* * * * *
Горбачовська „перебудова” прийшлася на мій підлітковий вік.
Тоді відбувся обвал всього того, що мені змалечку намагалися прищепити. Я розпитав докладно своїх бабусь про свій рід. Таким чином, я зумів довідатися про три свої корені, себто про дві лінії своєї матері: по її батькові і її матері, і про лінію батькової матері. Лінія батькового батька губилася у білоруських землях. Власне, усі чотири корені походили із сіл. Три з них, про які мені вдалося дізнатися, були „розкуркулені”.
Коли я пізнавав свій рід, коли розпитував своїх бабусь про своїх пращурів, тоді Небо відкривалося мені. Десь із глибини чогось... може, з глибини віків вставало щось, чи хтось. Може, це таки я вставав?.. Хіба ж я знаю, що таке я? Де моє Я? Хто такий Я? До чого можу порівняти СЕБЕ? ХТО, для чого і звідки колись учинив так, що з’явився чоловік, яким є я?
Оця земля під моїми ногами, що мокне під час дощу і розвезюється глевким брудом, замащує ноги... Та негарна сіра пилюка... Порох століть... Висохлі й розвіяні по вітру людські кістки... зіржавілі руські мечі, татарські, половецькі й козацькі шаблі... оцей бруд, що... Що?
„Я вийшов нагий із утроби матері своєї, і нагий повернусь туди /в землю/.”1 Хто бачив мене нагим? І чи сила в тому, що я нагий?! Зігниє колись моє тіло – не зігниють мої мрії, моя честь і моє безчестя, моя радість і моя скорбота, моя надія і моя любов не зігниють. Не може гнити те, чого немає так, як є тіло; але воно більш явне і значне, як моє тіло. Наготи моєї майже ніхто не бачив крім мене самого. І любови моєї і скорботи теж ніхто не бачив, зате хтось її відчував.
Із перегною землі якимось чином виростають зелені ростки, а з перегною століть виростає людина і живиться надіями, радощами і скорботами своїх пращурів.
Отак я, коли дізнавався про життя та долю своїх пращурів, відчув, наче відкрилося над моєю головою щось; наче зітхнули десь оті мої козаки й селяни, ті, що їх вже давно немає, по яким і пам’ять забулася. Забулася б, коли б я не ворухнув її. Та й не багато я взнав, всього лише до п’ятого коліна, всього лише до дев’ятнадцятого століття. Ну самого найдавнішого взнав не ім’я, а тільки прізвище та ще те, що він під час пожежі у Москві 1812-го року втік звідти та й оселився в українських степах. Далі в глибину нічого не змогли мені розповісти мої бабусі з дідусями.
Відгукнулися мені мої пращури, десь вони мене поблагословили. Історія, яка колись була для мене тільки в книжках і підручниках, стала справжньою історією мого роду, історією мене самого, зорею мого життя.
Цікаво було дізнатися від бабусь, що комсомольці двадцятих років – це були просто собі лайдаки й дармоїди, які були бідними через те, що ледарювали, не звичні були до роботи, але звичні до гультяйства, пияцтва й бешкету. А ще вони були заздрими на багатство й добро багатіїв. А багатії, такі, як мій прадід Венедикт, мали землю, худобу, хліб і до хліба, дітей 8 та одну пару чобіт на всіх дітей. Найманих робітників Венедикт наймав тільки під час жнив і платив їм на їх вибір: або пуд пшениці, або два пуди жита, або чотири пуди ячменю за один день роботи. Де при такій історії не подітися комуністичним вигадкам про нестерпні умови проживання, надзвичайно жорстоку, визискувальну оплату праці найманих робітників, вічну недолю і злидні цих „нещасних”. Мій далекий пращур Соловей, той, що 1812-го року втік під час пожежі з Москви з однією душею своєю без будь-якого майна, влаштувався у козацькій слободі Софіївці пасти громадську худобу. Пас її кілька років, накопичив грошей і на ці заробітчанські наймитські гроші купив у селі Мар’ївці у поміщика багато десятин землі. Разом із ним землю купували й інші софіяни. Так біля села Мар’ївка з’явився хутір софіян.
У кінці двадцятих -- на початку тридцятих років двадцятого століття, коли увесь хутір софіян записали в куркулі, комсомольці-лайдаки вечорами, коли вже не було видно, ходили на хутір стріляти з револьверів, що були у них, як у революційного елементу. Ревкомлайдаки не стріляли в когось конкретно: так же можна якісь неприємності мати. Бо хоч хутір і був куркульський, але на те, щоб з куркулями щось робити, були НКВД, міліція, суди. А так просто, у темряві, коли не видно, хто стріляє і хто йде, сільська лайдачня розважалася. Нехай куркулі сидять по хатах і бояться на вулицю вийти. Хутір софіян був рівненький: в одну вулицю. Час від часу пострілювати вздовж цієї вулиці було зручно.
