“Ти, баран! Нафіга ти заліз на мою територію?! Ідіот... Не люблю цю процедуру, та сам собі винен”, - бурчав Вася. В моргу, де він працював уже двадцять років, зараз було сім мерців. Вася витягнув одного з холодильника і, схоже, говорив саме до нього. Небіжчик мовчав. Зрештою, нічого дивного. Та у Васі, здається, не було жодних ілюзій – перед ним лежав начеб-то злочинець, якого слід суворо покарати. “До ночі ти не дотягнеш, придурок!” – просичав начальник трупів.
Так його прозвали санітари, що підвозили свіжих мертв’яків з лікарень, але Вася, перш за все, був для них пунктом обміну ліків, крові, інколи й органів. У нього шукали те, що було дефіцитом. Якщо вже Вася не міг дістати чогось, то і не шукай, однаково не знайдеш. Ніхто цього не знав, але у начальника трупів найбільше було запасів крові. Та, навіть, якби хтось і довідався, що з того? Всі були в курсі, що Вася нею торгує, вимінює, позичає. Звісно, він не тримав її тут, у моргу, просто час від часу дзвонив до якогось лікаря-боржника і йому підвозили належну кількість червоної рідини потрібної групи. Було відомо також, що трупар не раз виручав у безнадійних випадках медиків.
Про один такий, з пересадкою серця, узагалі ходили легенди. Сталося це чотири роки тому. Для дочки головного лікаря сьомої лікарні Вася, якимось незбагненним чином, дістав потрібне серце та, більше того, ще й кров рідкісної групи. Зрештою, не відмовляв він і звичайним лікарям, чи й санітарам у скрутну мить.
Для своєї справи Вася вибрав найспокійніший час дня - шосту вечора. Всі стоять у корках, повертаючись додому, “швидкі” теж позастрягали, тож рух почнеться не раніше, ніж за годину, у нього купа часу. Він запхав трупа у холодильник і пішов перевірити чи замкнені двері, ото було б видовище, якби хтось застукав його за цим заняттям. Потому неспішно й акуратно натягнув чорний водолазний костюм, тонкі шкіряні рукавички, ще й ретельно прилаштував на голові мотоциклетний закритий кевларовий шолом із забралом з темного склопластика. Взявши в праву руку якийсь загорнутий у ганчірку довгий предмет, а в ліву - величеньку торбу, Вася знову рушив до холодильника.
Спочатку обережно витяг зі шмаття те довге причандалля, котре виявилось лампою, що її приніс один знайомий лікар. Дружина цього ескулапа мала солярій і, звісно, лампи для нього, щоб міняти перегорілі. Лікареві конче була потрібна кров, Вася здогадувався, що не для лікарні. Він завжди відслідковував такі несподівані пекучі потреби у крові, боячись і водночас сподіваючись появи своїх поблизу. Та виявилось, що лікар просто підзаробив на боці, виходжуючи підстреленого бандита поза лікарнею. Такі лампи були страшенно дорогі, але Вася отримав її майже задурно, певно халтурка знайомому лікареві у пораненого гангстера виплачувалась з головою.
Уникаючи дивитись на скляну трубку, начальник трупів обережно, наче якусь бомбу з нітрогліцерину, увімкнув її і підійшов до холодильника. Тут він завагався. Однією рукою годі було відімкнути дверцята й витягнути потрібне тіло. Озирнувшись, він вмить здогадався де і як прилаштувати лампу, вимкнув її та повернувся до своєї кімнати, щоб взяти скотч. Надійно прикріпивши довгого скляного циліндра, він виявив, що тепер шнур не дістає до розетки...
Тихо лаючись, Вася змонтував кріплення у іншому місці, але тепер лампа була задалеко від потрібного холодильника. І тут він почав нервувати, що траплялось рідко. Видовжувача в нього нема, а між іншим невпинно текли хвилина за хвилиною... Можна швидко збігати у магазин електротоварів за рогом, та Вася з наростаючою панікою второпав, що не встигне за півгодини перевдягнутись, накласти силіконову маску, натягнути своє ноу-хау – зняту з обличчя якогось неопізнаного бомжа шкіру (а вона ж мусить ще міцно причепитись до силікону, який не так уже й швидко сохне!), зганяти за триста метрів, купити видовжувач, повернутись, знову залізти у цей світлонепроникний костюм...
