*****
Було свято Трійці. Я прийшов до Ганни. Вона запропонувала поїхати до Новомосковська, подивитися на старовинний козацький дерев’яний собор , як визначну пам’ятку українського мистецтва. Було близько одинадцятої години. Часу, здавалося, було достатньо. Я, звичайно, погодився.
...Ми зайшли до Свято-Троїцького козацького собору. Там було всього близько десятка молодих людей, серед яких були і ми з Ганною. Ганна вдягнула на голову хустку. Церква була прибрана зеленню, пахучими травами. Перший раз за свого життя я потрапив на богослужіння православної церкви.
Ми зовсім не думали з Ганною про якесь богослужіння, ми їхали подивитися на собор як на витвір мистецтва. Було вже по обіді.
Священик щось читав церковно-слов’янською мовою, яку я зовсім не розумів. Ми не ставили свічок і не хрестилися. Нам було ніяково. На богослужінні ми побували зовсім недовго чи довго, як для людини, яка ніколи не була на ньому. Усі молитви тривали після нашого входу до церкви ще хвилин 15-20. Пам’ятаю, як священик поволі йшов по церкві, кадив перед кожною іконою і благоговійно кланявся образові святого. Він покадив ікони спереду церкви, що були на тій перегородці, за якою було ще якесь приміщення. Тоді повернувся, покадив у той бік, де, звичайно, стояли люди.
Ми стояли дещо праворуч від центру. Священик пішов довкола. Він все робив поважно і благоговійно. Ось він покадив ікону, яка була збоку храму, від якої недалеко стояли ми, благоговійно поклонився образові святого, тоді повернувся до нас, повернувся до мене. Він покадив мене точнісінько так само, як перед тим покадив цю ікону і так само благоговійно і шанобливо поклонився. Так! Він кадив мене. Я бачив це. Я відчував це! Не було більше нікого і нічого у тій стороні. Був я. І він мені поклонився точнісінько так само благоговійно й шанобливо, як робив це перед іконами. Ми ніколи з ним раніше не зустрічалися. Він не знав мене і я не знав його. Він поклонився мені тому що, очевидно, такий обряд у православної церкви, так він звичайно робить. Я відповів йому таким самим благоговійним поклоном. Може не таким поклоном, як потрібно було. Але це благоговіння, вчинене священиком по відношенню до мене, перейшло, зачепило мене. І мої голова і плечі неначе самі відповіли священикові тією ж самою шаною, яку він тільки-но вчинив мені. Я поклонився йому.
* * * * *
По виході з церкви я побачив двох літніх чоловіків, які розмовляли між собою. Здавалося, що вони мають якесь відношення до цієї церкви, у якій ми щойно побували.
Проходячи повз них, я мимохіть сказав їм:
–Чому ж мова неукраїнська?
–А де українською мовою служать? Українською мовою ніде не служать, – почув я у відповідь.
–Чому ж? Українською мовою служать в Українській автокефальній православній церкві! –заперечив я.
–Як?.. Де служать?
–В Українській автокефальній православній церкві.
–Ну то у католиків. У нас церква не католицька–у нас церква православна.
–Українська автокефальна православна церква–православна. Вона підкоряється Константинопольському патріарху.
–Ну все одно. Вона Константинопольська, а Константинополь в Італії...
–Що?.. –Почуте для мене було шоком. Від несподіванки я не міг згадати, що Константинополь–це не що-інше, як теперішній Стамбул. Я навіть згубив уяву, де саме знаходиться отой Константинополь. Я тільки зміг вицідити з себе, – Константинопіль знаходиться у Греції, – і замовк. У мене на більше не вистачило духу.
Увесь цей час зі мною говорив тільки один з чоловіків. Тепер вставив своє слово його співрозмовник. Він поправив свого товариша:
–Ні! Константинополь–город грецький.
Я відійшов від них. Я був і приголомшений, і здивований, і обурений такою тупістю і зовсім безглуздою не християнською, а антиукраїнською, ворожою роботою, яку провів серед своїх парафіян московський піп. І в той же час я торжествував. Я щойно мав нагоду переконатися, якою нікчемною і низькою є антиукраїнська робота.
