти теж щось про це знаєш?
- Про сарматів я дійсно знаю багато. Така прикраса... – простягнувши руку Магда взяла з рук оторопілої Аліни підвіску, - вона могла належати лише знатній амазонці, володарці племені. Так, тільки самій Алані. Я багато читала про це.
- Ти – читала?
- Мені бабуся читала. Я знаю вам не дає спокою, те, що відбувається. Але треба ще трошки почекати. До сходу зорі Амео залишилось кілька днів...
- Чому ви не на уроках?!
Поліна захопила їх зненацька. Діти оніміли від несподіванки і тільки мовчки дивилися їй в очі. Чотири пари очей злилися в одному погляді, намагаючись зазирнути в її душу, і, неймовірно, але Поліна Георгіївна не витримала такого натиску, потупивши очі.
- Негайно до класу! – вже не так зловісно наказала вона.
Діти мовчки повернули в напрямку школи.
- Що це в тебе? – раптом скрикнула вихователька, побачивши підвіску, яку необережна Аліна не встигла сховати в кишеню.
- Це... е... я знайшла.
- Дай сюди! Річ дорога. Необхідно дати об’яву, може хтось шукає, - простягнувши руку, вона мало не вихопила прикрасу з рук дівчинки, та Аліна вчасно сховала підвіску в кишеню.
- Ти не чула?! Віддай мені підвіску! – втративши терпіння, репетувала вихователька.
- Ні! - затято прошепотіла Аліна.
- Ми самі дамо об’яву, - промовив Руслан, заступаючи собою Аліну.
- Що?! Ах ти ж... – зайшлася гнівом Поліна.
- Заспокойтеся, Поліно Георгіївно, - тихо сказала Магда.
Почувши її голос, вихователька підстрибнула, як ошпарена.
- Замовчи, ти маленька...
Та договорити сповнену ненависті фразу вона не змогла. З невідомих причин, мирно дрімаюча на дереві зграя ворон, покинула насиджене місце. З відчайдушними криками, птахи кружляли над головою виховательки.
- Ой! Що це?! – закричала Поліна, витираючи лице.
Артобстріл був нещадним. Під дружній сміх дітей, що визирали з усіх вікон, жертва воронячої авіації насилу врятувалася втечею.
- Швидко бігає, як спринтер, - усміхнувся Руслан.
- Скажеш, знов не твоя робота? –звела на Магду очі Аліна.
- Ні. Це твоя робота, - спокійно відповіла Магдалена.
- Ага! Я повелителька ворон, генерал воронячої артилерії! Кар! Кар! – розсміялася Аліна.
Весело каркаючи, діти попрямували до класу. Лякала думка про те, що дізнавшись про їхню „ самоволку ” Ігор Степанович не пустить сьогодні на іподром. І якщо Яна і Руслан спокійно будуть різатися в дурня на підвіконнику в коридорі, то Аліна розлуку з Діком не переживе.
Математичка була настроєна трохи дружелюбніше, ніж історик, і навіть дозволила сісти всім порушникам дисципліни.
Ледве досидівши до кінця уроків, Аліна збиралася на іподром із замираючим серцем. Якщо Поліна „ накапала ” головному про сьогоднішнє... Та, напевно, ворони трохи пом’якшили суворий характер виховательки, бо ніяких прикмет доносу не було. Ігор Степанович лише попросив збиратися швидше. Даремно казати, що Аліна та інші виконали його прохання з дивовижною слухняністю.
Вже готова до виходу, Аліна зазирнула в дзеркало. „ Алана – володарка простору ” – пронеслося в голові. Рвучким рухом витягши з кишені підвіску, вона наділа прикрасу. Вийшло досить симпатично.
Побачивши Аліну, Руслан усміхнувся.
- Красиво... – прошепотів він, але суворий погляд Яни заставив його замовкнути.
Дік здивовано заіржав, ніби не впізнав давню подругу, та смачне вівсяне печиво різко змінило його думку. Аліна сіла в сідло і, пришпоривши Діка, зірвалася з місця. Раптом тісним став іподром, здавалося крила виросли за спиною і вимагали все більше простору. Більше світла, більше повітря, більше швидкості... За спиною вітер, за спиною дихання друзів. Обернувшись, Аліна підморгнула їм і, легко подолавши перепону у вигляді огорожі, зникла вдалині.
Один за одним – Яна, Руслан та Ростик, повторили це за нею. Вперед. За сонцем.