Перед ним замаячила єдина можлива альтернатива, він у відчаї вирішив ризикнути. “Не вперше, - вмовляв сам себе, - вдалося чотири рази, і цього разу все буде добре”. Однаково, йому було пекельно страшно, та часу залишалось обмаль. Добре хоч, що він завбачливо, про всяк випадок, наростив силу до найбільшої з можливих, бо зараз нічого іншого, як бій з молодим дужим суперником, уже не залишилось. І добре, що той зараз голодний, значить, не надто сильний. Ще кілька секунд він зважував, чи увімкнути лампу, щоб ворогові було важче. Та тоді доведеться самому залишатись у костюмі, який завадить швидко рухатись, а опіки можуть лише посилити опір і лють суперника, отож він вирішив вже непотрібну скляну трубку винести геть й переодягтись у зручніший одяг.
Хутко натягнув на себе якесь біле дрантя, що нагадувало кімоно для дзюдо, щоправда, без пояса та із замком-“блискавкою” - з досвіду знав, що такі як він, не люблять дивитись на біле, бо той колір сильно подразнює їх чутливу сітківку, тож цьому хлопцеві доведеться часто кліпати, а у смертельному бою жодною дрібницею на свою користь не варто нехтувати.
Годинник показував шосту тридцять чотири, не можна гаяти більше ані хвилини. Вася залетів до трупарні, випорпав з торби кілок та молот і рішуче підійшов до холодильника.
Одного побіжного погляду на обличчя трупа йому вистачило, аби впевнитись: битва буде запеклою. На нього невідривно дивились сталевого кольору хижі очі, очі безжального убивці. За мить ворог уже висів на стелі, нагадуючи велетенського павука, готовий будь-якої миті до нападу. Він уже зрозумів, що цього чоловіка не вдалось одурити, тож доведеться його вбити. Та, схоже, що раптово воскреслий зовсім не уявляв з ким має справу і був невимовно здивований, коли кинувшись на жертву, промазав. Навіть голодний, він рухався значно спритніше, ніж нормальна людина, й ніхто не міг би протистояти отій неприродній швидкості. Помітивши такий промовистий подив, Вася посміхнувся і тут же суперник зауважив це: з-під криво загнутої уверх губи виступило гостре, занадто довге ікло. Перед ним стояв його брат. І збирався його вбити. Він розгублено і насторожено придивлявся до Васі, не в змозі повірити своїм очам, вишукуючи інших ознак та з жахом впевнюючись у прикрій правді.
Тим часом трупар не дав оговтатись супернику й атакував. Здавалося, ще мить і йому б вдалося загнати вістря патика у потрібне місце, та ожилий труп в останній момент рвонув на підлогу, відчайдушно вивертаючись з-під удару, а Вася лише черконув осиковим кілком по шкірі, прооравши глибоку подряпину між двох ребер. Краї рани розійшлися, але кров не виступала, жодна краплина не покотилась, тож начальник трупів вже знав, що ворог довгенько голодував і скоро втомиться.
- Ти сидів на дієті? – єхидно промовив до молодшого.
- Навіщо ти це робиш?! – запитав той у свою чергу.
- Скільки ти не їв? Тиждень, десять днів? – кружляючи у розгонистому, вбивчо-швидкому танку довкола ворога, шипів старий.
- Чому ти хочеш мене вбити?! Ти ж такий, як я!
Вася залишив без відповіді його запитання, продовжуючи свою справу. Суперник зробив першу помилку, але встиг ухилитися, та старий бачив, що той втрачає спритність і слабшає.
За кілька хвилин трупар добив його, отримуючи в свою адресу прокльони. Коли агонія вщухла - тіло померло вдруге й по-справжньому, Вася знеможено опустився на підлогу. Вся напруга льодяною водою стекла спиною, сила десь поділась, він просто лежав, заплющивши очі, не думаючи, не відчуваючи, і в той момент мало чим відрізнявся від трупа поруч. За якийсь час кволі думки заворушились у свідомості, він страшенно хотів їсти.