–Ну ти їх умив! – сказала Ганна.
* * * * *
Сонце хилилося до заходу. Ми перейшли мостом понад річкою Самарою і опинилися за межами міста. Йдучи, ми озиралися назад, спостерігали, як сонце купало у своїх променях бані собору. Ми любувалися цією красою…
Ганнуся вела мене кудись путівцем через новомосковський ліс. Незадовго перед цим пройшли сильні зливи, і путівець був дуже мокрим. Я вже не просто йшов, а вибирав дорогу, переступаючи з одного твердого місця на друге.
– Ганнусю, дуже мокро – що будемо робити?
– Перейдімо це. Далі буде дорога краща. Должно же бить... ґде-та харашо... – останню фразу вона вимовила так, що було зрозуміло, що вона була сказана не про путівець, а про щось інше.
А що, власне, має бути і чого нам іти саме сюди? Тут мені прийшло на думку, що, збираючись, Ганнуся хвильку поміркувала і поклала у дорожній пакет свій халат.
Надалі путівець зникав у підтопленій землі, і ми мусили повернутися назад. Зайшли до лісу по другий бік від дороги.
Скраю великої галявини стояла якась господарська будівля лісового господарства. Я спостеріг, що там росло щось мале, насаджене людською рукою. Це була густо-густо посаджена розсада ялинки. Маленькі – сантиметрів п’ятнадцять – із зеленими колючками пагони тулилися одне до одного. Я ніколи нічого подібного не бачив у своєму житті.
– Поглянь, Ганнусю, ліс росте! – захоплено вигукнув я.
Вона придивилася до розсади, зауважила колючки, зачудовано розглядала це маленьке диво.
– Як гарно! – промовила.
Моя рука потягнулася було до розсади, щоб зірвати один пагін і піднести його ближче до очей.
Ні! Не буду рвати! Це ліс. Маленький, але справжній.
Ми ще трохи пройшли лісом і вийшли на берег річки Самари. Соловейко дорогою співав нам своїх пісень.
Я боявся і в думках порушити щось, не хотів робити своє серце хтивим . Я кохав Ганну. І хотів мати чисте серце і чисту душу. Звичайно, я мріяв про той день, коли ми, нарешті, з’єднаємо наші серця в одне, коли ми... Я не чітко уявляв собі ту казку, яка колись мала здійснитися. Ганнуся була зі мною, я був її близьким другом – наразі цього з мене було достатньо. Зрештою, нехай росте, нехай навчається живопису, нехай досягає, нехай утверджується у своєму житті. Я ж бо ще школяр. Я ще маю теж утвердитися, стати твердою ногою на землю. Але, Ганно!.. Світло очей моїх. Як я хочу, щоб ти була до мене привітніша. Як я хочу, щоб ти була моєю. Як я хочу, щоб ти це знала, усвідомлювала. Я хочу, щоб я був твоїм так само, як ти є моєю. Ти приготувала мені подарунок? Це був би царський подарунок!
Але нехай це буде пізніше, після весілля. А сьогодні... Сьогодні я хотів побачити готовність Ганнусі стати моєю, готовність моєї коханої відкритися мені вповні і цілком. Я хотів побачити її... Побачити, що вона любить мене... Побачити, як на її округлу грудь спадає пасмо волосся… Побачити, як вона довіряє мені, як...
Вже був вечір. Ми опинилися на жаданому для Ганнусі місці. Берег козацької річки Самари. Річка невелика, але по-своєму гарна й мальовнича, з чистою водою, яка манила до себе не тільки двох молодих людей. Сонце вже хилилося ближче до землі. Ми потомилися і, першим чином, присіли перекусити.
– Витягни мій халат, та сядемо на нього,– сказала Ганнуся.
