1.
Моя сестра змалку була справжньою красунею. А може, й ні, просто ніхто не помічав її недоліків. Її однокласниці сахалися від дзеркала, аби не бачити підліткові прищі та стогнали від кількох зайвих кілограмів, а Ірма була визнаною королевою школи, на яку западали навіть старшокласники.
Нічого й казати, батьків непокоїло, що їх первістка притягує до себе відверті чоловічі погляди. Тому вони намагалися якомога частіше змушувати її приглядати за мною. Звісно, неважко збагнути їхню нехитру логіку: Ірма - недурна, хоч би що там твердила наша вчителька математики. Тож повинна розуміти, чого не варто робити під уважним поглядом «дуже правдивої і сумлінної дівчинки» (хай їй, такій репутації, але навіть зараз думка батьків про мене не надто змінилася).
Здається, вони так і не дізналися, що більшу частину свого вільного часу я проводила надворі чи у подруг. Ірма не надто переймалася ані моїм вихованням, ані тим, що я можу бовкнути щось «не те» у присутності дорослих. Проте нагорода була цілком відповідна такій поступливості: мені дозволялося, мовчки забившись у куток її кімнати, щовечора спостерігати як вона видивляється на себе у дзеркало. Це й було нашим найбільшим спільним секретом.
Аби я була героїнею якогось сучасного жіночого роману, а ще краще, жила десь в Америці, обов’язково розповіла б про це своєму психологу чи й психоаналітикові. А той розуміюче похитав би головою: так-так, менша і не така гарна дівчинка, яка із захопленням стежить як старша сестра за допомогою косметики перетворюється на дорослу жінку… На щастя, я не американка, і знаю про сеанси психоаналітиків тільки із книжок у пістрявих обкладинках. Адже в цьому місці мені б довелося вщент розбити всі його припущення. А спеціаліст, вислухавши мене до кінця, обов’язково порадив би звернутися до психіатра.
Звісно, мені подобалося спостерігати, як Ірма вправно наносить ще заборонений макіяж, та куди цікавіше було дивитися на те, як вона задумливо вдивляється у дзеркало. Інколи вона примружувала очі, немов прагнучи краще щось пригадати. Потім знову пильно вдивлялася у своє зображення. Врешті вона переможно оберталася до мене:
- Ну як, Ліко, годиться?
Я мовчки кивала, більш за все переймаючись не через те, що ніколи не стану такою гарною, а тому, що ніколи не зможу поділитися із подругами своєю таємницею. Хто б і коли зміг повірити мені, що моя сестра щовечора була зовсім іншою? І не лише зовні, тут зміни були не надто помітні, такі, аби не насторожити повсякчас заклопотаних батьків. Кожного разу у неї був інший характер, і я ніколи не знала, кого ж побачу сьогодні: крижану красуню, від якої краще триматися подалі, чи люблячу добру сестричку, яка не проти розповісти дивну щойно вигадану казку чи й погратися зі мною.
- Ти відьма? – ставши трохи дорослішою, наважилася одного разу запитати я.
- Дурна ти, - поблажливо кинула Ірма: того вечора вона заповзялася звести з розуму одного хлопця, якому подобалися м’які та ласкаві дівчата. – По-твоєму, це все – я? Ні, це мої любі родичі та знайомі: кожен із них воліє бачити мене іншою. А якщо я можу їх не розчаровувати… От скажімо, і ти могла б дечого повчитися.
Я рішуче замотала головою, так, що волосся хльоснуло мене по щоках: я ладна була обожнювати сестру, але мене лякала сама думка про те, щоб лягти спати, не знаючи, якою прокинешся зранку. Ірма ледь помітно потисла плечима: «Дурне ще. Потім жалкуватиме…». І повернулася до своїх справ.
Потім вона закінчила школу і ніби між іншим досить вдало вийшла заміж. Навіщось їй знадобилося прихопити із собою старе дзеркало із трохи облупленою рамою.
- Це так важливо? Мені воно самій подобається, і це мені його подарувала колись хрещена, – аж трохи ревниво поцікавилася я. Тоді, у підлітковому віці, я, хоч і не призналася б у цьому навіть під страхом позачергових відвідин зубного лікаря, була б задоволена, аби у бездоганної сестрички щось пішло не так гладко. Чи аби вона хоч, врешті, змушена була просити щось у мене.
Сестра лише стиснула плечима і ледь посміхнулася, мати почала докоряти мені, мовляв, ви ж тепер не будете бачитися щодня, чи тобі шкода для сестри? І я вкотре змушена була поступитися.