Поповзом, важко дихаючи, Вася дістався до кімнати. Тремтячими ослаблими руками набрав номер і завмер, слухаючи довгі ниючі гудки. Нарешті трубка ожила, неслухняними губами Вася промовив кілька слів, вислухав відповідь й вирушив, похитуючись до дверей, де, вже геть виснажений, притулився плечем до стіни, відчиняючи непіддатливий замок. Він боявся відходити від дверей, щоб не впасти, напружуючи останні сили, просто стояв, прихилившись до стіни, і перечікував тягучі хвилини.
Нарешті почув кроки та енергійний стукіт. Вася прочинив двері лише трохи, заглянув у шпарину, простягнув руку, безмовно взяв у здивованого відвідувача згорток й зачинив їх у того перед носом. Далі знесилений сповз стінкою на підлогу, нетерпляче розриваючи папір, аби дістатися врешті до вмісту. Він жадібно висмоктав все, що було, вивільнив усі три пакети від запоморочливо смачної, солонуватої юшки та тихо полежав, радісно відчуваючи, як до нього повертаються сили, припиняється гидкий дрож у м’язах, відкочується млосна слабкість.
І тут знову постукали. Вася гарячково схопився, прибираючи сліди свого недавнього бенкету, а думки перелякано шугали в голові. Та, коли невдовзі він відчиняв обшарпані двері, то видавався зовсім спокійним, навіть байдужим.
Відвідувачів виявилось двоє: чоловік й жінка. Кремезний товстун назвався слідчим, він привів жінку на ідентифікацію тіла. Трупар вже бачив цього здорованя й тут же впізнав його, а от жінку, всю у чорному - від капелюшка із піднятою густою вуаллю, рукавичок і аж по п’яти, з безумними запалими очима, уздрів вперше.
Вести їх до трупарні з тілом, у якого з грудей стирчав осиковий кілок, не мало сенсу, тож його рішення було майже миттєвим. Він жестом вказав обом на двері, пропускаючи уперед, і ті кілька кроків, які ступив слідчий, стали останніми в його житті. Несподівано легко його бичача шия хруснула й Вася відпустив таке важкезне тіло. Він навіть не встиг здивуватись, не побачивши попереду другої жертви, як отримав неймовірної сили удар по голові і за мить був спеленаний наче немовля.
Насилу розплющуючи очі, Вася зауважив тонкі гарні ноги у панчохах та не повірив у власну безпомічність, рвонувся з пут, однак, це нічого не дало...
- Срібний шнур, козел. Можеш пручатися скільки влізе, але жоден вампір такого не порве. Де він? – вона рвучко нахилилась, наближаючи майже впритул свої величезні очі.
- Хто? - прохрипів Вася, чудово уявляючи про кого питає ота відьма.
Чорні, як безодня нічного неба, очі затягували, запитували, допитували, витрушували всю пам’ять, палили душу. Останнім несвідомим зусиллям трупар спробував бодай примружитись, сховатись від цієї муки, закритись від двох безжальних диких вогнів, та марно.
Він розповів усе, не зміг приховати нічого, звивався, наче смажений живцем на пательні вугор, але хижі велетенські очиська пропікали наскрізь, не відпускали цілу вічність. Коли вона почула, що трупар убив молодшого, знавіснілий крик видерся з її вуст, Вася врешті розпружився, вислизнувши з-під влади невмолимих жарин, однак, тільки мить тривав її розпач. Потім лютий погляд хльоснув начальника трупів такою пекельною ненавистю, що він й незчувся, як опинився біля холодильника. Відьма легко мов пір’їнку пронесла його кілька метрів і щосили гепнула ним об підлогу. Тріснули ребра, він лежав, зрощуючи поламані кістки, злостячись, що доводиться витрачати стільки сил на це заняття, але іншого виходу не було. Між тим та чорна гадюка упевнилась в смерті молодого вампіра і розвернулась усім тілом до безпомічного Васі. У її погляді начальник трупів прочитав свій вирок.
- В мене є дуже дорога річ, - тихо промовив трупар
- Хочеш відкупитися, - люто прошипіла відьма.
- Хочу. Вона варта цього.
Вася був впевнений, знав точно, що не виторгує у неї своє життя, адже він убив її сина (схожість цих двох впадала у вічі). Та насправді й не мав ніякого скарбу, аби відкупитись, але дозволити так просто і безкарно себе вбити?!
- Що за річ?
- Розв’яжи мене.