Під час вечірньої прохолоди вилетіли на полювання дрібні милі комахи, які спекотного літнього дня десь ховалися. Коли ми доходили до місця своєї зупинки, нам доводилося час-від-часу ляскати себе долонями по тілу, щоб убити чи відігнати від себе якихось окремих комарів. Коли ж вечір насувався глибше, комарів з’являлося більше, а біля річки їх враз узялося стільки, що ми вже постійно ляскали себе то з одного, то з другого боку, раз за разом тупали ногами, щоб відігнати від них наполегливих маленьких кровопивць. Ми деякий час посиділи поряд, послухали вечір, відбиваючи постійні атаки комарів.
Я захопився і ляснув дівчину по гомілці, по тому комарові, який щойно зручно вмостився на білих її колготках. Моя рука щойно влізла на заборонену зону. Ганнуся помітила моє збентеження, жестом дала зрозуміти, що все гаразд: не турбуйся, мовляв.
Невдовзі ми мали поступитися під постійним натиском комарових атак і через деякий час вже їхали в автобусі до Дніпропетровська.
Там ми поїли у якійсь привокзальній їдальні і спробували рушити далі у напрямку нашого Кривого Рогу. Але запізно. На Кривий Ріг вже не мав їхати ані жоден автобус, ані приміський залізничний потяг. Але ж нам треба добратися додому!
До Верхівцевого ми їхали у вагоні електрички, в якому нікого більше не було. Нікого не було і в сусідніх вагонах. Ми були одинокими пасажирами чи не на весь поїзд. Втім, на проміжних станціях один чи два пасажири зайшли до сусіднього вагону. Потім по дорозі десь вийшли. Цікаво, затишно й інтимно було їхати з Ганнусею у такій „персональній” нічній електричці.
Моя дівчина любила усілякі пластичні рухи, вона ходила чи пробувала ходити на різні танці, ходила й до театральної студії, займалася вдома чимало сама.
– Я хочу бить самой гібкой женьщіной в мірє, – якось казала вона.
Розповідала мені про свої враження, про свою танцювальну романтику, про свої гастролі, про пригоди на гастролях...
* * * * *
Зійшлася допитлива й цікава Ганнуся з циганським ансамблем, стала поволі циганську мову вивчати, щоб пісень циганських вивчити, зацікавила її й духовна культура циган. Казала, що у циган часто вживається слово бог у мові. А яка у них віра? А хто зна, яка у них віра. Тільки не християнська. Навчилася цікава дівчина у циган ворожіння. І захотілося їй порозглядати мою руку, заглянути в мою долю.
– Дай свою руку!
– Ні, не дам! Це тяжкий гріх!
– Чому це гріх? Це знання. Все у світі підпорядковане певним законам, на нашу долю впливають зірки й планети. Ти не можеш бути сам по собі. Ти частина всесвіту. Ми з тобою, усі люди довкола нас – частина всесвіту, і наше життя, наша доля пов’язана з космосом. Дай свою руку, я тобі розповім і покажу.
– Ні, не хочу.
– Ну тоді я на своїй покажу, – вона розкрила свою праву долоню і стала показувати вказівним пальцем лівої руки на „подушечку” мізинця. – оце Сатурн.
– Не треба, Ганнусю! Я не хочу це чути і не хочу спостерігати за твоїм оскверненням!
– Як хочеш! – вона невдоволено забрала свою руку.
Я мушу відвернути її від цього гріха, обов’язково. Але як це зробити, як її переконати, що це гріх?
У Верхівцевому ми сіли на іншу електричку, яка довезла нас до станції П’ятихатки. П’ятихатки були вже доволі близько від Кривого Рогу, але у них ми мусили провести залишок ночі, бо перша електричка до Кривого Рогу з П’ятихаток мала вирушати тільки вранці.
Ту ніч ми провели разом, спочатку у порожніх вагонах електричок, потім на вокзалі станції „П’ятихатки”. Ніч видалася на диво холодною. Вдарив мороз. Невеличкий, але звідки він взявся на початку червня? Нам було холодно, ми вдягнулися за літньою спекою. Та байдуже!