...Алана вела табун в пошуках пасовища. Вигорілий степ простягався багато миль на захід. Йти було дуже важко. Від диму перехоплювало подих, попіл, здіймаючись хмарою під копитами, прилипав до спітнілого обличчя. Витерши чоло долонею, Алана зупинилась, вдивляючись в горизонт. Хмара з’явилась зі сходу. Зростаючи, вона прямувала назустріч. Алана застигла в тривожному очікуванні, стискаючи в руці меч. Коні стурбовано іржали.
- Вітаю тебе, Алано! – знайомий голос пролунав швидше, ніж сиза хмара розсіялася. Заспокоївшись, Алана опустила руку з мечем. Це був дружній голос.
- Рада бачити тебе, Язиго! – відповіла Алана.
- Куди прямує твоє плем’я?
- Три дні і три ночі бредемо у пошуках пасовища.
- На заході все мертве. Смерч не залишив надії.
- Невже немає порятунку?
- Якби тільки Кара була з нами!
- О, Каро, не покидай нас! – скрикнула Язига, звівши руки до неба.
- Допоможи нам, Каро! – благально повторила Алана.
Тим часом небо темніло. Чорні хмари прийшли з моря. Вони принесли теплі потоки рятівної вологи, що змили сажу і піт із втомлених облич. За хмарами йшла ніч, ховаючи у пітьмі похмуру картину спаленого степу. В грізному гуркоті грому вчувалося щось не схоже на цю горобину ніч. І так несподівано лунав дитячий плач в цьому проклятому долею місці. Зістрибнувши з коня, Алана взяла на руки новонароджену дівчинку, що лежала просто під копитами її коня. При світлі запалених смолоскипів Алана та Язига оглядали дитину, яка, здавалося, впала з неба з дощем. Маленька і надзвичайно гарна, замотана в розшиту чудернацькими візерунками сорочку, з медальйоном у вигляді тризубця на шиї, дівчинка усміхалася, простягаючи ручки до Алани.
- Дякую, дякую, Каро! – повернувшись в бік моря, скрикнула Алана.
- Хай веде вас в пітьмі Амео! – почулося згори, чи, може, то грім гуркотів серед хмар...
- ... Аліно що з тобою сьогодні? – стурбовано запитував Ігор Степанович.
Дівчинка сиділа на змиленому коні, потупивши очі.
- Ти могла покалічитися, потрапити під машину...
- А ви?! – лікар грізно обернувся в бік інших порушників.
- Все. Ніяких більше коней. Я не хочу, щоб ви познімали собі голови!
Розгніваний Ігор Степанович попрямував до автобуса. За ним слідом плелися опальні друзі.
- Ти що, сказилася? – Яна пнула Аліну ліктем в бік.
- Я не знаю, що то було. Дік сам мене поніс. А ви? Чого ви за мною погналися?
- А це не ми. Це коні. Може справа в цьому? – задумливо промовив Руслан, стягнувши підвіску з чола Аліни.
- Можливо... Скажіть ви бачили те саме, що і я?
- Я бачив величезну купу попелу. І запах – ніби слона обсмалили. Я і зараз його відчуваю, - раптом випалив Ростик, і всі здивовано подивилися на нього.
- Я не буду більше чекати. Хочу знати все. Негайно. Ти чуєш, Руслане?
- Так. мабуть, ти права. Давайте завтра ввечері, на нашому місці.
- Чому не сьогодні?
- Я сказав - завтра, - відрізав Руслан.
Ледве дочекавшись призначеного часу, Аліна з Яною направились на пляж, де біля пірса була влаштована їхня схованка. Щось схоже на курінь. Курінь пам’ятав багато вечорів з іграми жартами та страшилками. Загальновизнаним майстром розповіді вважався Руслан, Та сьогодні слово було не за ним.
Коли дівчата прийшли до куреня, там вже були Руслан, Ростик і якась незнайома дівчинка, що була дуже схожа на Руслана.
- Це моя сестра, Руся, вона приїхала до мене з батьками, - пояснив Руслан.
- Давайте розведемо багаття, - сказала Руся, змірявши всіх іскристим поглядом синіх Русланових очей.
- Ви двійнята? – запалюючи сірник, поцікавилася Яна.
- Так. І поки не виявили мою хворобу ми були майже нерозлучні. Але тепер я більше по лікарнях та санаторіях...