- Ага, зараз, - глузливо промовила вона і несподівано видала чарівну усмішку. Вася помітив гострі ікла і його пройняв дрож. Вона була не лише відьмою, а вампірки вирізнялися більшою спритністю, ніж представники сильної статі. Трупар знав, що насправді у бою важливіша швидкість, зовсім не сила, тож, навіть, якщо вона його звільнить, він однаково нічого не вдіє проти цієї чортиці.
- Ти ж нічим не ризикуєш, розв’яжи…
- Я можу і так взнати, що за річ ти пропонуєш. Зараз гляну у твої очі – ти мені сам все розкажеш.
- Ти витратила забагато сили, щоб допитати мене про нього, - він мотнув головою у бік мертв’яка, - Більше нічого не довідаєшся.
Відьма зацідила носаком черевичка йому просто у голову. Коли він прийшов до тями, то побачив чорні очі навпроти і ледве встиг, та, головне, що спромігся все ж таки поставити заслін. Це її ще більше розлютило, Вася вгадав: вона не могла пробити захист, тож начальник трупів отримав зайву хвилину життя.
- Я проб’ю твоє серце тим самим кілком, яким ти убив його, але забиватиму повільно. Хвилина за хвилиною заганятиму по сантиметру, по міліметру, - дивлячись у вічі, тихо муркотіла відьма.
- Давай, - твердо промовив трупар, не відводячи погляду, - тільки часу в тебе обмаль, сюди везуть чергового трупа.
- Брешеш!
- Ні, - він утомлено примружив очі, - через хвилин п’ять будуть тут.
Вампірка метнулась до сина, завдала його тіло собі на плече і поспішила до дверей. Вася зрозумів, що вона не хоче залишати труп тут, певно понесла його до машини, тож за хвилю повернеться і пощади не буде.
Звиваючись як хробак, він доповз до столу, став навколішки, підтягнув підборіддя до товстого кабеля, що зміївся від лампи, зубами взяв штепсель й рушив до розетки. Через силу долаючи нещасні два метри, трупар думав про одне: аби вистачило довжини шнура. Він встиг саме вчасно.
Відьма повернулась, коли Вася поцілив нарешті і увімкнув безжальне, майже сонячне, світло. Вона осліпла зразу, зойк тваринного жаху затопив весь простір невеликої кімнати, пухирі розповзались шкірою, скоро в повітрі завис тяжкий сморід паленого тіла.
Замотуючись у брудний, схожий на витерту ганчірку килим, ховаючись від убивчих променів, трупар знеможено подумав, що й цього разу він зумів вижити. Вася зачекав добрих три хвилини, поки його страшна гостя перетвориться на купку попелу, аж тоді метнув своє тіло на те місце, де мав би звисати шнур.
Cкло дзвінко гримнулось на підлогу: лампа уже нічим не могла зашкодити своєму господарю. Відпльовуючись від пороху, він звільнився від килима, надсадно закашлявся, аж дух перехопило. Коли Вася, потерпаючи від страху, що у відчинені двері хто-небудь зайде, нарешті перепиляв уламком cкла тонкий срібний шнур, то вже знав, що робитиме.
Йому було шкода залишати насиджене місце, де все так добре влаштовано: з постійним доступом до їжі, не треба виходити по ночах на небезпечні полювання, завжди у благодатній темряві, а світло, неприємне, але безпечне, можна вмикати лише тоді, коли приходять санітари з небіжчиком чи родичі за тілами. Та Вася розумів, що події цього дня матимуть наслідки. І справа не тільки в тому, що будуть шукати слідчого, жінку і трупа, ні, все значно складніше. Хто знає, чи услід за тою відьмою не прийде невідомий месник, хто зна’, чи пощастить йому в такому випадку знову…
Вася зібрався хутко, чимала торба напхана вщерть чекала на підлозі, він завжди був готовий до втечі і не сподівався, що назавжди залишиться тут. Зрештою, останні два роки його обсідали думки про зміну житла, адже трупар засидівся на одному місці. Траплялось, санітари піджартовували, що не знають як будуть без нього жити, коли Вася піде на пенсію.