Цілу ніч ми намагалися поспати чи подрімати на колінах одне в одного. Власне, і по дорозі до Новомосковська, коли їхали в автобусі, Ганна перша запропонувала мені покласти їй голову на плече, поспати чи подрімати. Я зовсім не хотів спати чи дрімати. Я перший раз їхав спочатку до Дніпропетровська, потім до Новомосковська, і перший раз їхав так далеко зі своєю Ганною. Спати зовсім не хотілося. Але от запрошення Ганни покласти голову на її плече було мені дуже милим. Звичайно! Відчуття її тіла, її затишку, було для мене багато ціннішим за всі краєвиди, які можна було побачити з вікна автобуса. Я поклав їй голову на плече, опустив повіки. Намилувався, натішився Ганною досхочу.
По дорозі назад Ганнуся поклала мені на коліна сумку, поклала на сумку свої руки, спробувала примоститися сама. Так вляглася і спала тривалий час. Почав ніби й мене помалу знемагати сон, закривалися очі. Я спробував покласти свою голову поверх Ганнусі, обійняв її стан правою рукою, ліва моя рука підтримувала Ганнусину „постіль”- сумку, щоб вона нікуди не спадала. Спробував задрімати, але піймав себе на тому, що мої вуста опинилися на Ганнусиній щоці.
Ой! Не гарно виходить. Ніби я її цілую у той час, коли вона спить. Ще, не дай Бог, помітить. Став моститися знову. Спробував просто повернути голову. Тепер до Ганнусиної щоки прилягали вже моя щока. Так було незручно. Що ж робити?
Я подивився на голівку, що мирно спала на моїх ногах. На дворі була глупа ніч. Тьмяне світло нічної електрички освітлювало мою „пасажирку”. Я давав притулок її сну, і від цього мав задоволення. „Нічого. Нехай вибачає... Сподіваюся, вона не буде ображатися,” – я знову нахилився над Ганнусею і поклав свою голову зверху, при цьому мої вуста знову доторкнулися до любої щічки. Я вже не бентежився. Мене влаштовувала Ганнусина щічка. Але спати так все-таки було не зручно. Яке там спати? – хоч би подрімати.
Я розпрямив спину, знову подивився на свою таємну любов.
„ Я хочу... Я люблю. Я маю право,” – я нахилився над дівчиною і тихо й обережно доторкнувся вустами до її щоки. Вона собі продовжувала спати. Я поцілував її ще раз в іншому місці щоки, витримав паузу і тихо доторкнувся до щічки ще раз, знову у новому місці. Ганнуся відкрила очі, поволі підняла голову, випросталася. Подивилася трохи у темне вікно – тоді спробувала зручніше вмоститися і знову дрімала на моїх ногах.
Мені було так затишно, так тихо, так добре. Вона мене зрозуміла? Чи не помітила? Невже таки не помітила? Чому ж тоді одразу випросталася? Може вона мене так само тихо любить, як я її? Може тихо й непомітно цілувати й так само тихо давати себе цілувати легше і простіше, ніж заготовити два великих лантухи слів, вибудувати з них речення, скласти їх у потрібному порядку, знайти місце і час. Не боятися! Бути впевненим, що тебе зрозуміють, що тебе дослухають до кінця... що сприймуть, що полюблять.
* * * * *
Вранці я приїхав додому. Моя мама на диво нічого мені не вичитувала. На столі стояв букет із чорних рож – тих самих гарних і пахучих рож, що їх напередодні подарувала мені Ганнуся на мій день народження, на відзначення мого шістнадцятиріччя. У букеті їх було троє – цих чорнявих циганок-красунь, чи, може, єврейок. Це були дуже гарні рожі від моєї темноволосої, трохи смуглявенької Ганнусі.