Руслан змовк. Всі чомусь притихли, в якомусь напруженому очікуванні дивлячись на вогонь, що розгорявся.
- На що ми чекаємо? – втративши терпіння, порушила мовчанку Аліна.
- Не на що, а на кого, - почувся голос Магдалени.
- Ну, тепер всі в зборі. Ти готова, Магдо? – підкотивши її коляску ближче до вогню, запитав Руслан.
- Так. Слухайте. Тільки одне прохання – не перебивайте. Всі питання - потім.
- Добре, добре, - нетерпляче махнула рукою Аліна.
- Це почалося в ті часи, коли на території нашої країни – на більшості її території панували Сармати – об’єднання кочових племен. Тоді сталася їх сутичка з долею. Ця сутичка триває до цих пір. Всі ми – нащадки тих стародавніх племен. І всі ми – одне ціле, одна ланка ланцюга, що об’єднує вчорашній день із сьогоднішнім.
В ті давні часи, наша земля була в руках Паладо – напівдуха, напівлюдини, напівбогині. Тоді античним богам стало тісно на Олімпі. Тоді дочка самого Зевса літала безкрайніми просторами Причорномор’я в пошуках пригод на незнаних землях.
- Афіна? – зачаровано прошепотіла Яна, але Магдалена продовжувала, незважаючи.
Одного разу, пролітаючи над безкрайнім степом, вона побачила войовниче плем’я, що йшло на захід, підкоряючи всіх, хто траплявся на їх шляху. Вождем племені був Карос – величний і гордий скіф. В мистецтві бою рівних йому не було – ні серед людей, ні серед богів. В бою Карос перетворювався на лева – невблаганного, нещадного та непереможного. Прекрасного в своїй грації. Серце Афіни не витримало, вона щиро полюбила грізного скіфа.
Від цієї любові народилася дочка – красуня Паладо. Мати любила дочку, але Зевс не бажав бачити Паладо на Олімпі. Тому Афіна віддала дівчинку Каросу, заповівши Паладо володіти всіма землями, якими ступала нога її героїчного батька.
Карос любив дочку понад усе. Не зважаючи на традиції скіфів, за якими жінка була всього лише власністю свого чоловіка, він виростив її справжнім воїном. Та й ким ще могла вирости дочка самої Афіни? Пліч о пліч з батьком вони завойовували все нові простори. Їх влада і сила була безмежною.
Минав час і от в один щасливий чи нещасний день на Землях, обіцяних Паладо Афіною з’явилося інше плем’я, що також прийшло зі сходу. Ніхто не знав, звідки з’явилися вони - непереможні красуні в шкіряному одязі із могутньою зброєю в руках. Ходили чутки, що ці вільні та нескоренні діти степу були нащадками свободолюбних амазонок і скіфів, але напевне цього ніхто сказати не міг. В цих людей також були розкосі очі і вони були так само прекрасні, лише волосся в них було кольору сонця, а не воронячого крила, як у скіфів. Сармати були великі воїни. Боротьба із ними виявилась надто важкою.
Сильні і безстрашні Алани все частіше отримували перемогу над Скіфами. В одному з боїв жриця аланів – Кара поранила мечем Кароса. Рана не гоїлася, сили залишали його. Паладо у відчаї звернулася до матері, благаючи про захист і помсту.
Афіна вирішила діяти хитрістю. Коли Кара відбула в справах до Ольвії (грецького міста на чорному морі), підступна дочка Зевса навела сон на все плем’я. І поки Кара, необачно прийнявши запрошення, гостювала у володаря морів Посейдона, який був закоханий в прекрасну жрицю, грізний Карос і дихаюча помстою Паладо увірвалися до стоянки Аланів. Розпочалася розправа над сплячими людьми. Коли Кара, нарешті, повернулася, вони всі були мертві. Молоді і старі, навіть діти. Вижили лише ті, хто супроводжував жрицю.
Довго вмивалася сльозами юна Кара. А отямившись, стала призивати духів гір та моря, сили рідної землі. Зготувавши смертельне зілля, вона переодягнулась танцівницею і пробралася в табір Кароса. Причарувавши скіфського вождя, Кара влила зілля до вина і батько з дочкою, нічого не підозрюючи, випили свої келихи.
Враз Карос скрикнув від пекучого болю і, почорнівши, перетворився на попіл. Паладо впала додолу мертва.