Оце наслухавшись таких оповідань, подав я заяву на вступ до комсомолу. Піонером я на той час уже не був: вийшов за віком, переріс піонерію. Але до комсомолу треба було поступати, бо інакше, думав, не приймуть до вищого навчального закладу.
Хай йому грець, з тою комсомолією! Противна, скверна справа. І в той же час звичайна. Як це нащадок роботящих людей, покривджених радянською владою, який усвідомлював, що та влада кривдила не тільки його пращурів, але й увесь його багатомільйонний народ, прагнула його знищити і фізично, і морально, і духовно; оце такий хлопець стає в один ряд з адептами цієї влади.
Прийняли мене, як і всіх до тієї комсомоліїї приймали. Був я у них на доброму рахунку, бо орієнтувався у загальній політичній ситуації, як для підлітка, і міг відповісти на простенькі запитання, такі, як от, наприклад, хто очолює комуністичну партію України, хто голова Ради міністрів України, хто голова Ради міністрів СРСР, як звати генерального секретаря ООН тощо. Але секретарем комсомольської організації школи я не збирався ставати. Я, взагалі, по духу комсомольцем не був, вступив, ох, як у тому старому анекдоті2, а тут буквально через якийсь тиждень чи два у шкільній комсомольській організації звітно-виборні збори, на яких мали обирати нового комсорга школи. Ну і що ж, написано було на оголошенні, що на комсорга школи висунуто Григорія Палія, тобто мене. Чекаємо, мовляв, і інших пропозицій.
Ґвалт, от як вступив, так уже вступив. Раз мене висунуто, значить і оберуть, і проголосують, і мене особливо питати про згоду не будуть: затвердять і край. І не відмахнешся від них, і не відбрешешся. Що робити? Як позбутися цієї халепи?
Я просто не з’явився на ті комсомольські збори, подумавши, що такого лайдака, який навіть на комсомольські збори, на яких мало вирішуватися питання про його обрання на комсорга школи, не з’явився, вже за одне це розглядати як серйозну кандидатуру на посаду не будуть. І не прогадав. Комсоргом школи благополучно обрали іншу людину.
А потім почалися довгі літні канікули. І я просидів у комсомольцях усе літо, а всього моє комсомольське життя протривало близько чотирьох місяців.
Спочатку навчального року на зборах комсомольської організації класу у вересні розбирали поведінку однієї комсомолки, яка прокралася, будучи у призовій поїздці по лінії комсомолу. Я скористався нагодою і поставив на зборах питанням №2 мій добровільний вихід зі складу Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді. Що там буде з тим вищим навчальним закладом згодом, будемо бачити. У той час я найбільше цінував чисте сумління, а після вступу до комсомолу, після цього лукавого вчинку, я не почував себе чистим. Хоч до комсомолу тоді ще вступали всі. При тому мало хто з комсомольців справді був ідейно відданий тому комсомолу. Комсомольцями ставали, бо до того просто приходив вік, бо так було треба, щоб жити, як живуть усі звичайні радянські люди.
Та що мені були радянські люди? Хіба я був радянською людиною? Якщо й був, то зовсім не хотів бути. Тим більше, що у мене з’явилася Ганнуся. Я мав бути самим кращим, яким тільки можна було. Жодна скверна не повинна була до мене чіплятися. Ганнуся опинилася у мене у серці, стояла там і оцінювала, й придивлялася до всіх моїх учинків. А десь із якоїсь предківської глибини на мене позирали мій працьовитий прадід Венедикт, що мав велике господарство й декілька десятків десятин землі, який за цю свою працьовитість 3 роки пиляв ліс на Кольському півострові. Позирав на мене і священик Михайло Овсійович, який тривалий час змушений був жити окремо від своєї великої сім’ї тільки з метою, щоб його матушку з сімома дітками менше шарпали різні комнезами, щоб прийняли, зрештою, до колгоспу. У колгоспі-бо хоч якийсь „пайок” давали. Після розкуркулення і, відповідно, пограбування, прожити їм було дуже важко, але його сім’ю, як сім’ю попову, до колгоспу не приймали.
