На лавці в парку лежали квіти. Білі троянди. Дев’ять розкішних прекрасних ніжно-білих створінь. Вони печально та все ж гордовито, як і подобає королівським квітам, дивилися на світ. Через деякий час квіти зрозуміли, що їх забули, а може, о жах, їх просто викинули, як непотріб. Троянди мовчали. Вони так завжди поводили себе. Гордо, аристократично зухвало… Якщо заговорити першою – це буде означати твою поразку в цьому вічному змаганні марнославства. Тому троянди мовчали. Настав літній серпневий вечір. Підступні сутінки обсідали парк зі всіх сторін. В парку заморгали ліхтарі. Ніч підкрадалася черех сутінки, несучи на свої плечах прохолоду, спокій, вихваляння цвіркунів. Троянди лежали на лавці й не полишали надію, що їх таки повернуть, віднайдуть, а чи бодай просто підберуть і, нарешті, дадуть … пити. Спрага виявилась просто неможливою. Це ж був хоча і вечір, та все ж літній…
Та в парку на цій бічній алеї ніхто не з’являвся. Закохані пари «снували» туди-сюди центральною алеєю. Троянди відчували, що шанс бути врятованими у них примарний. І вони почали про себе просити небеса послати достойний кінець їхньому існуванню, як і прийнято у таких благородних квітів. Оскільки щиро просили усі, хоча і не признавалися одна одній через власну пихатість, то бажання їхнє можливо й здійсниться і вони стануть раптом комусь потрібними…
Бомжиха Васька забрела на цю бічну алею випадково. А може хтось ненарокм тут пивце дудлив і залишив тару. Хоча й знала, що в цьому місці рідко можна знайти щось «пристійне». Вона спочатку не звернула уваги на те, що було на лавці, бо шарила під лавкою. Крім двох недопалків від «верблюда» нічого не знайшла. І хотіла було вже відчалити, як її погляд ковзнув по лавці. Там лежали квіти. І не просто звичайні польові ромашки чи маки, а справжні розкішні аристократичні білі троянди, хоча і дещо прив'ялі… Коли вона ввостанє тримала в руках такий букет – не пам’ятає, то було в іншому житті і не з нею. Васька присіла поряд з квітами, боячись ненароком зачіпити їх своїми заяложеними штанами. Вона торкнулася обережно кінчиком пальця до пелюстки однієї з троянд. Пелюстка була мягка та ніжна на дотик. Васька тоді обережно взяла в руки весь букет і піднесла його до свого брудного порепаного від життєвої оранки обличчя. Від несподіванки вона закрила очі. Троянди ніжно пестили щоки, лоскотали солодко ніс, торкалися обережно повік і дихали так п’янко і тремтливо… Васька не знала звідки в ній, бомжисі з п’ятнадцятирічним стажем, яка бачила не одну дурну смерть, а хіба смерть може бути розумною, і ще стільки всякого лайна та божевілля, лишилось оте, що дехто називає душею. Васька зі всіх сил старалася відігнати від себе все, що пов’язувало її з минулим життям, але руки тремтіли й не слухали та все впевненіше пригортали до обличчя білі троянди. Васька вдихала аромат квітів і немогла надихатися. Літня ніч співала цвіркунами і тихо мережила зорі над головами дерев та людей. Васька була ніби в тумані. Вона раптом відчула таку втому, ніби весь світ зі своїми проблемами наліг на її плечі. Їй раптом стало байдуже до всього… Васька лягла на лавку: праву руку поклала під голову, а лівою продовжувала пригортати до серця білі троянди. Як вона втомилася!
Васька закрила очі. Трояндовий трунок дурманив й п'янив та провадив кудись за собою.
І ось вона вже не бомжиха Васька, а молодий перспективний педагог Василина Сергіївна – вчитель молодших класів середньої школи. Назустріч їй біжать галасливі дітлахи й маленька веснянкувата дівчинка, здається Іринка, дарує їй величезний букет білих троянд. Вона бере квіти і пригортає до себе, вдихаючи їх п’янкий аромат. ..
А ось вже інша картина: вона в білому весільному вбранні. Щаслива, красива, молода і натхненна наречена дивиться на себе в дзеркало і раптом бачить над головою у відображенні розкішний букет білих троянд… Вона озирається. Він сміється до неї: «Я кохаю, тебе!» І її обличчя тоне в розкішному букеті…
Десь зовсім поруч плаче дитина. Та не жалібно, а життєстверджувально. Вона знає – це народився їхній син. Вони виходять з дверей пологового будинку. У нього в руках найдорожчий у світі скарб, у неї – білі троянди... Вона молода і щаслива. Співає серце, співає цілий світ і підспівують навіть квіти. ..
Звідкись чути такий пронизливий і жалібний плач. Вона розплющує очі – навколо чорнота. А перед нею дві труни, а в них вони – її найрідніші найдорожчі люди: коханий та син. Вона плаче, голосить, ридає. Світ навколо неї вмирає, гаснуть свічки, тьмяніє реальність. Розпачливо падає на груди сину і її обличчя розчиняється в білих трояндах…
ЇЇ вже нема, чи є? Раптом настає гнітюча тиша, така болюча і така жаданна тиша. Хтось кладе їй на плечі теплу руку. В ній стільки ніжності й тепла. Вона озирається і помічає, що стоїть в величезному просторому залі. Навпроти – людина чи не людина. Усміхнена, весела з букетом білих троянд. Вона знає – це ангел, хоча він і не в білому та й без крил. Він простягає квіти, вона бере їх і звичним рухом пригортає до серця. Їй стає так спокійно і так хороше, вона вже нічого і нікого не боїться. Він бере її за руку, як маленьку школярку і вони йдуть на світло. Вона розуміє – їй дали ще один шанс.
Вранці двірничка Мотря набреде випадково на вже задубіле тіло бомжихи Васьки. Васька буде лежати на лавці, міцно притискаючи до грудей букет вже зів'ялих білих троянд і щасливо посміхаючись.
«Добра була баба. За півлітри водки могла цілий день помагать. Видать судьба у ней така – не пережила смерті родних, спилась, квартіру за водку продала і бомжувала. Де спала? У мене в подсопкє. І чо вона тутка заснула – нє пойму. Замерзнуть не должна била – літо ж на уліце. Скорая говоріт, шо й нє п’яная була… Просто серце остановілось… Нє витрімало. Красіво померла – во снє.»
Баба Мотря кінчиком хустки витирає скупу сльозу, яка котиться по старій шершавій щоці. Тяжко зітхає, задирає голову догори і неквапом дивиться на небо. Небо по-літньому чисте й блакитне, як васильки у пшениці, і тільки на заході з’являються зрідка невиразні пуп’янки білих хмар, схожих на бутони троянд. Літо. Буде спека.