Коли Афіна побачила, що стало з Каросом і Паладо, не стямилася з горя. Гірко оплакавши Кароса, вона торкнулася своїм мечем тіла дочки. Паладо піднялася. Та бувши напівлюдиною-напівбогом, вона опинилася ні в живих, ні в мертвих. Лихий вогонь її душі, під впливом зілля Кари, перетворив колись прекрасне тіло на палаючий смолоскип, вогненний смерч, що змітав все на своєму шляху. З жахом вона благала Афіну стерти її з лиця землі. Та мати лише похитала головою.
- Вночі ти будеш такою, як завжди. Цей лук і вогненні стріли стануть тобі в пригоді. Та з першими променями сонця - перетворишся на вогонь, що палитиме все навколо. Не в моїх силах зупинити волю Зевса. Ти станеш прокляттям племені Кари. Ти будеш переслідувати їх в віках. Дві сутички – два шанси для тебе повернути втрачене. Програвши – ти згаснеш назавжди. Але тоді – поклич мене, це буде останній третій твій шанс, - сказавши так, Афіна розчинилась у просторі.
Тим часом Кара перейшла у наступ. Зібравши вцілілих Аланів, вона закликала до війни всіх сарматів – Роксоланів, Язигів, Русів – їх іменем була Тьма і вони перемогли скіфів, позбавивши панівного становища від Моря до Карпат.
Кара святкувала перемогу, коли вдалині зі сходу з’явилися вогненні стовпи, що перетворювали все в чорну пустелю. Багато сарматів полягло тоді, перетворившись на попіл.
Вночі Кара розпалила вогонь та готувалася принести жертву богам за душі загиблих. Паладо вистрілила їй в спину. Кара впала додолу, дивлячись в спотворене гнівом обличчя Паладо, яка схилилася над нею.
Вранці Алана, молода дівчина з племені, знайшла на жертовнику помираючу Кару.
- Тобі бути володаркою Аланів! – промовила Кара, - я іду, я залишаю вас. Допоможи мені дістатися до моря...
Осідлавши коня, Алана з Карою мчала на південь, до безмежних володінь самого Посейдона. Володар морів, відчувши біль Кари, піднявся з глибин їм назустріч. Лише він міг допомогти Карі, подарувавши їй вічність. Підхопивши помираючу жрицю, він зник з нею під водою.
Алана повернулася до племені, щоб вести їх до життя крізь вогонь і смерть.
Сармати гідно протистояли прокляттю Паладо. В боротьбі їм допомагали Діти сонця – осілі, мирні люди, хлібороби, що споконвіку важкою працею здобували собі хліб, боги та духи нашої землі, повелителі річок, духи гір та озер – всі, хто терпів від спустошливого подиху Паладо. Здавалося, сама благословенна земля повстала... та Паладо була надто могутньою.
І коли сил вже майже не залишилося, Алана, із сльозами на очах, покликала Кару, благаючи про порятунок.
Всім серцем любляча своє плем’я, жриця не могла залишитись глухою до благань Алани. Вона віддала сарматам найдорожче – свою новонароджену дочку.
Дочка Кари і Посейдона – могутня Амео – єдина могла протистояти прокляттю. Амео, яку знайшла Алана в степу тієї обгорілої ночі, стала міцним щитом для племен, що населяли нашу землю, на довгі роки.
Та наближався час вирішальної сутички, про яку говорила Афіна. Втомившись від багаторічного протистояння, Паладо спустилася до пекла, закликаючи володаря тіней – Аїда допомогти їй в цій війні. Паладо пообіцяла розділити з Аїдом землі, які заповіли їй Афіна та Карос. Аїд прийняв пропозицію Паладо. Він зібрав могутнє військо мертвих. Легіони безкровних воїнів, що не знали жалю, не знали страху, болю та втоми. Боротьба з ними могла виявитись фатальною для непідготованих сарматів.
Але про змову Аїда та Паладо дізнався Посейдон. Він доручив богині ранішньої зорі Еос попередити Амео та Алану. Дізнавшись про плани Паладо, Алана почала готуватись до битви, скликаючи до своїх лав найкращих.