2.
Про все це я згадую тепер, стоячи біля ошатних дорогих дверей сестриної квартири із пошарпаною спортивною сумкою і дивуючись дурним дитячим вигадкам. До чого тут відьмування і чарівні дзеркала? Непогане знання психології та, звісно, приваблива зовнішність – от і вся сестрина «таємниця». Вибираючись у «відновлювальну» подорож між двома черговими заміжжями, вона попрохала мене пожити у неї і доглянути за її кішкою. Не те, щоб я була у захваті від її домашньої улюблениці. Та ледь побачивши мене, презирливо мружила великі жовтаві очі та розпушувала пухнастий хвіст. Але перспектива пожити кілька тижнів без суворого батьківського нагляду видавалася вельми привабливою.
- Ну, нарешті, Ліко, я вже боялася, що ти не впоралася із батьками, - Ірма відірвалася від дзеркала, і запитливо скинула тоненькі, бездоганно вищипані брови.
- Впоралася: скоро сесія, і я пояснила, що волію не заважати батькам нічними посиденьками над книгами.
- Сподіваюся, не лише над книгами? – ледь посміхнулася сестричка, і як у давні часи запитливо глянула на мене: - Згодиться?
- Якщо ти вирішила зіграти впевнену в собі шукачку пригод – вищий клас.
- Не зовсім те, до чого я прагла, але ще є час все виправити. До речі, ти пам’ятаєш Ярика? – як завжди несподівано змінила вона тему.
- Якщо ти про свого однокласника-художника…
- Про нього. Він хоче намалювати мій портрет. Тепер, коли він став відомим художником, може, йому пощастить із цим впоратися…
- Тобто? – я впала у надто м’яке крісло, приготувавшись слухати і знічев’я косуючи то на супермодний і майже непід’ємний чемодан сестри, то на годинник, прикидаючи, скільки часу доведеться згаяти на пусті теревені.
- Хіба ти не знаєш, що він мене весь час малював у школі?
- Ти ніколи не показувала його малюнки.
- Було б що. Він майже щодня робив якісь нариси, потім креслив їх чи й просто шматував: усе скаржився, що йому ніяк не вдається намалювати мене справжньою. Тепер, ставши відомим, згадав свою колишню поразку і вирішив відігратися: як тільки повернуся із подорожі, буду йому позувати.
- Думаєш, впорається? – мені стає по-справжньому цікаво. Особливо коли я перехоплюю насторожений погляд Ірми.
- Це ти про що?
- А ти сама хіба знаєш, коли справжня? – це звучить по-підлітковому жорстоко і так само по-дурному, але сестра раптом блідне і відповідає із справжньою злістю:
- Не твоя справа! Те, що в тебе немає ніякої уяви і жіночності, те, що ти не здатна враховувати настрій оточуючих…
Я перестаю слухати звичні зауваження, не надто переймаючись тим, що роздратувала її. Мене не можна вигнати, адже кішку треба-таки годувати, а Ірма не надто любить пускати на власну територію сторонніх. Самій мені ж і зовсім не з руки розігрувати обурення і повертатися до батьків.
- …і про що думала матінка, називаючи тебе Анжелікою? Тобі зовсім не личить… - сестра виговорилася і навіть вже не сердиться.
- Головне, тобі твоє ім’я личить, та й я до свого звикла, не змінювати ж його на Таня чи Катю?
- Твоя правда, - Ірма таки звертає увагу на стрілки старовинного годинника і починає набирати номер виклику таксі. Вчитися водити машину вона не бажає принципово, при цьому знаходить купу розумних пояснень своєму рішенню, як-то пробки на шляхах чи зухвалість інших водіїв.
Водночас вона починає наставляти мене щодо дієти Клепи, чи то пак Клеопатри, та догляду за нею:
- І ще, вона поклала око на сусідського кота. Той якийсь там призер, із себе гарний, але такий вже матусин мазунчик, що на кицьок звертає увагу лише із дозволу господарки. Це і непогано, а то довелося б возитися із кошенятами. Але я Клепу знаю: ти її все одно не встережеш, якщо їй по-справжньому закортить чогось, так що не надто переймайся…
- Слухай, а навіщо вона тобі взагалі? І всі ці клопоти із твариною? – мене це дійсно цікавить, а дізнаватися щось із таємниць моєї сестрички краще всього тоді, коли вона кудись запізнюється і нервує.
