втеча. Ні я знаю, що слово на початку речення треба писати з великої літери, але… Скажімо так – я уявляв собі її як ВТЕЧУ. А це означає – переслідування, крики, постріли, кров. І нічого, н і ч о г о !!!
Ми йшли містом. Не знаю, як там Міха, а мене всього аж трусило. Спроби аутотренінгу марні – спочатку кажу собі подумки заспокійливо “нічого, нічого, все буде добре”, але потім це завжди переходить на загрозливе сичання “нічого, нічого, я їм ще покажу”.
Вивів мене з роздумів тільки якийсь крик. Я спробував зорієнтуватися на місцевості: так, ми вже близько краю міста, Міха робить масаж обличчя якомусь підару. Добре, а що роблю я? Гм, виявляється те ж саме.
Ведення щоденника не йде на марно – я вже спроможний зануритися в себе до повної втрати самоконтролю. Я близький до мети.
Згодом ми зустріли якогось аліка. З першого погляду на нього, я зрозумів, що мене ще не попустило. Треба буде укатати ще з десяток підарів, щоби спала напруга. “Зараз будемо знімати кіно”, - сказав я, судомно стискаючи в правій кишені заточку, в лівій – ліхтарик. Корисна штуковина. Я його знайшов у штанях покійного Жоржа. Напевно ніс мені у подарунок. Від підарів притулку, виявляється, більше зиску, ніж від тих, що на волі.
І був фільм. “Підрізання горлянки”. Фільм двох акторів. У головній ролі ваш покірний слуга Боча (ім’я іншого встановити не вдалося, та й бажання не було), оператор – Міха. Коламбія пікчерс представляє, йоб вашу мать. Дивiться на екранах вашого міста.
Після зйомок Міха почав якось дивно поводитися – кричати, стрибати на нашого актора. Можливо то був якийсь ритуал. Але це не мало вже значення. Як і те, що я забруднив кров’ю нашого актора cвою куртку. Ми знайшли собі тимчасовий прихисток у корівнику. Міха пішов за водою. А я пишу ці записи у свій нотатник. Нічого не має значення, окрім того, що в мене є клей.