Як не крути, а згідно паспорта йому скоро виповниться шістдесят, хоч насправді – більше, значно більше. Він підійшов до купки попелу і вишпортав з неї ключі з ледь оплавленими пластиковими голівками, рештки відьми спустив в унітаз, тіло слідчого роздягнув й запхав у холодильник на місце молодого вампіра, одяг запакував у великий пакет для сміття, акуратно поприбирав у кімнатах, залишилось одне. Погортавши сторінки записничка, Вася знайшов потрібний номер і подзвонив. Коли йому підвезли свіжі запаси крові, ніхто б не здогадався, що відбувалось у цій кімнаті годину тому.
Начальник трупів впустив постачальника до трупарні, ретельно перевірив пакети, підтвердив, що розрахунок повний й попрощався з відвідувачем. Два пакети він випив відразу, аби відновити втрачені сили, решту запакував до торби. Трупар присів «на доріжку» на хвилю, біля його ніг лежали пакунки зі сміттям та спортивна сумка; сумно оглядаючи своє господарство, він зауважив на стіні комара. Вася не полінувався і прибив його. Не терпів навіть таких нікчемних конкурентів.
Прихопивши речі й не озираючись більше на свої ситі та спокійні двадцять років, він рушив до самотнього автомобіля неподалік. Звичайно, у чужому нічному місті його, колишнього принца, спадкоємця трону Окрона, а тепер безпритульного вигнанця, ніхто не чекає. Так, доведеться здобувати собі їжу неприємним для землян способом, але не його провина, що за ним кілька сот років тому не повернувся друг, котрий наполіг заховатись на цій планеті й так палко обіцяв підняти повстання проти узурпатора Калона і повернути трон законному володарю. Колись його високість Озер, а тепер - просто Вася не міг знати, що його найкращий друг навіть не дістався до Окрона, миттєво загинувши у сліпучому полум’ї вибуху підбитого космічного корабля-розвідника. Та Вася давно вже не сподівався на повернення, зрештою, тутешня їжа смачніша, ніж окронівська, і, крім того, вона ще й продовжує життя, адже на своїй планеті він би вже давно помер.
Перші кілька десятків років вигнанець вперто намагався знайти шлях до втечі з нерідної планети. У літературі землян він наштовхнувся на історії про вампірів, тож окронці, вочевидь, навідувались сюди. Однак, шукати своїх серед мільйонів землян було зовсім непросто, ті кровососи, яких йому пощастило знайти, виявились інфікованими аборигенами…
Згодом він зрозумів, що лише незначна кількість вкушених тубільців стає вампірами. Тільки деякі гинули від першого укусу, мабуть, це були люди із слабким серцем чи імунітетом, більшість виживала і залишалась у цілком доброму стані. Лише один з його кількох сотень дослідів закінчився зараженням людини й перетворенням її на вампіра.
Тоді, багато років тому, Озер жив у замку в Трансільванії, слуги постачали йому дівчат та молодих жінок, гадаючи, що він з черговою жертвою розважається, а потім вимагає нову живу забавку, убиваючи набридлу. Звісно, він не заперечував цей поголос про свою поведінку, зрештою, не надто дивну для вельможі того жорстокого часу, сам же поводився з полонянками якомога гуманніше. Приносив їм вино, печене м’ясо, овочі й фрукти, забороняючи будь-кому заходити на той поверх замку, де знаходилась замкнена кімната. У просторому приміщенні за перегородкою були обладнані виходок з хитромудро влаштованою трубою, що вела до вигрібної ями, і великі, видовбані з каменю, ночви з діркою, котру можна заткнути корком, а, постукавши по металевій рурці над ванною, через годину спостерігати, як з неї текла тепла вода, аби скупатись. Щоправда, забиті забобонні селючки з другої вигоди майже не користали. Дівчата спали на м'якому пишному ложі, хоч і прикуті довгими ланцюгами, та, щоб металеві браслети не натирали ніжні зап’ястки, їх обшито оксамитом.
Лише раз на тиждень, гнаний наростаючим голодом, Озер злегка придушував подушкою нажахану жертву до втрати свідомості й ласував свіжою теплою кров’ю. Зрідка траплялися такі здорові, як налиті соком рум’яні яблучка, що витримували півроку, декотрі – місяць-два, інші – тиждень, але всі вони були приречені.