Але ця ворожба, ця хіромантія не йшла мені з голови. Це ж пряма дорога до пекла. Я хотів відвернути свою Ганнусю від цього гріха, але як відвернеш її, самовпевнену, розумну та ще й старшу. Я телефонував до Ганни, хотів з нею зустрітися, але Ганнуся, як звичайно, була страшенно зайнята біля свого Синиці, біля свого навчання у нього. Не міг я зустрітися з Ганнусею, бо не міг домовитися з нею про зустріч. Небо вечорами вигравало переді мною своїми яскравими червонястими барвами, кольорами великого кохання. Проходили дні за днями, минали й тижні. Багато я передумав за цей час. Я готувався до зустрічі зі своєю коханою. Я планував це побачення, вишукував місце між ребрами, приставляв ножа, щоб напевно зуміти втрапити ним до свого серця. Я наважився відвернути Ганну від ворожби ціною власного життя, виставивши аргументом свою смерть. Я запланував собі розпитати Ганнусю, що там написано у мене на долоні про моє життя-буття, та скільки літ я проживу, а потім узяти ножа та завдати собі смертельної рани прямісінько у серце. Я уявляв собі, скільки я ще проживу, скільки часу буду бачити картину своєї смерті, чи встигну побачити Ганнусине відречення від нечестивої дороги. Розмірковував, скільки секунд людина живе з такою раною. «Свідомість людська, розум у головному мозку міститься. Завдавши собі рани до серця, я ще матиму якусь мить?» У таких розмірковуваннях я провів тижнів зо два, чи навіть трохи й більше. За цей час життя взяло гору.
Так! Може я й переконаю Ганнусю у неправдивості ворожби по руці таким чином! Але ж я сам загину! І коли б Ганнуся завдяки цьому зареклася ворожити, хіба ж від того вона отримає вічне блаженство з Господом у царстві його? Таж широка дорога до пекла, і своєю смертю мені вдасться закрити один сантиметр (як я собі умовно уявляв) цієї ширини, але ж скільки інших можливостей згрішити залишаться перед Ганною. Вірніше буде, – якщо я буду залишатися біля неї живим і буду намагатися відвернути Ганнусю від гріховної дороги.
Нарешті ми з Ганнусею зустрілися.
–Я б хотіла щось для тебе намалювати.
– Я хотів би подивитися на твої картини у твоїй майстерні.
– Колись якось покажу. Пізніше... Треба підготувати Григорія Івановича... Я намалюю тобі букет рож, що я тобі подарувала. Хочеш?
– Звичайно. Він дуже гарний був.
– Він тобі сподобався?
– Він мені дуже сподобався.
– Тоді його і намалюю.
З тим букетом я згадував свою кохану, коли залишився без неї після приїзду з Новомосковська, я милувався тими квітами, вдихав пахучий аромат рож, і думав про свою самопожертву заради неї. Сіра, чорна тінь смерті нависала наді мною, я збирався віддатися до кістлявих холодних рук цієї потворної старої панни. Коли сплив час і я випровадив цю потвору геть зі свого дому, у ньому стало багато краще. Знову почало заглядати й посміхатися сонце. Смертельна сіра холодна тінь забралася геть.
Але я згодом зателефонував до Ганнусиної майстерні і сказав їй:
– Ганнусю, не малюй, будь ласка, мені той букет чорних рож, що ти мені подарувала. Ті рожі нагадуватимуть мені про чорні дні.
– Які чорні дні? – збентежено запитала вона.
– Страшні чорні дні! У той час, коли у мене були ці квіти, у мене були жахливі дні.
– Що за дні?
– Не питай. Я ніколи не скажу тобі про них.
– Ну добре, не буду.
– Може, намалюй мені щось інше. Покажи мені свої картини.
– Якось, може, як Григорій Іванович ляже до лікарні, тоді я тобі покажу.
Примітки:
1.Новомосковський козацький Свято-Троїцький собор збудовано у стилі українського бароко у вісімнадцятому столітті.
2.Слово „автокефальна” позначає самостійність і незалежність цекви в управлінні. Усі православні церкви є автокефальними. Слово „автокефальна” було у назві Української автокефальної православної церкви, яка відродилася в Україні 1989-го року, для того, щоб підкреслити статус повноцінної православної церкви.
3.Баня(укр.)—купол(рос.)
4. Путівець – вузенька ґрунтова дорога.
5.Хтивим – тут пожадливим до жінок.