- Мати і так натякає, що мені час завести не лише кішку, а й дитину. А від кішки хоч фігура не псується і з памперсами возитися не треба. А ще – ми схожі.
На це важко щось заперечити, тим більше, що під вікнами просигналило таксі, а у двері подзвонив сусід, щоб, як домовилися заздалегідь, спусти вниз Ірмині речі.
- Ну все, дівчата, не сваріться тут без мене, - кидає сестра із порога. – А ти, якщо щось розіб’єш, заплатиш із першої зарплати: стипендії все одно не вистачить, - це такий сімейний жарт. Я й відповідаю, як і належить:
- А якщо не я, а Клеопатра?
- Оце навряд чи: вона полюбляє дорогі речі і знає їм ціну, - цілком серйозно запевняє Ірма.
Ми залишаємося наодинці із кішкою і кілька хвилин уважно вивчаємо одна одну. Як підкуп, пропоную їй дорогі кошачі консерви, і це змушує її змиритися із моєю присутністю. Сама ж починаю влаштовуватися на новому місці.
3.
Треба ж мені було зовсім забути про кляту кішку! Не те, щоб я заморила нещасне створіння голодом. Та це й було б неможливо: вона не посоромилася б видряпати у мене свою пайку у прямому значенні цього слова. Але готуючись до аж надто складного екзамену, я впустила ту мить, кола вона якимсь дивом опинилася на сходах. Ніби ж нагодувала її на автоматі. Заварила собі ще кави, уткнулася у напрочуд нерозбірливий конспект старости і… Ірмин сусід вже кілька разів ввічливо заговорював зі мною в ліфті, тому явно зрадів нагоді повернути втікачку. Та ще й із гумором розповів про те, як Клепа рішуче пішла у наступ на кота із третьої квартири, котрий дивним чином теж опинився у цю мить на сходах. Бідолаха, не звиклий до настільки рішучого жіночого залицяння, ошаліло притулився до дверей своєї квартири. Тепер кішка була ображена у найкращих своїх почуттях і навідріз відмовилася мати зі мною будь-які стосунки. А сусід, згадавши свої недавні студентські роки, збагнув, що я зараз не здатна підтримувати розмову. Тож ввічливо попрощався, натякнувши, що варто б завтра відзначити вдало складений іспит. Здається, я навіть погодилася, не до того було.
Про цей випадок я згадала лише наступного дня під вечір: спершу страшний екзамен якимсь дивом пройшов більш-менш гладко, але коштував не менше року життя. Потім не вдалося відбитися від настійливих закликів тих, кому теж пощастило пережити знущання екзаменатора, відзначити це у найближчому кафе. Вирватися із накуреного приміщення, нікого не образивши, я спромоглася лише завдяки Клеопатрі, художньо розписавши муки покинутої голодної тварини.
Заквапилася додому, міркуючи, що ж натягти на несподіване побачення. Чомусь згадала старе Ірмине дзеркало, таке недоречне у її зі смаком обставленій квартирі. Я навіть пожалкувала, що вже не в тому віці, коли можна потай від усіх, а особливо від сестри, вдивлялася у його глибини, сподіваючись на диво. Звісно, без найменшого шансу змінитися у кращий бік хоч на йоту, але, може, це додасть хоч трохи певності у собі…
4.
Навіть не знаю, чому я не увімкнула відразу світло у квартирі, мабуть, голова була зайнята чимось іншим, та й на вулиці ще було досить світло. Здається, я розшукувала Клеопатру, аби помиритися із нею. Адже вона навіть не зустріла мене ображеним нявканням. Певно, переживала після відставки від сусідського чемпіона…
Я знайшла кицьку у спальні Ірми, біля її улюбленого дзеркало. Клеопатра дуже уважно розглядала своє відображення, інколи обережно торкаючись скла лапою і навіть не помітила мене. А я стояла на порозі, старанно мружилася у сутінках, і врешті вибухнула нестримним реготом, водночас щиро поспівчувавши сусідському красеню-боягузу. У полірованому склі, звісно, відбивалася Клепа, але зовсім інша: замість балуваної відчайдушної кішки на світ дивилося невинне маленьке дуже скромне і навіть нещасне кошеня. Почувши мій сміх, кицька на мить вийшла із ролі, сердито вигнула спину, зашипіла. Я, різко ввімкнувши світло і прокліпавшись, втупилася у дзеркало, сподіваючись побачити там щонайменше пантеру. Але помилилася: із за тонкого скла на мене дивилася болонка, звісно, невелика і гарненька, але сердита і з дуже гострими зубами…