В один великий день в шатрі Алани зібрались великі вожді – поводирі різних племен. Серед них була Язига – велична та вправна повелителька племені Язигів. Жоден звір, птах чи людина не могли уникнути її караючих стріл, а її чари були одними з наймогутніших на землі. На допомогу Алані прийшов також непереможний Рус – вождь племені Русів – швидкий і вправний, безжальний і вільний наче дикий звір. Він мав надзвичайну здатність обертатися вовком в бою, кличучи за собою сотні сірих своїх братів. З ним була його сестра – Росава – відома чарівниця та знахарка. Останнім до Алани прибув Рокс – вождь племені Роксоланів. Він об’єднав під своїми знаменами осілих Дітей сонця, тих, що обробляли землю між Бугом та Дністром. З ними був сам Ярило, що обернувшись прекрасним орлом Яром, мав вразити Паладо з неба.
Все живе – люди, звірі, птахи, ідоли та боги об’єдналися в одному святому прагненні скинути прокляття, що нависло над ними. Та основна роль в цій битві належала Амео, саме покликання якої було знищення Паладо. Дівчинці на той час виповнилось дванадцять років.
Тендітна та тиха, мінлива і прекрасна, як води океану, вона володіла неймовірною силою. Амео несла спасіння, вірніше вона сама була - втілене спасіння.
Вирішальна битва почалася, коли згас останній промінь сонця, що сховалося за чорними горами. Це й зрозуміло, бо військо Аїда могло наступати лише вночі. Безкровні вояки йшли на Сарматів під проводом Паладо. Її стріли вогненними блискавками зупиняли серця найсміливіших, перетворюючи їх на порох. Смерть з жахливим виттям літала в ту ніч Причорноморським степом. Смерть, наче стяг в руках Аїда, що вивів своїх підопічних з пекла. На них сипались стріли, їх рубали мечі і палив вогонь – та неможливо померти двічі.
Ніч червоніла від крові. Ряди об’єднаних на час битви племен швидко ріділи, не зважаючи на силу та відвагу, не зважаючи на покров самої Амео, що неймовірним зусиллям піднімала з поля полеглих, і вони знову кидались в вогонь, щоб померти.
Коли людям забракло сил, в боротьбу вступили звірі, під проводом Руса. Вовча зграя відтісняла мертвих назад, до пекла, нічні воїни-сови клювали їх скляні очі, наганяючи жах.
Вождь Рус в подобі вовка підкрався надто близько до Паладо, готовий вгризтись в її горло, та стріла з лука, подарованого Афіною випередила його, пронизавши гаряче серце вогненною блискавкою. Помираючи, Рус встиг вразити Паладо гострими, немов клинок зубами.
Після загибелі Руса, його місце зайняла сестра Росава, така ж безстрашна, як її героїчний брат. Тим часом Аїд відтіснив Аланів до самого моря. Амео спустилася на дно, щоб попросити батька про допомогу, та, піднявши хвилі, грізний Посейдон потопив би Аланів. Єдине, що могло їх врятувати – сонце, але до сходу Еос залишилось ще багато часу. Стільки потомленим зраненим людям було не витримати...
І коли надія майже згасла, на небі зайнявся горизонт. Сонце зійшло серед ночі. Сам Ярило прийшов на допомогу героям. Привиди танули, як сніг під палючим сонячним промінням.
З страшним криком Аїд повернув свою колісницю назад, щоб укритися в царстві мертвих. Схопивши по дорозі Рокса та Язигу він піднявся догори на своїй колісниці і в безсилій люті скинув вождів на землю, перемоловши їх кістки на скалки. В живих залишилась лише Алана, і вона вела вціліле військо до перемоги, хоч сльози невимовного жалю за друзями безперервним потоком текли з її очей.
Та раптом вогненний стовп – Паладо запалив сухий степ. Задихаючись від диму, Алана впала додолу. Враз водяний вир піднявся з дна океану. Амео відтіснила Паладо до самого моря. Хвилі Посейдона миттєво поглинули її полум’я. В той же час Перун, наславши дощ, погасив пожежу. Та надто пізно - красуня Алана була мертвою.
Піднявшись із дна океану, Амео побачила лише тіла героїв, яких не змогла вберегти. Сльози бідолашної падали на чоло Руса, вони змили кров з облич Язиги та Рокса. Але найболючішою втратою для Амео стала смерть Алани, яка виховала її.
- О, Каро, я не виконала твою волю! Дай же мені навік розділити долю хоробрих, або... дозволь зійтися в двобої з Паладо! – молилася дівчинка, звертаючись до океану.