Пам’ять моїх предків і моє сумління, яке прагнуло очищення, надихнуло мене спробувати поруйнувати комсомольську організацію у своєму класі і школі. Я був доволі амбітний і прагнув великих і значних для своєї України справ, і мені здавалося, що тільки торохни той комсомол, як він одразу лусне. Я вийшов до дошки, став перед своїм класом і всипав комсомолу від душі по саму зав’язку. Я згадав комсомолу і розкуркулення чесних трудівників, згадав стрілянину на хуторі софіян, згадав навіть слово „шмаркачі”, яким називала комсольських софіянських „стрілків” моя бабуся. Заразом пройшовся і по комуністах, згадав репресії, радянські концтабори, та завоювання України у 1918-20-их роках. Мені опонували комсорг школи, яка навчалася у нашому ж класі, і комсорг класу. Дивно було їх слухати. Вони просто повторювали те, чому їх вчили у школі на всіляких політінформаціях ще з початкових класів, ще у брежньовські часи. На мить мені здалося, що ніякі газети не писали вже довго про репресії, декілька голодоморів...
– Я виходжу з комсомолу явно і голосно. Я хочу, щоб слідом за мною з комсомолу вийшли ви! – так я закінчив свою антикомсомольську і антикомуністичну промову на комсомольських зборах класу. Надворі був 1989-ий рік.
Слідом за мною ніхто з комсомолу не вийшов. Навіть через півроку після мого виходу, один хлопець до того комсомолу вступив. Демонстративний вихід із комсомолу – це була особиста значна подія у моєму житті, можна сказати, перша особиста суттєва перемога над комуністичною системою.
Дехто з моїх приятелів-вчителів радили мені знову вступити до того „лайна”. Якось до мене дійшли вістки, що хтось телефонував до школи й цікавився моєю особою. Це мене дещо насторожувало, але й бадьорило: значить допік, про мене чутно. Що то, коли вороги мого народу ганять? Це рівнозначно визнанню й похвалі друзів мого народу.
* * * * *
Якось я приїхав до своєї Червоної балки на велосипеді, зліз з нього і пройшов пішки до струмочка, поближче до кущів, у яких часто виспівували соловейки. Зійшов, щоб роздивитися чагарники, роздивитися з глибини балки старі рештки мосту, які надавали балці якогось таємничого зв’язку з минулим.
„ХУЙЛО”3 , – прочитав я напис на кладці тесаного граніту, яка якраз вивищувалася над усією балкою, була в центрі всього цього природного комплексу. Я вам ще не писав про красу ковили, яку я бачив у цьому місці. Та як можна писати про красу, якщо зверху над усім цим ніби на заголовному місці висіла скверна й нечистота.
Нечестивець, осквернитель! Але нікого не було. Автор маніфестації про свою особисту темряву і багно своєї душі давно зробив своє діло і зараз не був присутній при моєму підсумку його діянь.
Я намагався зігнорувати цей напис і спробував помилуватися красою цього місця, не підводячи голови і не дивлячись на ту гранітну кладку.
Та як же ж на неї не дивитися, як милуватися красою, коли над усім цим зверху, як печатка чи візитівка стоїть „ХУЙЛО”. Чи більше не їздити до цієї балки? Та як же ж не їздити? Як же ж залишити цю красу з таким безчестям?
Я вибрався з балки й заліз на насип, який закінчувався тією гранітною кладкою. Напис був зроблений з такого місця, до якого можна було застрибнути, але потім важко було вибратися. Якби то робила одна людина без товариша, вона серйозно ризикувала життям. Вибратися одному назад на гору було неможливо. Унизу ж був крутий високий схил, до якого, щоб добратися, потрібно було ще зістрибнути з двометрової висоти. На цьому схилі рішуче не було за що закріпитися чи на що стати. Лише метрів за сім чи вісім униз починалися кущі, які ще нижче утворювали густий чагарник, у якому могло знаходитися велике каміння. Насип у цьому місці сягав висотою близько двадцяти метрів, а якщо врахувати, що він був не рівною стіною, а з деяким нахилом, то предмет, пущений згори насипу, прокотився б усі 30 метрів, доки досяг низу. Спуск з такого місця не обіцяв ні збереження цілими кісток, ні навіть збереження життя.
Але ж треба захистити свою землю від паскудства.
Я ліг над гранітною кладкою і спробував дотягнутися до скверного напису рукою. Рука не діставала, але...
Моя родина недавно робила ремонт у квартирі. Під час цього ремонту ми фарбували підлогу валиком. Цей валик зробить мою руку довшою, – подумав я. – Так зможу дістати до напису. Спробую зафарбувати його фарбою, яка залишилася невикористана. Чи добре закриє чорного кольору скверну червона фарба для підлоги? Чи не доведеться фарбувати другий раз? Треба буде – пофарбую вдруге.