Тільки одного разу окронець наштовхнувся на справжній опір. Ця дівчина жила в замку зо два тижні, однієї ночі він тихо підійшов до ліжка, яким не погордувала б й принцеса, хоч на ньому зараз спала звичайна селянка. Нестерпний голод привів його сюди, руки звично стискали подушку, але жертва несподівано виявилась надзвичайно міцною і спритною. Він нічого не розумів, адже перший укус кілька днів тому не вимагав якихось надзвичайних зусиль. Піймати її, закуту у важкі ланцюги, але вертку як білка, він так і не зміг тієї ночі.
Спантеличений більше, ніж розлючений, Озер вирішив повернутись вранці, а сам вискочив з кімнати й на сходах йому випадково нагодилась служниця, помічниця кухарки. Затуливши їй рота, він затягнув її спочатку на заборонений поверх, а потім - до кімнати, та заходився жадібно смоктати кров нещасної, що так невчасно вешталась поночі замком. Уже ситий, з непритомною жінкою у залізних обіймах, Озер зауважив дві палаючі жарини, що невідривно слідкували за ним. Відрухово він випустив вкушену і, коли її тіло з глухим стуком впало на підлогу, вампір побачив настільки швидкий, що аж ледь вловимий рух закутої дівчини, а далі з німим зачудуванням спостерігав, як вона жадібно, невміло, через це ще й розриваючи горло жертві, пила, сьорбаючи, захлинаючись від поспіху, пульсуючу рідину.
Ошелешений Озер не знав, що робити, та за нього все вирішило вранішнє сонце. Він ненавидів оте чуже світило, промені якого були надто палючими у порівнянні з м’якою лагідністю сяйва рідної зорі. Утікаючи з Окрону, принц не міг знати, що затримається тут надовго, та й часу на проведення більш ретельної, отже, довготривалої процедури адаптації тіла до умов чужинської планети не вистачило. Тож він не був ідеально пристосованим до життя на Землі і, як виявилось, інфіковані аборигени теж потерпали від сонячного світла.
Дикий вереск пролунав у замку на світанні, збудивши геть усіх: і Озера, котрий покинув вночі дівчину та пішов спати, не вирішивши, що робитиме далі, і слуг, які перелякано позривались на ноги, заметушились, але не наважились бігти до забороненого поверху. Коли вампір увірвався до кімнати, дівчина уже не нагадувала людину. Сліпа безтямна палаюча істота вищала й ревла, металась у ланцюгах, за якусь хвилину від неї не залишилось майже нічого.
Вражений Озер остовпів, все ж його власна опірність до прямих променів сонця виявилась значно вищою, ніж у заражених тубільців. Шкіра прибульця з Окрону витримувала близько п’яти хвилин і лише потім починала злегка червоніти та пекти. Справді небезпечним було перебування на сонці впродовж чверті години із незахищеними руками й головою, тому Озер, вирушаючи кудись вдень, завше натягав крислатого капелюха та шкіряні рукавички.
Отак, пригадуючи свої перші десятиліття життя тут, він виїхав з міста. Окронець планував доїхати до столиці десь за чотири-п’ять годин і зупинитися у мотелі на околиці. Декілька днів, може, зо три тижні піде на посольство з візою, а далі – у літак та “salut, la libre!“
Дорогою він звільнив багажник від трупа, виволікши його у лісок при трасі. Машину залишив далеко від мотелю, у якихось робітничих кварталах передмістя, завтра доведеться орендувати іншу, щоб вільно підготуватись до від’їзду. Ще й не світало, як він зайняв номер на двох, попередивши заспану реєстраторку, що не бажає ніяких підселень, бо заплатив повну ціну за кімнату на цілий тиждень. Та трохи похмуро, але без хамства, запевнила його, що тут такого не практикують, тож він може спокійно користуватись своїм номером. У кімнаті, вікна якої виходили на північ, Озер щільно затулив штори й повалився на ліжко, котре несподівано виявилось і міцним, і зручним.
Сірий ранок пізньої осені якнайкраще відповідав його планам, ненависне сонце ховали важкі сизі хмари, тож він спокійно винайняв машину та й рушив до посольства, де довелось довго чекати. Ховаючись від дощу у невеликому, застиглому у сутінках кафе, Озер замовив каву дебелій офіціантці з прокуреним голосом і знічев’я глянув на єдиного, крім нього самого, відвідувача. Від несподіванки у вампіра аж подих перехопило. Принц-вигнанець, що так довго шукав своїх на цій загубленій у просторі планеті, нарешті вздрів співвітчизника.