В той же момент вогненний смерч виринув з дна моря. Обернувшись водяним стовпом, Амео пішла в наступ. Дві стихії, злившись в єдине ціле, вели боротьбу не один день і не одну ніч. Нарешті, Амео перемогла. Паладо стала гаснути, сизий дим стелився степом, і, прибравши людську подобу, дочка Кароса, осліплена і позбавлена руху, промовила:
- Ти можеш позбавити мене життя, але що з того? Ти не повернеш тих, кого покликана була захищати.
- Як можу я їх повернути?
- Повернути їх можу я.
- Що ти хочеш?
- Очі. Твої прекрасні очі. І стрункі сильні ноги.
- Отримавши це, ти повернеш їм життя?
- Так. Ти посадиш їх на кораблі і довіриш своєму батькові – Посейдону. нехай живуть, лише не на моїх землях.
- Я згодна! – рішуче промовила Амео, враз позбувшись очей і впавши на землю, мов скошена трава.
А над степом, немов грім, лунав зловісний сміх Паладо. Піднявшись до небес, Амео самим серцем бачила, як її, ледве живі, друзі сіли на кораблі, що мали віднести їх в невідомість. Серце її важко боліло від жалю. Але даремно Амео домовлялася з Паладо. Підступна дочка Афіни намовила східний вітер здійняти бурю на морі, саме в той час, як втомлений Посейдон спав непробудним сном. Кораблі гинули у хвилях. Тонучи, люди кликали Амео, благаючи про порятунок. І вона врятувала їх. Вона подарувала їм вічність і забуття на довгі дві тисячі років.
Прокляття Паладо все ще висить над нашою землею. Наближається час, коли вона вдруге спробує отримати свої володіння. Тому ми піднялись з вічності. Нас жде важка боротьба. І від нас надто багато залежить.
Магдалена змовкла. В абсолютній тиші ніхто не смів вимовити й слова, лише дрова в багатті мирно потріскували, схожі на маленькі стилізовані копії стовпів Паладо, що літали колись саме тут, на березі Чорного моря.
- Я не вірю... не вірю... – тихо прошепотіла Аліна, оговтавшись трохи швидше за інших.
- Це так, повір, - торкнувся її руки Руслан.
- Я – Алана? Це смішно!
- Ні, це не смішно. І тепер ти знаєш, чому приречена на задуху. Це наслідок смерті від диму.
- А ти? Ти – Рус? Значить, те, що ти говорив про серце – правда?
- Правда.
- Отже: Яна – це Язига, Ростик – Рокс, - їхні хвороби – наслідок того, що зробив з ними Аїд?
- Так. А Руся - моя сестра – Росава. Єдина, що змогла уникнути прокляття, виживши в тому смертельному бою.
- А хто ж тоді...
- Діти мовчки дивилися на біляву зеленооку тростинку в інвалідному візку.
- Магдо, невже це ти? Ти справді зробила це? Ти – Амео, Магдалено?!
- Я не вірю! – видихнула Аліна, закривши лице руками.
Посміхаючись, Магдалена від’їхала від вогню. Повільно вона наближалася до моря. Всі мовчки спостерігали за нею, та коли візок опинився в воді, Аліна і Руслан кинулись її наздоганяти.
- Магдо! Магдалено, пробач... – промовила „неймовірна Хома”, - схопивши дівчинку за руку.
Магдалена мовчала. Важко підвівшись, вона стояла на неслухняних ногах, і здавалося, дивилася вдалечінь, от тільки очі були заплющені. Прошепотівши щось на невідомій мові, вона повільно піднімала догори праву руку.... і неймовірне щось відбувалося при цьому. Море прийшло в рух. Вода здійнялася, ніби закипіла, а в декількох метрах від берега виросла височенна, з дев’ятиповерховий будинок стіна. Здавалося, ось-ось величезна маса води поглине в брудному вирі спляче місто і його мешканців.
Злякані діти не знали втікати їм, чи скоритися долі. Зрозуміло було одне – врятуватися від цунамі їм не вдасться. Але, і це було неймовірно – велетенська хвиля не рухалася, вона застигла на місці, як зачарована. тим часом Магда -Амео повільно опустила руку – і водяна гора слухняно лягла до її ніг.
Море мовчало. Воно застигло в німому захопленні. Мовчало все – місяць в небі, зорі, мовчала кожна піщинка на пляжі, мовчали старі сосни обабіч дороги. Німі свідки справжьного дива, звичайнісінького дива, так потрібного кожному.