Вдома я потайки від батьків відкрив банку з фарбою, відлив її трохи у півлітрову банку і повіз до Червоної балки. Щоб дістати до напису і добре його зафарбувати, зсунув груди з кладки в повітря, долонею одної руки тримався за бетонний бортик на кладці, у другій руці тримав валика.
Вийшло.
Після своєї роботи я зліз до низу балки, туди, звідки вперше побачив скверний напис, і з задоволенням відзначив успішний результат своєї справи. Фарба відтінком хоча й не була тотожна граніту, але все ж була близька до його кольору і не кидалася в очі.
* * * * *
„З Богом починаєм. Отче, благослови,” – ці слова я прочитав у Літописі руському. Простими і дивними тоді видалися вони мені.
Для того, щоб написати цей літопис, самий перший наш учитель-історик просив у свого Бога благословення. Настільки важливою видалася йому його справа, що він найперше, що написав – це своє звернення до Бога, щоб він поблагословив його працю.
Я ніколи не чув про це, ніхто ніколи не наголошував на тому, що Нестор Літописець перш за все звертався до Бога, перш за все був ченцем Києво-Печерської Лаври, і тільки після того був літописцем.
Я тримав у руках широкоформатну товсту книгу з червоною палітуркою, на якій золотими буквами було написано: „Літопис Руський”. Я дуже радів і втішався. У мене в руках був стародавній літопис, якого писав мій Нестор Літописець – чоловік того народу, до якого я належав, серед якого я народився через багато віків після цього Нестора. Я ходив по тій самій землі, по якій ходив цей Нестор, я дихав тим самим повітрям, яким дихав і Нестор, я посміхався тому ж самому сонцю, якому посміхався і Нестор. І не Нестор, і не тільки Нестор, а й усі ті князі, бояри, ченці, жінки, про яких він писав, за яких він молився. А в кінці нашої історії з’явився я. Я є частиною цього гомону, про який почав писати Нестор. І я теж є частиною тієї історії, того світу, тієї сили люду, тієї надії, любові, жалю, біди, нещастя, перемог, героїзму, патріотизму, про яких починав писати Нестор Літописець. Я є. Вслухайтеся в цей вираз: Я Є. Звичайно, я давно був. „Я є,”–що тут особливого?
Нічого особливого. Звичайна неповторна й унікальна річ. Я є. Як глибоко і як звичайно!
Я є. Можна швидко прочитати цей вираз і швиденько побігти далі. Часу в теперішніх людей обмаль, їм все кудись поспішати треба, бо не встигнуть. Можна зупинитися і вслухатися в ці слова. І якщо вслухаєшся, не зможеш усе переслухати. Не зможеш усього відчути і зрозуміти. Дуже глибоко. Довго відлуння йде. Багато відлунь. І таких, що їх зрозуміти важко. Але треба йти вперед, бо справді треба в магазин сходити й купити хліба, бо ж треба сім’ю годувати і підготуватися до наступного дня, з’їздити, сходити...
Я не знав, як вилити свою радість, від того, що в моїй бібліотеці з’явився наш перший літопис. Я сходив до Світлани Геннадіївни на роботу і поділився з нею своєю радістю, потім повернувся додому і написав першого у своєму житті листа до видавництва. У ньому я розлився єлеєм працівникам видавництва, дякував їм від імені всього українського народу і від себе особисто за те, що вони видали цей літопис. Не знав, як їм дякувати, вигадував похвали й подяки, які тільки міг добути зі свого серця.
Одразу ж узявся за цей фундаментальний твір. Хотів прочитати його до кінця, але, як дійшов до того місця, де князі постійно гризлися й воювали, де приводом до воєн синів ставали ще якісь кривди і сварки між їхніми батьками чи, навіть, дідами; де військове щастя постійно переходило від однієї ворогуючої сторони до іншої, а потім знову верталося до першої; а потім у війну вступала третя сторона, яка накривала мокрим рядном обидві перші, згубив нитку хронологій тих вузлів міжусобиць і припинив читати.
Однак я не полишав наміру колись таки подужати Літопис Руський, хотів надбати усі інші літописи, які тільки вдасться.
Примітки:
1.Книга Йова 1, 21.
2. Запізнився єврей на роботу. Його питають: „Хаїме, ти чому запізнився?” „Та от ішов на роботу та втупив по дорозі в лайно, посковзнувся, впав, замазався. Довелося додому повертатися. перевдягатися.” Наступного дня єврей знову прийшов на роботу з запізненням. Його знову питають: „Хаїме, ти чому знову запізнився, що знову в лайно вступив?” „Ні, в партію.” „Так це ж одне й те саме!”
3. Груба нецензурна лайка.