Вихор думок і емоцій мало не змусив Озера зробити дурницю, кинувшись на шию незнайомому окронцю, та вже за декілька секунд він оговтався. Окронець тим часом теж потайки кидав зацікавлені погляди у його бік. Озер жестом запросив його за свій стіл і той наблизився, трохи невпевнено та боязко, тож принц уже не сумнівався: перед ним був живоїд. На Окроні в хорошому товаристві цю тему не обговорювали навіть пошепки. Таке рідкісне і вельми непристойне збочення викликало різкий осуд, тому-то незнайомець виглядав стривоженим, хоча й розумів, що його візаві, швидше за все, привела сюди така ж вульгарна пристрасть.
- Сідайте, прошу вас, - припросив ще раз Озер. – Мене звуть Корен.
- Я – Лігам. Приємно зустріти свого так далеко від дому.
- Так, я теж радий. Що чувати на Окроні? Знаєте, я уже багато років не був вдома…
- О, співчуваю, Корене.
Вони старанно уникали пояснення справжніх причин свого перебування тут, тож Озер вигадав, що займається дослідженням аборигенів, а Лігам представив себе таким собі надміру допитливим туристом, котрий не може втратити нагоду завітати на віддалену і маловивчену планету. Помалу вигнанець випитав у співвітчизника про цікаві для себе подробиці теперішнього життя рідної планети. Виявилось, що зникнення принца - єдиного спадкоємця одного з двох царюючих родів, припинило вічні чвари за владу. Ось уже кілька століть трон успадковували наступники клану володарів Парі. Лігам вибовкав, як він сюди дістався, коли за ним прибуде шлюпка, щоб повернутись на власний корабель.
Його співрозмовник був настільки люб’язний, з такою непідробною увагою слухав, що окронця аж занесло від втіхи: він хвалився своїм багатством, могутнім і славетним родом, наближеністю до правителя. Озер слухав це патякання з величезною цікавістю, запитаннями легенько підштовхуючи наївного шукача пригод у потрібному напрямку, а всередині невпинно росла могутня хвиля радості. Він повернеться додому.
Принц чудово знався на анатомії представників своєї раси, тож знешкодити Лігама було неважко. Ідучи назирці за ним, він розмотував у голові нескінченний клубок запитань. Як сприйме його рідна планета звістку про повернення спадкоємця другого царського роду?
Звісно, він легко доведе, що він той самий Озер, але хтось обов’язково запитає, чому принц й досі живий… А коли рада аскерів допитуватиме, він аж здригнувся від на мить воскреслого спогаду про жахливі очі убитої відьми-вампірки, то неодмінно витягне з нього правду про живоїдство і про Лігама. Доведеться розпочинати боротьбу за владу, хоч закон на його боці, адже володарі роду Парі панували кілька століть, тож тепер черга за його кланом. Та чи окронці терпітимуть живоїда на троні? Ще й убивцю? А що робити з його залежністю від тутешньої їжі? Викрасти звідси кілька десятків тубільців і доправити на Окрон? Чи потім відправити сюди таємну експедицію за людьми для розмноження?
Він стояв і дивився, як невеликий човник забирає Лігама. Дивні почуття роздирали його навпіл. Розум наказував бігти, боротись, та ноги наче приросли до землі. Його єдина нагода, остання надія відлітала геть до рідної планети. Окрон і далі житиме спокійно під владою єдиного роду правителів, а йому треба у посольство. Він розвернувся й, не оглядаючись на цятку у сірому небі, побрів геть, тягнучи ноги, наче старий дід.
****
- Отже, він не хотів повертатись?
- Хотів. Але не повернувся.
- Чому, як ви думаєте, Лігаме?
- Певно, занадто звик до місцевої їжі, - ховаючи від володаря очі, відповів найкращий нишпорка Окрона.
- Ну що ж, він дав нам спокій. Залишимо у спокої і його.
Володар жестом натякнув, що аудієнцію закінчено. Вклонившись, Лігам попрямував до виходу.
- Лігаме, - зупинив його владний голос, - документи на вашу винагороду нині ж принесуть вам додому.
- Дякую, володарю, - ще нижче схилився той, вправно маскуючи свою радість.
Отже, найкраща яхта “Ісен” тепер його власність і ніщо не завадить йому повернутися на Землю за кількома десятками смачних землян.
